Економічні науки / 12. Економіка сільського господарства

Круковська О.В.

Херсонський державний аграрний університет, Україна

Зарубіжний досвід функціонування системи ветеринарного обслуговування сільськогосподарських підприємств

У кожній країні формування системи ветеринарного обслуговування відбувалося, переважно, еволюційно під впливом соціально-політичних умов, загального рівня розвитку економіки, чисельності сільськогосподарських та домашніх тварин, системи ведення тваринництва тощо.

За загальною кількістю лікарів ветеринарної медицини перше місце у світі посідають США, друге – Індія, третє – Японія, четверте – Бразилія. Поголів’я тварин у розрахунку на одного лікаря у різних країнах коливається від 300 ум. гол. у Японії до 19,4 тис. гол. у Пакистані [2, с. 31].

Показники кількості фахівців ветеринарної медицини, поголів’я тварин, яке припадає на одного фахівця з урахуванням простоти розрахунку і сприймання дуже часто використовують для аналізу рівня сформованості сфери ветеринарного обслуговування. Однак, розвиток даної сфери у більшій мірі визначається обсягами фінансування та інвестицій, матеріально-технічного забезпечення, рівнем фахової підготовки та матеріального стимулювання праці. Крім того, у країнах, де забезпечуються належні умови утримання тварин, худоба менше хворіє і потреба у ветеринарних фахівцях, не зменшується. Основними є не лікувальні, а профілактичні функції. В умовах низького загального рівня розвитку тваринництва зусилля фахівців ветеринарної медицини більше спрямовуються на лікування тварин. При цьому їх вплив на забезпечення розвитку галузі є значимим настільки, що державні органи змушені підтримувати сферу ветеринарного обслуговування за рахунок бюджетного фінансування. По мірі економічного розвитку роль держави у системі ветеринарного обслуговування зменшується.

На даний час задоволення попиту у даній сфері відбувається в основному спеціалістами ветеринарної медицини, які надають послуги на приватній основі. Фахівці державного сектора більше здійснюють контрольні функції та протиепізоотичні заходи. У США частка фахівців приватного сектору, що надають ветеринарні послуги, становить 74,4 % від загальної кількості спеціалістів ветеринарної медицини в країні, у Канаді – 81 %, у Великобританії – 82,6 %, у Франції – 80,8 %, у Японії – 53 %, у Іспанії – 12 % тощо [2, с. 31]. Вони переважно і забезпечують благополуччя тварин на фермах та у містах. В деякій мірі їм допомагають спеціалісти ветеринарних коледжів, лабораторій, ветеринарні інспектори в штатах.

Дуже часто в практиці зустрічається, що ветеринарні послуги надають особи, які не мають необхідної освіти і не володіють відповідними професійними навиками. З метою обмеження доступу таких осіб до споживачів у світовій практиці запроваджено систему ліцензування. З метою отримання ліцензії у США необхідно скласти ліцензійний іспит, який складається з письмової, усної та практичної частин. Екзаменує фахівців Державна ветеринарна екзаменаційна рада окремого штату. В більшості штатів ліцензію необхідно поновлювати щорічно. Існує тенденція до збільшення циклу ліцензування до двох-трьох років. Для поновлення ліцензії необхідно пройти курси підвищення кваліфікації протягом міжліцензійного циклу [3, с. 47].

Існує також загальнонаціональний екзамен, який готується професійною Екзаменаційною службою американської асоціації охорони народного здоров’я та Національною радою ветеринарних екзаменаторів. Результати визнаються радами всіх штатів, але кожен штат має право вносити додаткові вимоги. Таким чином, привілей практики надається в тому штаті, де складався іспит. Існує тільки невелика мережа штатів, ліцензії яких є взаємовизнаними. Тому в більшості випадків, при переїзді з одного штату в інший, ветеринарний лікар повинен знову складати ліцензійний іспит [3, с. 47].

Щодо ветеринарних лікарів, які в основному обслуговують продуктивних тварин, то як правило, основна частина їх робіт проводиться в місцях утримання тварин. Цим обумовлена значна економія коштів на обладнанні та утриманні ветеринарних лікарень.

В сільських районах або невеликих містах переважно декілька ветеринарних лікарів об’єднуються і організовують невелику клініку, де проводять прийом, хірургічні операції, лікувально-діагностичні маніпуляції. Для обслуговування фермерів у них є в наявності спеціально обладнані ветеринарні автофургони з радіотелефонним зв’язком [4, с. 57].

Оскільки в США здійснюється постійна концентрація та спеціалізація тваринництва, особливу вагу мають зоотехнічні та економічні аспекти. Основний наголос у роботі ветеринарного лікаря робиться на ветеринарних, зоотехнічних і профілактичних заходах та консультуванні в даному напрямку фермерів або менеджерів [3, с. 47]. Загалом у господарствах проводяться діагностичні дослідження та при необхідності вакцинація [4, с. 57].

В складних випадках лікарі таких клінік для встановлення діагнозу відправляють матеріал в діагностичні лабораторії або при необхідності проведення складних хірургічних операцій чи консультацій – в більш крупні приватні ветеринарні лікарні. У складі таких закладів є і власна ветеринарна аптека, що дозволяє розповсюджувати серед клієнтів необхідні ветеринарні препарати – вакцини, лікувальні засоби [4, с. 57].

Хоча у США велика кількість ветеринарних практиків (особливо ті, які займаються лікуванням дрібних тварин і коней) працюють самостійно, останнім часом появляються різні форми співпраці ветеринарних лікарів. Ветеринарні практики формуються за типом організації та взаємовідносинами з клієнтами. Найбільш поширеними є такі форми – партнерські, контрактні та групові (кооперативні) практики [3, с. 47].

Партнерською є практика, яка утворена кількома партнерами, які вклали рівні або ж спільномірні внески у придбання необхідного для практики майна та обладнання, заходів на здобуття клієнтури тощо. Переважно власниками практики є фактично два партнери. Вони наймають інших «партнерів» на умовах контракту на визначений термін. По закінченні цього терміну такі партнери можуть продовжити контракт на інших умовах або залишити партнерство (перейти на іншу роботу або заснувати власну практику). Більшість “молодших партнерів” – це випускники вузів. Хоча і робота за контрактом не є високооплачуваною, проте дає їм можливість набути досвіду та нагромадити кошти для заснування власної практики [3, с. 47].

Існують контрактні практики. Угода укладається між власником господарства і ветеринарним лікарем на визначений термін часу. В ній обумовлюється певна сума, яку отримає лікар за обслуговування підопічних йому тварин та дотримання здоров’я стада на визначеному рівні [3, с. 47].

Укладання договорів між лікарем ветеринарної медицини і замовником його послуг практикується вже у багатьох країнах. Але система таких відносини в повній мірі ще не є відлагодженою, тому потребує удосконалення. Наприклад, у Польщі власники приватних ферм зацікавлені в тому, щоб ветеринарне обслуговування тварин здійснювалось на основі контракту висококваліфікованими фахівцями. В такому випадку обов’язки лікаря наперед визначені і власник строго контролює їх виконання. Переважно вони охоплюють лікувально-профілактичні, хірургічні та акушерсько-гінекологічні заходи. Інші ветеринарні роботи (дезінфекція, дератизація тощо) виконують працівники ферми. При тому, що в Польщі значна кількість лікарів не має постійної роботи, більшість з них не бажають працевлаштовуватись на такі ферми, оскільки вважають режим виконання зазначених робіт занадто напруженим і низькооплачуваним [1, с. 11].

З метою забезпечення більш якісного обслуговування клієнтів, декілька ветеринарних лікарів з однієї округи, які володіють своїми практиками, утворюють кооперативну спілку. Кооператив будує та обладнує клініку для спільного користування, наймає допоміжний персонал (діловода, ветеринарних техніків, помічників, прибиральницю тощо). Це допомагає заощадити кошти, а також створює сприятливі умови для спеціалізації в окремих напрямках надання ветеринарних послуг [3, с. 47].

Загалом, кожна із держав постійно шукає нові альтернативні шляхи розвитку та удосконалення системи ветеринарного обслуговування. Одне із правильних вирішень поставленої проблеми – налагодження такої мережі ветеринарних служб, яка б в повній мірі відповідала потребам замовників таких послуг і забезпечувала ветеринарне благополуччя країни. В такому ракурсі система обслуговування відображатиме специфіку даної країни, а відповідно буде дієздатною лише в її межах.

Література:

1. Левківський Д. М. Служба ветеринарної медицини в країнах світу / Д. М. Левківський // Сільський господар. – 2002. – № 1–2. – С. 30–31.

2. Козловський Д. Лікар ветмедицини на свинофермі в Польщі / Д. Козловський // Ветеринарна медицина України. – 2000. – №10. –С. 10–11.

3. Мануйленко О. Приватна ветеринарна практика в США / О. Мануйленко, І. Калінін // Ветеринарна медицина України. – 1998. – № 8. – С. 46–47.

4. Сидорчук А. А. Ветеринария США / А. А. Сидорчук // Ветеринария. – 1993. – №10. – С. 55–57.