Баула О.В.

к.е.н., в.о. доц. кафедри економічної теорії та

міжнародної економіки

Луцького національного технічного університету

Приведення депозитарно-клірингової інфраструктури ринку цінних паперів України до міжнародних стандартів

В Україні наразі роль Центрального депозитарію виконують три структури: Національний депозитарій України, Міжрегіональний фондовий союз (для корпоративних цінних паперів), Національний банк України (для державних цінних паперів). Національний депозитарій України є ключовим елементом вітчизняної депозитарної системи, який забезпечує її формування та розвиток, функціонування системи обліку й обігу цінних паперів та інтеграцію України у Міжнародну систему депозитарних установ, що забезпечують діяльність світових ринків капіталу. Проте українська депозитарна система практично взагалі не відповідає вимогам інвесторів і нічим не нагадує аналогічних систем розвинених країн. У останніх обслуговування 95% організованого ринку забезпечується центральними депозитаріями. У Європі функціонує близько тридцяти центральних депозитаріїв, а у світі в цілому – близько ста. Серед розвинених країн тільки Франція має одну організацію, яка займається депозитарною та розрахунково – кліринговою діяльністю. Вона перебуває у власності банків та фірм, які виступають як уповноважені депозитарії [4, с.9].

Міжнародні центральні депозитарії цінних паперів надають кастодіальні і клірингові послуги по єврооблігаціях та акціях, що обертаються на міжнародних ринках, встановлюють двосторонні зв’язки з національними депозитаріями. Країни з розвиненою ринковою економікою висувають обов’язковість використання кастодіанів лише для інституційних інвесторів. У такий спосіб підвищується надійність зберігання та обліку прав власності на цінні папери колективних інвесторів (інвестиційних та пенсійних фондів, страхових компаній). Решті інвесторів не заборонено здійснювати зберігання, передачу та облік цінних паперів у брокерських компаніях, а депозитарій виконує функцію утримувача цінних паперів як у документарній так і бездокументарній формах. Ця функція властива лише депозитарію і тільки на початковій стадії його формування може тимчасово передаватися банку – зберігачеві [2, с.240]. Таким чином, тенденцією останніх років є централізація депозитарних систем – об’єднання кількох депозитаріїв та створення центральних установ. Ці процеси є досить складними і розраховуються на кілька років. Як правило, відбувається горизонтальна інтеграція, спрямована на зменшення системних та структурних ризиків.

Національна депозитарна система України не відповідає на даний час вимогам міжнародного ринку капіталу. Проблеми депозитарної системи можуть загостритися, коли на ринку почнуть реально працювати недержавні пенсійні фонди, які потребуватимуть наявності досить швидких механізмів розрахунків [6, с.10]. Можна передбачити два варіанта розвитку цієї події: це будуть або переважно портфельні інвестиції, або прямі капіталовкладення. Однак основною умовою залучення коштів в обох варіантах є наявність надійної системи фіксації прав власності на цінні папери. На даний момент в Україні немає системної інфраструктури ринку цінних паперів, а існує певний набір її інститутів (організатори торгівлі, депозитарії, зберігачі, реєстратори). Організатори торгівлі цінними паперами функціонують автономно за своїми правилами. Вони не взаємозв’язані ні технологічно, ні інформаційно. Депозитарна система технологічно відстає від платіжної системи і гальмує обіг фінансових інструментів. Елементи системності проявляються у суб’єктів депозитарної діяльності лише при обслуговуванні організованого ринку. Поряд із цим спостерігається відсутність системоутворюючих інфраструктурних складових депозитарної системи, а кожен її окремий елемент несе у собі ризики для інвесторів. У світовій практиці існує дві основні моделі консолідації інфраструктури ринку цінних паперів: вертикальна, відповідно до якої консолідуючою платформою виступає фондова біржа, що є власником депозитарію; горизонтальна, де платформою є депозитарна установа [4, с.9].

Друга модель, на нашу думку, є більш перспективною для України і сприятиме розбудові цілісної Національної депозитарної системи та зменшить загальні ризики її функціонування. Вирішуючи зазначені питання в нашій країні, необхідно об’єднати зусилля держави та учасників ринку. Доцільно відпрацювати механізми, які дозволять Центральному депозитарію реально виконувати депозитарні та розрахунково-клірингові функції.

Згідно з міжнародним досвідом, депозитарна система являє собою сукупність комерційних інститутів, що надають професійним учасникам ринку цінних паперів, емітентам та інвесторам послуги щодо обліку прав власності на цінні папери та здійснюють розрахунки за цінними паперами. У разі необхідності учасники ринку можуть створювати центральні установи депозитарної системи, діяльність яких буде ефективною лише за умови її відповідності інтересам цих учасників [5, с.12]. В Україні, безумовно, потрібен Центральний депозитарій. Наразі Міжрегіональний фондовий союз фактично виконує функції цієї установи щодо корпоративних цінних паперів. Класичними функціями Центрального депозитарію має бути забезпечення централізованого обліку прав власності на цінні папери та розрахунків за угодами на організованому та неорганізованому ринку цінних паперів. Діяльність Центрального депозитарію має сприяти зниженню ризиків та зменшенню накладних витрат учасників системи. На даному етапі розвитку ринку цінних паперів України необхідно усунути усі неоднорідності системи не революційним, а еволюційним шляхом. Зокрема, доцільно було б створити дворівневу Національну депозитарну систему в Україні. Перший (вищий) рівень – це Центральний депозитарій, який здійснював би облік корпоративних цінних паперів та муніципальних облігацій, та Національний банк України, що здійснював би депозитарну діяльність з державними цінними паперами. Другий (нижчий) рівень складається зі зберігачів та реєстраторів власників іменних цінних паперів, а також організаторів торгівлі, при яких створено розрахункові установи. При цьому Центральний депозитарій створюється виключно державою та професійними учасниками ринку цінних паперів [7, с.7]. З одного боку, депозитарій повинен зосередитися на веденні обліку прав власності і не займатися грошовими розрахунками, але з іншої – можливий комплексний, більш привабливий підхід, коли в одному місці здійснюється передача власності і відповідний до неї грошовий розрахунок. Перевага другого варіанту полягає у здатності Центрального депозитарію забезпечити захист розрахунків від ризику шляхом надання усього комплексу розрахунково-клірингових операцій. Це підтверджується світовим досвідом [3]. Так, у США функціонують клірингові корпорації та клірингові депозитарії. Перші – порівнюють операції учасників і готують інструкції для автоматизованого розрахунку цих операцій, а також часто виступають у ролі посередників під час здійснення розрахунків. Другі – зберігають цінні папери своїх клієнтів і ведуть звітність у спеціальних книгах. На Німецькій біржі система клірингу термінових контрактів вимагає від учасників операцій вкладення значних грошових коштів як застави при здійсненні операцій. Розмір застави залежить від обсягу контракту і коригується щоразу залежно від динаміки курсів [1, с.78]. Особливістю ринку цінних паперів України є розвиток інституту реєстраторів, що забезпечував ведення обліку прав власності на цінні папери, випущені у документарній формі під час процесу приватизації. Інститут реєстраторів відігравав свою позитивну роль лише на початковому етапі розвитку ринку цінних паперів. А після завершення масової сертифікатної приватизації процес концентрації капіталу почав пожвавлюватися і одночасно зменшується кількість власників іменних цінних паперів у системах реєстру. Тому забезпечення обігу цінних паперів на основі мережі реєстраторських компаній наразі є недоцільним. Цей факт підтверджується ще й тим, що значна кількість реєстраторів та їх географічна диверсифікація призводить до відволікання значних ресурсів професійних учасників ринку для проведення актів перереєстрації цінних паперів, а також до виникнення розбіжностей щодо правил реєстрації угод та неузгодженості дій реєстраторів. І, як наслідок, значна втрата ліквідності цінних паперів. Все вищезазначене виступає вагомим чинником, що підтверджує доцільність створення централізованої мережі з обігу та зберігання цінних паперів – Єдиного клірингового депозитарію України. При цьому інститут реєстраторства має бути збережено, але тільки для невеликих підприємств (залежно від кількості акціонерів). Загалом побудова Центрального депозитарію в Україні має базуватись на принципі незалежності, прозорості, некомерційного характеру діяльності, державної підтримки, запровадження доступних та рівних умов і тарифів для усіх користувачів, використання міжнародних стандартів та рекомендацій, мінімізація витрат.

Таким чином, принцип цілісності ринку цінних паперів потребує впровадження єдиних підходів до його функціонування. Світова практика свідчить, що ринок неминуче еволюціонує від хаотичності і роздробленості до цілісності та централізації. Концентрація капіталу, централізація Національної депозитарно - клірингової системи разом з розвитком Єдиної біржової фондової системи і позабіржової торгівлі – важливий комплекс заходів для підйому ринку цінних паперів України.

Література:

1. Колесова И.В. Фондовый рынок и депозитарная система Украины. – Севастополь, 2000. – 154с.

2. Мозговой О.Н. Зарубежный фондовый рынок. – К., 1998. – 320с.

3. Нізков О. Законодавство з питань клірингової діяльності потребує вдосконалення // Цінні папери України. – 2003. - №18. – С.10-11.

4. Олександров А. Розвиток національної депозитарної системи // Цінні папери України . – 2005. - №13. – С.9.

5. Охріменко О. Сучасні проблеми ринку акцій України // Цінні папери України. – 2005. -№3. – С.12.

6. Румянцев С. Ринок капіталу України – 2005 // Цінні папери України. – 2005. - №25. - С.10.

7. Румянцев С. Розвиток національної депозитарної системи // Цінні папери України. – 2005. - №4. - С.7.