История / 1.

Отечественная История

К.і.н., доц. Мащенко І.Ю.

Черкаський державний технологічний університет, Україна

Національно–культурні об’єднання як прояв національного відродження та розвитку етнічних меншин на території України

Наприкінці 80-х на початку 90-х років на теренах тодішньої Української РСР, а з 1991 року – в незалежній Україні розпочався процес національно-культурного відродження етносів, що населяли цей регіон. Одним з проявів етнічного відродження національних меншин було створення та діяльність національно-культурних організацій, які об’єднували людей з метою здійснення різноманітних заходів, спрямованих на сприяння етнічному відродженню тієї чи іншої меншини. Національно–культурне об’єднання, або як визначає Е.П. Архипенко, національно-культурний центр – це соціальний інститут, що репрезентує один із механізмів культурно–національної автономії і новий тип культурно–дозвільної організації, що ставить перед собою завдання культурної консолідації певного етносу, відродження, розвитку і популяризації національної духовної культури у всіх її проявах [1]. Існування національно–культурних об’єднань дозволяє громадянам, що не належать до титульного етносу, найбільш повно реалізувати право на вивчення своєї етнічної культури, мови, традицій, що за важких економічних умов держава не завжди може забезпечити. Національно–культурні центри базуються на принципах: добровільної участі людей, спроможних реально впливати на загальну справу; наявності організації, з розробленою власною концепцією діяльності і наявністю матеріальних коштів; спільне поле діяльності, спільні цінності і інтереси; автономії [2].

Серед основних функцій національно–культурних об’єднань дослідники виділяють: інтеграційні, що виявляються у встановленні контактів між людьми, які належать до тієї чи іншої національної культури; творчі, що включають активізацію художньої діяльності в освоєнні і розвитку національної художньої традиції; просвітницькі, пов’язані з пробудженням і розвитком інтересів і потребу сфері національної мови, історії, традицій і звичаїв; виховні, спрямовані на вирішення проблем подолання відчуженості особистості, її соціалізації, підвищення морального рівня членів національного об’єднання [3].

Перед національно–культурними об’єднаннями стоїть багато завдань в різних сферах, тому що національно–культурний розвиток етнічної меншини не можна обмежите лише репрезентацією фольклорно–етнографічних особливостей представників того чи іншого етносу. Проаналізувавши статути різних національно-культурних організацій етнічних меншин ми можемо виділити як загальні, так і специфічні напрями їх діяльності.

Серед загальних напрямів можна виділити такі, як: створення національних культурних центрів, національних шкіл, дитячих садків, ясел, навчальних закладів з викладанням національною мовою; організація лекцій, бесід, зустрічей з видатними діячами національної культури; сприяння відродженню та поширенню національної культури, народних традицій, ремесел, звичаїв та обрядів; вивчення та популяризація історії свого етносу в Україні, їх ролі в господарському розвитку країни; відбудова пам’ятників та інших свідчень їх національної та духовної культури; розвиток духовності та релігії; охорона та збереження будівель та споруд, що мають національно–історичну, культову або іншу культурну значимість, місць захоронення; організація і проведення культурно–масових заходів, концертів, фестивалів, конкурсів, зустрічей, організація та участь у міжнародних (неурядових) конференціях, симпозіумах, семінарах та інших суспільно–політичних заходах; сприяння відродженню релігійних общин своєї національності; розширення та зміцнення зв’язків з національними громадськими організаціями та релігійними общинами як в Україні, так і в країні, що є батьківщиною даного етносу; виконання представницьких функцій для захисту інтересів своєї національної меншини в органах влади місцевого рівня; заснування засобів масової інформації та поширення інформації про свою діяльність, у тому числі шляхом організації та проведення спеціалізованих теле– та радіопрограм, створення і поширення кіно–, відео–, аудіо– і поліграфічної продукції тощо [4-6].

Створення та розбудова незалежної демократичної державності супроводжується як прагненням у духовній сфері представників різних етносів до національно–культурного відродження, чим зумовлюється культурна спрямованість діяльності національно–культурних об’єднань, так і прагненням в економічній сфері посісти гідне місце в суспільстві в умовах економічної нестабільності, що зумовлює необхідність економічної та соціальної допомоги з боку національно–культурних товариств своїм членам. Тому серед своїх завдань національно–культурні товариства декларували і заходи соціального характеру – надавати матеріальну та фінансову допомогу і послуги особам, які її потребують, проводити роботи, що, зокрема, спрямовані на поліпшення матеріального становища та сприяють соціальній реабілітації малозабезпечених осіб та осіб, які обмежені в реалізації своїх прав та законних інтересів, надавати допомогу переселенцям, особам, що постраждали внаслідок стихійного лиха, конфліктів, жертвам репресій тощо. Однак основною метою діяльності цих організацій було не отримання прибутку і функціонували вони за рахунок членських внесків та допомоги міжнародних організацій і спонсорів.

До специфічних напрямів діяльності, наприклад, німецьких національно–культурних об’єднань ми можемо віднести ті, що пов’язані з поверненням раніше депортованих німців до України. Наприклад, сприяння “поновленню доброго імені репресованих та депортованих народів, жертв сталінізму; досягненню повної і гласної реабілітації німців України, як депортованого народу, забезпеченню політичного рівноправ’я з іншими національностями на території України, в тому числі в місцях компактного проживання німців та в місцях їх історичного компактного проживання” [7]. Ці ж положення характерні і для інших народів, що були депортовані з території теперішньої України.

Характерною особливістю діяльності єврейських національно-культурних товариств є активна допомога в здійсненні алії (виїзді на історичну батьківщину). Цей напрям діяльності входить до компетенції такої організації, як “Сохнут”. Дуже розвинена і система соціальної допомоги.

Для російських національно-культурних організацій властиве акцентування на так званій “мовній проблемі” [8] тощо.

Фактично всі задекларовані національно–культурними об’єднаннями напрями діяльності можемо умовно поділити на чотири великих напрями: культурно–освітній, релігійний, соціальної допомоги, допомога виїжджаючим.

Для вирішення проблем національних меншин на місцях функціонують відділи, або управління в справах національностей, міграції та релігій при обласних держаних адміністраціях. Аналіз фактичної документації довів, що ці утворення не в змозі вирішити багатьох проблем, з якими зіштовхуються національно–культурні товариства. Фактично вони можуть лише проводити роз’яснювально-консультативну роботу.

Однак необхідно зазначити, що національно-культурне відродження не вичерпується діяльністю національно-культурних об’єднань. Зокрема, в статті М. Панчука та В. Котигоренка з приводу проблем функціонування національно-культурних об’єднань, зазначається, що їх діяльність не висвітлює всього процесу етнічного відродження, і наводяться дані соціологічного опитування, яке проводилося серед мешканців міста Києва, що належали до єврейської національної меншини, з метою встановити, який же відсоток єврейського населення залучений до діяльності національно-культурних об’єднань. Дослідники, зокрема, наголошують на питанні, чи завжди важлива і необхідна підтримка державою національно–культурних товариств (традиційних і новостворених) зумовлює адекватне посилення їх ролі в житті національних громад [9].

Отже, не абсолютизуючи роль національно-культурних об’єднань в процесі національно-культурного відродження, необхідно зазначити, що їх діяльність може значно покращити відносини між представниками національних меншин та представниками титульного етносу, сприяти самому процесу національно-культурного відродження в умовах складної економічної ситуації при якій держава не в змозі виділяти значні кошти на розвиток культури.

Литература:

1. Архипенко Е.П. Національний культурний центр: принципи діяльності, тенденції розвитку, умови, напрямки і форми роботи // “Всі ми твої діти, України” (Інформаційно-методичний збірник). – Вип. 4. – К., 1998. – 47 с. – С. 9.

2. Там само. – С. 5.

3. Там само. – С. 6.

4. Інформація про стан реалізації в районі Комплексних заходів щодо розвитку культур національних меншин // Знам’янська міська рада Кіровоградської області. 05.01.01 – № 16–12/3.

5. Статут Полтавського обласного Товариства “Відергебурт” Св. № 119 від 21 жовтня. – 1998 р. – 3 с.

6. Статут Кіровоградського обласного німецького національно–культурного товариства “Відергебурт” // Управління юстиції Кіровоградської обласної державної адміністрації. – 22.06.98. – № 127 – 3 с.

7. Там само. - С. 2.

8. Інформація про діяльність Черкаського відділення організації «Руський рух України». - № 034. – 11 жовтня. – 2000.

9. Панчук М., Котигоренко В. Національні меншини України і державна незалежність (коментарі до Конституції) // Історія України. – 1997. – № 2 (січ). – С. 5–6.