К.ф.н. Полякова А.А.

Чернігівський державний інститут економіки і управління

МІСЦЕ І РОЛЬ ПЕРЕКЛАДУ У НАВЧАННІ ІНОЗЕМНИХ МОВ

Рада Европи, а точніше ті її структури, що відповідають за мовну політику на рівні країн-членів Європейського Союзу, випустило в 2003 р. документ, який має назву “Загальноєвропейські Рекoмендації з мовної освіти: вивчення, викладання, оцінювання” [1] – в скороченому варіанті РРЄ. Україна, як відомо, планує згодом увійти в Європейський Союз, і тому РРЄ сприймаються як своєчасний і цінний документ, на який орієнтується вся відповідна галузь вітчизняної освіти і відповідно до якого намагається оцінити свій сучасний стан і перспективні можливості розвитку.

В обіг спеціалістів вводиться чимало нових понять, наприклад, плюрилінгвізм, який не є те ж саме, що мультилінгвізм [1, 4]. В той час, як мультилінгвізм передбачає просту суму мов, які вивчаються чи використовуються, плюрилінгвізм передбачає вихідний постулат про те, що вивчення інших мов – це завдання всього життя, яке здійснюється в інтерактивному контексті. Розглянуті в такому ракурсі, нового сенсу набувають чисельні методичні і методологічні проблеми і поняття, наприклад, проблема мотивації до розвитку мовленнєвих умінь, виховання впевненості молодої людини при контакті з новим мовним досвідом та вміння виступати посередником між індивідами, які не володіють жодною спільною мовою.

Розглянута в новому європейському контексті, докорінно змінюється актуальна мета навчання у процесі викладання іноземних мов. Зараз вона полягає в тому, щоб розвивати лінгвістичний репертуар, в якому будуть присутні всі мовні здібності особистості. Розвиток сучасних засобів комунікації та інформаційних технологій призводить до того, що молода людина, яка не володіє іноземною мовою, а також технологіями опанування інших мов, виглядає в колі своїх друзів як людина несучасна і безперспективна. З боку ж вищої школи метою є озброєння усіх членів процесу навчання мов засобами для запровадження плюрилінгвізму, що в наших умовах не є легкою задачею.

Один з висновків, який випливає звідси, полягає в тому, що на заняттях з іноземних мов неабияку увагу потрібно надавати розвитку різноманітних міжмовних та міжкультурних, в тому числі і перекладацьких вмінь та навичок, що раніше стосувалося лише спеціальних навчальних закладів.

Під час навчання перекладу найбільш доречною і такою, що відповідає заданій меті, є так звана «комунікативна» схема. Необхідно мати на увазі, що в процесі перекладу відбувається взаємодія трьох тезаурусів, тобто систем знань – авторський, перекладацький і одержувача перекладеного матеріалу. Узгодження цих схем є необхідною умовою для досягнення мети перекладу, тобто адекватного розуміння матеріалу, що перекладається. При цьому помилково вважати, що повнота і грамотне оформлення перекладу – це головна проблема, яку треба вчитись вирішувати. Чисто комунікативна мета буває інша.

Наприклад, якщо перекладача просять повідомити, про що йдеться в запрошенні на конференцію, яке викладено на чотирьох сторінках, то звісно, що перекладач починає інформативну роботу з тематики, термінів і кошторису. Якщо зміст цих пунктів одержувача перекладу влаштовують, вся інша інформація переходить до рангу актуальної. Бізнесмена цікавить суто конкретна, тобто професійна і фінансова інформація, оскільки типовість листа йому вже знайома. Тобто кожного одержувача перекладу цікавить конкретний інформаційний зріз, поданий в початковому тексті в оточенні інших інформаційних деталей. Цікаво відмітити, що в такому випадку поняття «адресат» і «одержувач» перекладу не співпадають, і оцінювання суті і мети перекладу перекладачем значною мірою залежить від того, яку задачу він виконує: перекладає для віртуального «адресата» або для конкретного «одержувача». Якщо він працює для одержувача інформації, то комунікативна мета перекладу може бути виконана при його формальній неповноті. Таким чином, ідеальна і прикладна мета навчання перекладу виявляються різними.

Вміння, які потребують прищеплювання для виконання прикладної мети, зводяться до оцінювання комунікативної задачі – по-перше, до пошуку необхідної інформації – по-друге, її адекватної інтерпретації – по-третє і, нарешті, добору мовних засобів для її повноцінної передачі, тобто перекладу на іншу мову. Як бачимо, вже не йдеться про прикладні мовні аспекти, як-то: знання лексики, граматики тощо, а задіяні різноманітні соціокультурні властивості особистості, її здібності до прояву наявних і потенційних можливостей брати участь в процесі або конкретному акті комунікації.

Будь-який текст має логіко-комунікативні рівні розчленування: тему, перехідну частину і рему. Рема попереднього повідомлення стає темою наступного. Спостерігається так звана тематична прогресія, яка, незважаючи на різне граматичне оформлення, порядок побудови речення, у всіх мовах залишається однаковою. Таким чином, в разі, якщо йдеться про послідовний переклад, він тим більше якісний і професійний, чим швидше в досвід перекладача, чи то людини, яка виконує роль перекладача, увійде розуміння цього феномену і внутрішня готовність швидко добрати адекватні засоби з усіх тих, що існують у мові одержувача перекладу. Нелегка задача, яке має декілька складових різноманітного плану. Тим не менше, вважаємо що основи послідовного перекладу повинні бути введені на заняттях з іноземної мови.

Що стосується синхронного перекладу, то він займає найвищий ранг за своєю складністю і потребує наявності значного комплексу різноманітних здібностей особистості. З точки зору психології, феномен майже одночасної синхронізації висловлювання і інтерпретації думок, що саме і лежить в основі синхронного перекладу, побудований на застосуванні вміння антиципації, тобто передбачення розвитку теми, і потребує розвинутої ментальності людини, яка навчається або вже працює перекладачем-синхроністом. Якщо ж мати на увазі суто прикладний аспект, то тоді на перший план виступає освіченість перекладача в даній галузі і його готовність до великої витрати енергії під час роботи. Але це вже потребує інших специфічних досліджень.

Література:

1. Загальноевропейські Рекомендації з мовної освіти: вивчення, викладання, оцінювання ( Рада Європи з питань співпраці в галузі культури. Комітет з освіти. Відділ сучасних мов. Страсбург). – К.: Ленвіт, 2003. – 261 с.