Філологічні науки/ Риторика і стилістика

Гоца Н.М.

Львівський національний університет ім. І.Франка

Особливості афро-американського феміністичного дискурсу (на прикладі роману «Пісня Соломона» Тоні Моррісон)

Слід розпочати з того, що з’ясувати, чим є жіноча література і жіноча проза зокрема. Ганна Улюра стверджує: «Жіноча література – це художні твори, створені жінками. Отже, жіноча література вміщає різні за стилем, жанром, видом, ступенем і мірою таланта та впливу на літ процес тексти, котрі поєднані за одним єдиним чинником – статтю автора» [7]. Що ж до жіночої прози, яку ми і взялися аналізувати, то вслід за цією ж авторкою можемо сказати, що «жіноча проза – насамперед соціокультурний феномен (а не жанрове визначення), що полягає в створенні жінками-письменницями текстів, котрі мають на меті передати специфічне жіноче світосприйняття і жіночі практики» [7].

Дуже часто постає питання, чи є жіноча література і феміністська література одним і тим же явищем в літературі. Це призводить до нових обвинувачень в сторону жіночої прози. Проте, вирішуючи це питання, слід зазначити, що ці два поняття дуже часто переплітаються, набувають схожих, майже однакових рис. Згідно Г. Улюри: «Часом названі феномени сучасної культури органічно переходять одним в одне». Цікавим питанням, яке ставить дана авторка, а ми приєднуємося, є те, чи здійснюється такий перехід свідомо, з обдуманого бажання письменниці, чи ж це відбувається інстинктивно [7].

Феміністичні критики сперечалися, що не тільки жінки потерпають від знущань чоловіків, а й їхні твори піддаються жорсткій критиці. Отже, як зазначив Джеремі Хосорн: «Так як жінці вже вдалося стати освіченими, (зовсім нелегка справа у минулому), їй необхідно подолати усі чоловічі упередження у сприйнятті її роботи» [6, с. 145]. На думку даного автора, феміністична критика спромоглася показати шляхи, якими чоловіче бачення реальності проникло у більшість художніх творів (а особливо їх ставлення до жінки). Так було помічено, що жінки зображаються лише через стосунки з чоловіками, а також через «призму певних стереотипів» [6, с. 146].

Визначальною рисою афро-американської літератури є творчість жінок, яка набуває широких масштабів та феміністичного спрямування.

Одним з основних аспектів фемістичного афро-американського руху в літературі було і те, що письменниці наважувалися піднімати ті теми, які замовчувалися протягом багатьох років та не виносилися на широкий загал. Серед таких тем слід згадати і сексизм, що є «побічним продуктом патріархальності і це особливо чітко виявляється у родинних відносинах» [5, с. 56].

Однією з найяскравіших постатей у афро-американській жіночій літературі без сумніву можемо вважати Тоні Моррісон, жінку, яка здійснила справжній переворот у світовій прозі. ЇЇ твори описують все те, чому і присвячена феміністська література, а саме расизм, сексизм, класову нерівність, боротьбу між чоловіком і жінкою. Пахомов О. зазначає, що її книги «стали альтернативою традиційної літератури «білої» Америки», яку Моррісон гостро критикує [4, с. 27]. Як зазначає Тамара Денисова: «…Моррісон зуміла поєднати актуальне і метафізичне, поставивши в центрі злободенні проблеми сучасності – про реальне місце негрів в історії США, про спроби й способи завоювати рівність навіть через терор, про саму сутність самоідентифікації негра в параметрах західної цивілізації» [1, с. 47].

Цікавим, на наш погляд, як з точки зору лінгвістики, так і літературознавства, є роман Тоні Моррісон «Пісня Соломона». У романі авторка «розгортає вражаючий спектр характерів, станів і зв’язків, створюючи суцвіття традицій, устрою, психології чорних американців і намагаючись виявити його загальнолюдський зміст» [2, с. 247].

Незвичайним є те, що письменниця-феміністка обрала саме чоловіка героєм своєї історії. Саме таке рішення не є випадковим. Описуючи те, як головний герой намагається віднайти своє коріння, налагодити стосунки з коханкою та розібратися у собі, Тоні Моррісон натякає, що такі проблеми притаманні чоловікам, жінкам же набагато легше осягнути усі істини життя.

Не останнє місце у розумінні твору займає мова роману. Тоні Моррісон відрізняється тим, що вдало поєднує розмовну мову афроамериканців та високий поетичний стиль. Таким чином письменниця зуміла передати особливості мови звичайних афроамериканців і жіночу манеру розмовляти, сповнену метафорами та порівняннями. Тоні Моррісон зуміла створити поєднання, яке б повністю відобразило сутність жінки, передало усі особливості її душі. Такий стиль написання дає змогу побачити жінку, як істоту здатну поєднати у собі речі, здавалося б, несумісні.

Хоч головним героєм роману «Пісня Соломона» і є чоловік, Тоні Моррісон створила цілий ряд жіночих другорядних образів, завдяки яким зуміла передати справжні почуття простих афроамериканок. Зокрема, письменниця зображає конфлікт між чоловіком і жінкою, а саме братом і сестрою (Мейкон Дед – Пілат, Дояр – Ліна, Корінтіанс), чоловіком і дружиною (Мейкон Дед - Рут).

У цих порівняннях відчувається перевага жінки, яка породжує страх чоловіка перед нею, який, в свою чергу, згодом переходить у лють та ненависть, бажання принизити та віддалити її від себе. Так Дояр (Milkman) зазначає, що «батько боїться цих жінок» (мається на увазі Пілат, Агар і Реба) [3, с.54]. Пізніше хлопець помічає, що його тітка не поступається батькові у зрості (натяк і на духовну перевагу на братом, який хоч і багатий, проте наживається на грошах бідняків-негрів): «Та сьогодні підліток побачив таку саму заввишки жінку, і ця жінка дала знати, що й він теж високий» [3, с. 58]. Говорячи про однаковий зріст сина, батька та тітки, Тоні Моррісон має на увазі те, що всі вони споріднені, мають спільне коріння. Слова ж про те, що Дояр дізнався, «що й він теж високий» натякають на те, що завдяки Пілат Дояр дізнався найпершу правду про себе (звідки взялося його прізвисько), а згодом і віднайшов своє коріння.

Тематика насилля над жінкою теж торкнулася даного роману. Наприклад, Мейкон Дед б’є свою дружину через те, що вона поводить себе не так, як йому б хотілося того: «Впустив її на стіл, над хлібницею його пальці стулилися в кулак, що вцілив Рут в щелепу» [3, с. 75]. Реба потерпає від кулаків свого коханця, і лише Пілат має силу його зупинити: «Мамо! Він бє її! Я бачила! Кулаком, мамо!» [3, с. 102].

Пілат у творі є прикладом духовної сили та жіночності. Вона виступає саме тим типом жінки, на який треба прагнути бути схожою. Пілат віддана чоловікам (своєму батькові, коханцеві, братові, племінику). Проте вони схиляються перед її силою, одночасно бояться та ненавидять за це: «А найважливіше, що він (Ребин коханець) мав би знати: не можна чіпати нічого, що належить Пілат. Ця жінка ніколи нікого не скривдила, завжди всім допомагала, а проте її боялися» [3, с. 102].

У творі також підкреслюється нешанобливе ставлення до жінки. Чоловіки не люблять і навіть не поважають ні матерів, ні дружин. Дояр не любить своєї матері: «Після батькової розповіді про Рут син теж став її зневажати» [3, с. 129]. Слідкуючи за нею, він думає: «Дурнувата, егоїстична, химерна, безсоромна баба» [3, с. 132]. Мати Дояра завжди почувалася приниженою. Вона сама це розуміла, протее нічого не могла вдіяти: «…а все через те, що я маленька. Не про прзміри кажу. Маленька, бо з усіх боків мене давило» [3, с. 133].

Дивними та незрозумілими для нього є сестри, тітка, коханка, просто знайомі. Тоні Моррісон підкреслює таке ставлення іронічним тоном, яким пише про відчуття хлопця. Про сестер можемо прочитати: «…змінилися на лиці й підвели очі чорнющим вугільним пилом» [3, с. 88]. Жінок у шинку автор називає «схожі на круків із блискучими очима» [3, с. 88]. Йдучи додому, Дояр розмірковує про жінок: «Взагалі ні з якою жінкою не хочу. Не тепер. Ніякої балачки про схиблення» [3, с. 85].

Тоні Моррісон доводить у романі, що чоловік може захистити жінку лише задля того, щоб стати на місце іншого чоловіка, але аж ніяк не задля жінки. Так Ліна говорить Дояреві: «Думаєш ми повірили, що ти одного разу вдарив його (батька), щоб захистити маму? Щоб стати на її бік? Дзуськи! Ти вдарив батька, щоб стати на його місце, щоб показати нам усім, що право командувати нею і нами всіма належить тобі» [3, с. 227].

Як бачимо, у романі наголошується той факт, що протистояння жінка-чоловік існуватиме завжди: «Став (син) полем, на якому наче індіанці та ковбої в кінофільмах, вели бої чоловік з жінкою» [3, с. 142]. Чоловікам не потрібна жіноча любов, вони вимагають лише покори. Коли чоловіки стають слабкими і усвідомлюють перевагу жінки, зникають усі почуття до них, залишається лише ненависть. Навіть батька гнітить сліпа відданість Рут: «Заслабкий, щоб опиратися доччиним старанням, він тонув у безмежній ненависті до цієї жінки…» [3, с. 144].

Цікавою є історія стосунків Агар та Дояра. Агар віддає своєму коханцю усе своє життя, а взамін отримує зневагу та приниження: «Всі його знайомі знали про Агар і вважали її лише Дояревою тимчасовою коханкою, не вартою стати нареченою» [3, с. 100]. Дояр сприймає Агар як річ, як щось набридле: «Тепер, за останніх чотирнадцять років, Дояр втомився від неї» [3, с. 100]. Ніколи Дояр не цінував жінку, що булла відданою йому усе життя. Вона завжди булла під рукою, приходила у потрібний час. Дояреві було зручно мати коханку, яка була завжди напоготові і могла прийти тоді, коли Дояреві було це необхідно: «Агар булла як третій кухоль пива. Не перший, котрий горло приймає із слізнявою вдячністю. Не другий, що посилює і доповнює насолоду від першого. Лише третій. П’єш його, бо під рукою, бо не зашкодить, бо яка, зрештою, різниця – пити чи не питии?» [3, с.100].

Тоні Моррісон наголошує на тому, що жінка залишається для чоловіка перешкодою, незважаючи на колір її шкіри: «Але я (Гітара) не бачу різниці між тим, що хочуть від нас білі жінки, і тим, що хочуть чорні. Різниця між ними хіба що в кольорі шкіри» [3, с. 235].

Слід відзначити, що обравши головним героєм саме чоловіка, Тоні Моррісон зуміла завуалювати, на перший погляд, применшити справжнє значення жінки. Проте, використавши такий прийом, письменниці ще раз вдалося довести, що навіть займаючи другорядне місце, жінці вдається керувати чоловіком. У романі «Пісня Соломона» саме жінки спонукають чоловіків пізнавати істину, зазирати всередину самих себе, вони оточують чоловіків, водночас приховуючи від них свою значимість.

Отже, давши короткий огляд деяким основним аспектам фемінізму у літературі, можемо стверджувати, що жіноча проза за короткий період свого існування зуміла завоювати як позитивну, так і негативну критику. Афро-американській жіночій літературі вдалося поєднати проблематику відносин між чоловіком і жінкою, враховуючи при цьому щей проблему раси. Така проза показує місце жінки у суспільстві, а також і у житті чоловіка, зображає усі проблеми, які виникають у житті жінки на своєму шляху до самоствердження.

Література:

1. Денисова Т. Афроамериканка Тоні Моррісон: [Американські письменники – лауреати нобелівської премії] // Слово і час. – 1997. - №2. – с.46-50

2. Злобин Г. По ту сторону мечты: Страницы американской литературы ХХ века. – М.: Худож. лит., 1985. – 335 с.

3. Моррісон Тоні. Пісня Соломона. – К.: «Юніверс», 2007. – 375с.

4. Пахомов О. «Черная магия» Т. Моррисон. [Тони Моррисон – темнокожая афро-американская писательница лауреат Нобелевской премии в области литературы] // Эхо планеты. – 1993. - №42. – с. 27-28

5. Стулов Ю. Руйнування канону: афро-американська література в 1980-1990 р.р. // Американська література після середини XX ст.. – К., 2000.- с.52-64

6. Hawthorn, Jeremy. Studying the Novel. – Oxford University Press Inc., New York, 2001. – 184.

7. Улюра Г. Деякі міркування щодо базових понять гендерних студій з літературознавства. Доповідь Ганни Улюри на Київському міському семінарі з гендерної лінгвістики, перше засідання. – www.linguistics.kiev.ua/4.html. - Date of visiting – 05.07, 21:35