Филологические науки. / 9. Этно-, социо- и психолингвистика

 

д. пед. н., проф. Костриця Н.М.,

студ. економічного ф-ту Узун-Куртугло В.

Національний університет біоресурсів і природокористування України, Київ

Етнопсихологічні ознаки українського мовного етикету

 

Етикет українського народу, у тому числі й мовний, вироблявся, витончувався впродовж тисячоліть. Деякі вислови народного етикету сягають ще дохристиянського періоду, пов’язані з язичницькою обрядовістю, звичаями, уявленнями слов’ян. Скажімо, жінка, перепрошуючи за вимовлене в хаті недобре, грубе слово, говорила: «Шануючи сонечко святе і піч, і стіл...» А чоловік, утримуючись від лайки, промовляв: «Сказав би, та піч в хаті». Така поведінка обумовлювалася давніми слов’янськими культами сонця, печі, стола.

Замінивши відкрите вогнище, якому в давнину поклонялися, як опікунові дому, як силі, що очищала, оживляла та на­снажувала,  піч стала уособленням сімейного добробуту та охоронцем родинних таємниць. Вірили: якщо шанувати піч, вона дасть силу, достаток, здоров’я. Ось чому остерігалися осквернити піч непристойним словом, негідним учинком. А стіл, за свідченням етнографів, – символ єдності та згуртованості. Його застеляли вишиваним обрусом (скатертиною), на стіл клали хліб святий, а застілля було знаком довір’я, доброзичливості. Про стіл, як і про піч, належало говорити з повагою [1, с. 36].

Мудрі настанови щодо мовного етикету та етики спілкування, поведінки дав своєму та прийдешнім поколінням Володимир Мономах. У його «Повчанні» знаходимо: «…мати душу чисту та непорочну, тіло худе, бесіду лагідну і дотримуватися слова Господнього... при старших мовчати, мудрих слухати, старшим коритися, з рівними собі і молодшими в любові перебувати, без лукавого умислу бесідуючи, а більше вдумуватися, не шаленіти словом, не засуджувати мовою, небагато сміятися, соромитися старших; ... поводитися благочестиво, навчити ... очима управління, язику утриманню, розуму упокорюванню, тілу підкорянню, думці чистоту дотримувати, спонукаючи себе до добрих справ не забувайте того доброго, що ви вмієте, а чого не вмієте, тому навчайтесь жодної людини не пропустіть, не привітавши її і не подарувавши їй добре слово...» Володимир Мономах підкреслював, що «правильне життя» людина дося­гається її «добрими ділами» [2, с. 79]. Етика та мовний етикет, культура спілкування, поведінки і мовлення в цих джерелах подається в єдності.

Коли на території Київської Русі відкрилися перші бібліоте­ки, школи, набуло розвитку мистецтво, тобто закладалася культура слов’янських народів, з’являються пам’ятки, що підтверджують прагнення тодішнього суспільства вплинути на людину, на її думки та почуття, дати їй християнські правила, норми мовного етикету, поведінки й спілкування. Такими найвідомішими пам’ятками є твори першого митрополита Київської Русі Ілларіона та оратора й мислителя Кирила Туровського. Один із тогочасних видатних мислителів – гуманістів Василь Великий виклав справжню програму мовного етикету культури й етики спілкування та поведінки, а також правила етикету:  «Будь добрим з другом, ласкавим зі слугою, незлопам’ятним до зухвалих, людинолюбним до смиренних, утішай нещасних, відвідуй хворих, зовсім ні до кого не стався презирливо, вітай з приємністю, відповідай зі світлими облич­чям, до всіх будь прихильним, доступним, не хвались сам, не змушуй інших говорить про тебе, приховуй, скільки можеш, свої переваги, а в гріхах сам себе звинувачуй та не чекай звинувачень під інших, Не будь тяжким у виговоріннях, звинувачуй не скоро і не з пристрасним рухом, бо це – ознака зарозумілості, не засуджуй а малозначуще, ніби сам ти суворий праведник...» [2, с. 194].

Дотримуючись етикету, людина реалізує один із найважливіших принципів спілкування – ввічливість. Увічливий – той, хто дивиться у вічі, виказуючи миролюбність що її засвідчував передусім погляд людини (очі – дзеркало душі). Співбесідники, спілкуючись, дивилися у вічі один одному. З часом прикметник «увічливий» набув переносного значення: «пристойний, уваж­ний, люб’язний».

Оскільки ввічливість може мати різні відтінки, різний ступінь вияву, то наша мова послуговується спеціальними додатковими словами на означення цього осяжного поняття. Так, вищою мірою ввічливості є ґречність і чемність.

Ґречний шанобливо ввічливий. Це слово утворилося від злиття прийменника «к» з давальним відмінком іменника «речь»: «к речі», тобто «до речі». Спочатку воно означало «вдалий, придатний до чогось»; пізніше набуло переносного значення: галантний, люб’язний, шанобливий, чемний». Останнє слово утворилося від форми «кчемний», що первісне означало «до чогось придатний» (порівняймо: нікчемний  – «ні до чого не придатний»).

Крім цих загальновживаних слів на означення різних видів увічливості, є в нашій мові ще й такі лексеми: приязний, дружній, привітний, делікатний. З огляду побіжно згаданих синонімів увічливості складаємо уявлення про рівень мовн­ої культури наших предків.

Етнопсихологічні ознаки українського мовного етикету виявляються ще й у тому, що семантичним центром багатьох його виразів є слова з основою добр, здоров, ласк: добридень, добрий вечір, доброго ранку, на все добре, добродію; здоров був, будь здоров, здорові були, доброго здоров'я, дай, Боже, здоров’я: будь ласка, ласкаво прошу, з вашої ласки.

Існують також шаблонні зразки етикету, які первинним значенням виражають доброзичливість: будьте щасливі; Боже, поможи; дай, Боже, щастя. Є також значна кількість слів-звертань із пестливими суфіксами: голубонько, соколику, матінко, таточку, дідусю, бабуню, сестричко, братику[1, с. 36].

Отже, наш народ упродовж багатовікової історії виробив і відшліфував самобутню систему мовного етикету, яка є фено­меном і виразником його загальної культури.

Література:

1.                                   Буяльський Б.А., Оверчук А.В. Як ми спілкуємося: мовлен­нєвий етикет українського народу / Б.А. Буяльський, А.В. Оверчук. – Вінниця: Велес, 2001. – 96 с.

2.                 Чмут Т.К., Чайка Г.Л. Етика ділового спілкування: Навчальний посібник. – 3-є вид., стер. / Т.К. Чмут, Г.Л. Чайка. – К.: Вікар, 2003. – 223 с.