Филологические науки/ 7.Язык, речь, речевая коммуникация

Олійник А.Д.

Національний університет біоресурсів і природокористування України

ІНТЕНЦІЇ АДРЕСАНТА В КОМУНІКАТИВНОМУ АКТІ

Антропоцентричний спосіб мислення знайшов своє вираження ще у кінці ХХ століття, коли комуніканти почали сприймати все, що відбувається довкола них, як у буквальному сенсі довкола людини. Лінгвоцентризм слід було відкинути вже тому, що він відривав мову від її продуцента — homo sapiens. Мова сама по собі не здатна раціоналізуватися, обслужити себе, відкинути зайве чи привнести щось нове, прогресивне — це здійснює людина. Тут нам потрібно буде проаналізувати зв’язок між інтенцією (наміром) мовця та системами цінностей комунікантів (з яких, власне і випливають їхні пресупозиції в комунікативному акті (КА) — від реакції одержувача повідомлення значною мірою залежить успіх чи невдача спілкування.

Термін «інтенція», як відомо, завдячує своєю появою послідовникам Дж. Остіна — одного з творців теорії мовленнєвих актів, які запозичили його з термінологічного апарату філософських наук. Перед новим лінгвістичним поняттям поставили завдання — досягти більшої точності в описові іллокуції та іллокутивної функції. До прикладу, локутивна суть висловлювання в аудиторії Тут холодно полягає в тому, що це безособове речення, вимовлене з нейтральною інтонацією. А от інтенція включається в іллокутивний аспект. Вона може полягати в тому, щоб спонукати студентів зачинити вікно або перейти до іншої аудиторії, де тепліше. Перлокутивний ефект (про який вже йшлося вище) зводиться до перевірки результату – тобто, чи справді лектор спромігся спонукати студентів до відповідних дій.

Комунікативна інтенція взагалі має тісний зв’язок із вираженням різних інтенціональних станів свідомості і, внаслідок цього, охоплює ширше коло явищ, ніж просте вираження намірів. Так, зокрема, гадає Дж. Серль [4]. Дж. Серль розмежовує інтенцію та Інтенціональність, наголошуючи: «намір вчинити так чи інакше слугує лише однією з форм Інтенціональності поряд із вірою, надією, страхом, бажанням тощо». Це розмежування Дж. Серль реалізує у своїй класифікації іллокутивних актів: «Намір об’єднує обіцянки, клятви, загрози… Бажання чи потреба охоплює прохання, накази, команди, благання, заступництва…». Водночас, нам очевидно, що всі відповідні дієслова — наказувати, прохати, благати тощо можуть, поряд із позначенням мовленнєвого акту, називати комунікативну інтенцію мовця.

Як зазначає О. Почепцов, «своїм мовленнєвим ходом мовець переслідує певну мету… Інтенцію можна розглядати як різновид бажання, а саме як бажання, для реалізації котрого особа вдаватиметься до певних кроків. У тому разі, якщо інтенція належить мовцеві, дії, спрямовані на реалізацію інтенції, включають продукування мови або зводяться до цього процесу» [3, с. 74].

Інтенція сама по собі може мати простий або складний характер, хоча, як ілюструє наведеним прикладом О. Почепцов, «у більшості випадків мовленнєва дія та мета, що нею реалізується, виступають лише етапом на шляху до досягнення головної мети мовця. Першу з цих цілей ми назвемо вихідною метою, або вихідною інтенцією, а другу — кінцевою метою, чи кінцевою інтенцією» [3,с.75]. Науковець у зв’язку з цим здійснює інтенціональний аналіз висловлювання Як дістатися до вокзалу? «Вихідна інтенція мовця полягає в тому, аби запитати адресата про те, як доїхати до вокзалу, тобто спонукати адресата видати цільову інформацію, а кінцева — в тому, аби добратися до вокзалу» [3, с.75].

Гадаємо, що даний поділ має доволі умовний характер, адже провідна роль усе ж належить кінцевій інтенції, яка й лежить в основі звертання до перехожого (працівника довідкового бюро). Власне, кінцева інтенція — це і є справжній, істинний намір мовця, ідеальний образ чи стан справ, якого він планує досягти. Мовець може мати намір відбути з міста на потязі, зустріти знайомого чи родича з потягу, одержати багаж у камері схову тощо. Про все це він не зобов’язаний повідомляти свого адресата. З цього приводу сам О. Почепцов зауважує: «…вихідна інтенція завше підпорядковується кінцевій інтенції. Вихідна інтенція … є лише засобом реалізації кінцевої інтенції. З огляду на це вихідна інтенція реалізується раніше кінцевої інтенції, а опозиція «вихідна інтенція: кінцева інтенція», таким чином, певною мірою віддзеркалює й різницю в часі реалізації» [3, с.80].

Водночас «на етапі з’ясування кінцевої інтенції ми визначаємо кінцеву інтенцію в загальному вигляді, котру можна назвати ядерною кінцевою інтенцією, а не кінцеву інтенцію мовця у всіх її деталях. Аналіз реального контексту може уточнити ядерну інтенцію (якщо запитання «Як дістатися до вокзалу?» вам поставить водій автомобіля, то ви дійдете висновку, що він поїде на вокзал на цьому авто)… Проте звернення до реального контексту не завжди є доцільним, оскільки для проведення другого етапу інтенціонального аналізу зазвичай достатньо даних про ядерну кінцеву інтенцію, а для з’ясування ядерної кінцевої інтенції, як правило, достатньо даних про речення та конструйований нами абстрактний контекст» [3 , с.80]. Подібна конситуація не становить інтересу для лінгвістики.

Тому запитання адресанта має бути стандартизованим (або, як його називає О. Почепцов, «конвенціоналізованим»). Зазвичай цього вимагають максими ввічливості та достатньої інформативності (окреслені ще П. Грайсом). Природно, формулювання запитання залежать від багатьох чинників: культурних традицій країни, статусу мовця та реципієнта, врешті-решт, від їхнього настрою в момент запитання — усього того, що ми називаємо конситуацією та контекстом. Скажімо, росіянина, українця чи білоруса не дуже здивувало, якби адресант зробив своє запитання надміру інформативним, відкривши свою істинну інтенцію: «Знаєте, мені терміново треба до вокзалу, бо через двадцять хвилин мій поїзд до Києва відходить». І навпаки, подібну балакучість навряд чи вітали б у країнах Заходу чи США, де не прийнято надавати незнайомій людині надмірну інформацію.

Максими П. Грайса відіграють велику вагу ще й тому, що співпраця комунікантів була б неможливою без певної міри взаємної люб’язності. Однак у наведеному вище прикладів ця співпраця зазичай обмежується епізодичним і скороминущим контактом. Дещо інакше комунікативний акт реалізується там, де його учасники покликані спілкуватися частіше в силу обов’язку чи особистих ролей (начальник – підлеглий на підприємстві, викладач – студент на університетській лекції або батько – син у домашніх умовах). Якщо на рівні випадкового контакту комуніканти найчастіше перебувають в рівних умовах (хоча й тут не виключається можливість неадекватної з якихось причин реакції адресата), то відмінність соціальних ролей диктує і відповідний стиль розмови. «Соціальні ролі … визначаються професією, видом діяльності, статтю, віком, реальними стосунками людей у суспільстві… Вони ґрунтуються на правилах (нормах), прийнятих у суспільстві, а тому важливим компонентом соціальної ролі є очікування. Невідповідність реальної поведінки індивіда очікуванням витлумачується як порушення норм соціальної поведінки… Уявлення про виконання певної ролі формує рольові стереотипи, які є невід’ємною складовою мовленнєвої поведінки. У кожній розвинутій мові є засоби, які «обслуговують» різні соціальні ролі, тобто субкоди… Мовці мусять знати закони «перемикання кодів», тобто переходу з «підмови» на «підмову», із «субкоду» на «субкод». В іншому разі виникають комунікативні недоречності або навіть провали» [2, с.108]. Орієнтуватися в тонкощах такого «перемикання» неабияк допомагають пресупозиції (про які йшлося вище). Наприклад, спільний фонд знань професора й студента, сформований до першого семінару з тієї чи іншої теми (яку, принаймні, мав засвоїти студент) дає викладачеві підстави поставити відповідні запитання студентові та оцінити його знання. Важко уявити ситуацію, за якої професор став би опитувати студента-першокурсника за темою, призначеною для старших курсів.

Ще інша ситуація має місце там, де системи цінностей комуні кантів істотно відрізняються, а їм необхідно вирішити якусь проблему, знайти вихід із ситуації конфлікту інтересів. Тут, природно, вагома роль також відводиться соціальним ролям адресанта та адресата: особа, наділена більшим авторитетом і повноваженнями, часто виявляється здатною переконати співрозмовника у правоті того чи іншого наміру чи задуму. Усім відомо, наприклад, що особи матеріально чи психологічно залежні від адміністрації, підуть на компроміс із власними переконаннями чи совістю і виконають сумнівне розпорядження, навіть тримаючи «дулю в кишені». Однак люди за своєю суттю доволі різні, а тому рано чи пізно авторитет керівника наразиться на чийсь безкомпромісний опір. Подібні позалінгвістичні чинники становлять інтерес насамперед для психологів, однак відіграють вагому роль у КА.

І, насамкінець, декілька слів про роль реакції адресата. Справді, хоча мовець, реалізуючи власні інтенції, виступає ініціатором КА, ми ніякою мірою не применшуємо роль реципієнта повідомлення. «Адресат — це не пасивний споживач інформації, а активна особистість, від якої значною мірою залежить успіх спілкування. Навіть комунікація за допомогою писемного (друкованого) тексту розглядається як діалог між автором і читачем. Комунікативні стратегії адресанта залежать від особи адресата, його готовності чи неготовності саме до запропонованого адресантом типу, напряму, тональності спілкування» [2, с. 106].

Література

1. Грайс П. Логика и речевое общение //Новое в зарубежной лингвистике. – М.: Прогресс, 1985. – Вып.16. – С.217–237.

2. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики.—К.: Академія, 2004.—343 с.

3. Почепцов О.Г. Основы прагматического описания предложения.—К.: Вища школа, 1986.—116 с.

4.Серль Дж. Природа интенциональных состояний//Философия, логика, язык. — М.: Высшая школа, 1987.