К.е.н., Васильєв С.В.

Дніпропетровський державний аграрний університет

Особливості дослідження відносин власності на рівні мікроекономіки

Аналіз поняття власності на макрорівні як особливої економічної категорії можна розпочати з визначення власності, яке дає К. Маркс ще в ранніх творах. «Собственность означает, первоначально не что иное, как отношение человека к его природным условиям производства как к принадлежащим ему, как к своим собственным» [3, с. 480]. З цього визначення бачимо, що людина стає власником тоді, коли їй належать будь-які природні умови виробництва. В такому випадку вона відноситься до них як до своїх власних. Отже, власність – це, перш за все, особливе відношення людини до речей.

Перш за все, чим людина володіє від природи – це самою собою. На думку Дж. Локка, «каждый человек обладает некоторой собственностью, заключающейся в его собственной личности, на которую никто, кроме него самого, не имеет никаких прав» [2, с. 277]. Інакше кажучи, людина від природи є власником свого життя і тіла, а, відповідно, і своєї робочої сили. Вона внутрішньо належить їй.

Людина як вільна особистість може проявити волю і привласнити собі зовнішні по відношенню до неї матеріальні предмети, над якими вона отримує свою владу. За виразом Гегеля «в том, что лицо помещает свою волю в вещь, состоит понятие собственности, все остальное – лишь его реализация» [1, с. 109]. Як бачимо, на першому місці у Гегеля знаходиться суб’єктивне бажання особистості мати щось своє, і на свій розсуд цим користуватися і розпоряджатися. Без урахування суб’єктивної волі, не можна говорити ні про яку власність. При цьому передбачається, що формально власником може стати кожна людина, якщо вона для цього проявить волю.

З огляду на це, початковим моментом гегелівської теорії власності є перетворення речей у сферу предметного прояву волі окремої людини, його несправедливо обвинувачують у зображенні власності тільки в якості відношення людини до речей. В той час як у своєму аналізі Гегель звертає увагу і на характеристику власності у вигляді відношення волі однієї особи до волі інших. Внутрішній акт вільної волі з привласнення речей в суспільстві людей повинен бути визнаний іншими. Цей акт «должен проявляться в ней во внешней форме, а не оставаться только в моей внутренней воле», то есть «форма субъективности должна быть удалена и должна достигнуть объективности» [1, с. 109].

Первісно суспільне визнання не оформлювалось якими-небудь юридичними документами, а відбувалось на основі звичаїв та традицій. Цей факт говорить про те, що неправомірно вважати визначення власності як відношення людини до речей тільки юридичним, правовим. Це реальне відношення власності існувало задовго до появи юридичних її норм. Більш пізнє закріплення відносин людей до речей правовим оформленням в юридичних актах і нормах не відміняє реально існуючого економічного відношення власності, а забезпечує йому тільки суспільне визнання.

Юридичні норми тільки фіксують факт приналежності майна власнику та його повноваження, в той час як реальний стан і віддача належного майна буде залежати від свідомої (суб’єктивної) волі власника, від його компетентності і здібностей ефективного контролю за використанням власності.

Таким чином, зміст власності на мікроекономічному рівні може бути представлений з двох сторін: суб’єктивної і об’єктивної. Власність в суб’єктивному плані відображає вольові прояви особистості по відношенню до матеріальних і нематеріальних об’єктів, які їй належать. Саме свідомі, цілеспрямовані рішення і дії людини, в якій би ролі або якості вона не виступала у суспільстві, характеризують поведінку людей в суспільно-економічному житті. З об’єктивної точки зору суб’єктивні вольові відношення приналежності чого-небудь окремим людям в суспільстві повинні бути взаємно між ними визнані. Отже, власність як економічна категорія являє собою відношення приналежності між особистістю і об’єктом, тобто суб’єктивне вольове відношення власності, яке визначається в суспільстві об’єктивними відносинами власності і залежить від зміни останніх. Інакше кажучи, власність – це особливе відношення суб’єкта до об’єктів, що йому належать, опосередковане відносинами між людьми з приводу їх привласнення – відчуження.

Між суб’єктивними і об’єктивними сторонами власності існує тісна взаємозалежність. Як правило, зміни в об’єктивних відносинах призводять до зміни суб’єктивного відношення власності. Тоді як, у свою чергу, зміни об’єктивних відносин власності можуть бути пов’язані із змінами в суб’єктивних відносинах.

З розвитком продуктивних сил змінюються як суб’єктивні, так і об’єктивні відносини власності. У зв’язку з цим зміст поняття власності відображає відносини приналежності тих історичних етапів, які проходить суспільство у своєму розвитку.

Слід відзначити, що саме досліджуючи мікроекономічний рівень поняття власності можна виділити і розглядати наступні її внутрішні структурні елементи: суб’єкт власності, об’єкти власності, відношення суб’єкта до об’єкта власності як до свого власного.

Власність як мікроекономічна категорія має велике значення в ринковій економіці. По-перше, вона є передумовою будь-якої господарської діяльності. В такому вигляді власність завжди конкретна, тобто майно завжди комусь належить і у нього є конкретний володар. Власник встановлює над матеріальними благами, які йому належать, своє панування, що дозволяє йому самостійно визначати їх долю і характер використання. В залежності від того, у власності яких суб’єктів знаходяться економічні ресурси та інші умови господарської діяльності визначається характер виробництва.

По-друге, власники вступають у процес виробництва вже зі своїм матеріальним інтересом, що спонукає їх до свідомих активних дій з приводу його задоволення. Існує пряма залежність між результатами виробництва і забезпеченням особистих інтересів власників. На основі цього між людьми і виникають відносини власності. В даному випадку власність визначає цільову спрямованість господарської діяльності, характер розподілу, обміну і споживання її результатів, а також соціальну структуру суспільства.

По-третє, власність знаходиться в основі управління на макрорівні, тобто власник підприємства, так чи інакше, здійснює керівництво своїм підприємством. Всі інші учасники виробничого процесу можуть лише розраховувати на винагороду за свою діяльність, у відповідності з якістю і кількістю вкладеної праці. Інакше кажучи, управління господарською діяльністю є функцією власності.

І, по-четверте, панування власника над майном, яке йому належить, надає не тільки можливість задоволення своїх потреб і отримання доходів, але і зобов’язує нести всі витрати, пов’язані з утриманням і використанням своєї власності, враховуючи і повну її втрату, наприклад, у випадку банкрутства. Отже, власність у суспільстві забезпечує своїм власникам не тільки отримання вигоди, але і встановлює відповідальність за конкретні об’єкти і результати їх господарського використання.

Література:

1. Гегель Г.В. Философия права / Г.В. Гегель. – М.: Мысль, – 1990. – 524 с.

2. Локк Дж. Два трактата о правлении / Дж. Локк. – Соч. в 3-х томах. т. 3. – М., 1998. – 668 с.

3. Маркс К. Экономические рукописи 1857-1859 годов // Маркс К., Энгельс Ф. – Соч. – 2-е изд. – т. 46. – Ч. І. – 508 с.