Старший викладач кафедри обліку і аудиту Харківського національного автомобільно-дорожнього університету, кандидат наук з державного управління Дєгтяр О.А.

ІНСТИТУЦІОНАЛШЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНОЮ СФЕРОЮ ЯК УМОВА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ

Державне управління соціальною сферою має здійснюватись на засадах ефективної інституціональної політики, що реалізує державну стратегію формування системи ефективних інститутів, стабільної макроекономічної політики, галузевого та інфраструктурного розвитку, удосконалення саме державного управління.

В результаті проведеного дослідження встановлено, що інституціоналізація соціальної сфери є процесом виникнення та підготовки інститутів інноваційного розвитку, визначення і закріплення соціально-економічних норм, правил, статусів і ролей, приведення їх у діючу систему шляхом прийняття конкретних правових актів з метою забезпечення формування та розвитку соціальної сфери.

Структура інституціоналізації соціальної сфери – це система взаємопов’язаних інституцій, які дозволяють створити сприятливе соціальне середовище у вигляді норм права за допомогою економіко-правової регулюючої діяльності реальних суб’єктів влади. У структурі інституціоналізації соціальної сфери доцільно виокремити наступні основні складові підсистеми: інституційно-економічну, організаційно-інституційну (структурну), нормативну (регулятивну), інституційно-фінансову та соціокультурну [1, с. 8].

На нашу думку, інституціональна складова соціальної сфери має забезпечувати контрольованість і передбачуваність усіх процесів, що відбуваються в ній.

Важливою компонентою інституціоналізації соціальної сфери є нормативна (регулятивна) підсистема, яка охоплює систему законодавчих документів, нормативних актів, а також традиційних поведінкових норм і звичаїв, що забезпечують формування і проведення у державі узгодженої соціальної політики, ефективне функціонування та розвиток сфери досліджень і розробок, поглиблення зв’язків у соціальній сфері.

Інституційні зміни на базі використання наукових знань в соціальній сфері започатковано з 1991 р. після прийняття Закону України «Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності» [2], де визначено правові основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності, що базувалися на Декларації про державний суверенітет України, та Законів України щодо корпоратизації та приватизації державних підприємств.

Після надання державі незалежного статусу Верховною Радою України, прийнято Конституцію України [3] та ряд законів України, спрямованих на регламентацію наукової та науково-технічної діяльності, зокрема: «Про інвестиційну діяльність» [4], «Про наукову та науково-технічну діяльність» [5], «Про науково-технічну інформацію» [6], «Про авторське право і суміжні права» [7], «Про особливості в оподаткуванні інноваційної діяльності» [8], «Про внесення змін до деяких законів України щодо спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків» [9] тощо.

Слід додати, що регулювання правовідносин у сфері надання правової охорони та використання результатів інтелектуальної творчої діяльності в Україні започатковано законодавством. Створена законодавча база з питань охорони інтелектуальної власності в цілому забезпечує нагальні потреби суспільства у цій сфері, проте існуюча правова практика використання наукових знань, інтелектуального продукту є недостатньою, що викликає певні труднощі під час введення зазначеної законодавчої бази і потребує періодичного коригування.

Українське законодавство про інтелектуальну власність, передбачає наявність трьох самостійних інститутів, які утворюють систему правової охорони інтелектуальної власності: авторське право, патентне право, законодавство про засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту і виробленої ними продукції (робіт, послуг). Основними завданнями державно-правового регулювання суспільних відносин у сфері інтелектуальної власності визначено примноження науково-технічного потенціалу країни, захист національних інтересів у царині економіки та забезпечення технологічної безпеки держави.

У контексті даного дослідження варто приділити особливу увагу питанням забезпечення цілісності функціонування самої системи державного управління, тобто утримання цілісності та функціонування всіх її інституційних структур.

Зокрема, державне управління – це не тільки організаційно-управлінська діяльність, а й органічно цілісна система інструментів, за допомогою яких держава досягає відповідних цілей та вирішення соціально-економічних і політичних проблем. Будучи основним носієм економічних знань та їх втіленням у життя, державне управління є також виразником розвитку таких наукових дисциплін, як право, економічна культура, економічна географія, муніципальні фінанси, менеджмент, економічна історія, статистика, галузеві та функціональні економіки й ін. Державне управління, по суті, пронизує всі сторони суспільного буття, тому на його ефективність та результативність впливають чинники економічного та інституційного спрямувань.

Одночасно законодавство, політичні інституції, ринкова інфраструктура, політичні інституції ще не настільки зрілі, щоб можна було досягнути вищого рівня ефективності державного управління. Інституційні зміни як результат трансформації економіки України є визначальними чинниками дієвості державного управління.

Державне управління є важливим інституціональним механізмом забезпечення технологічної цілісності переходу суспільства до умов його сталого розвитку.

Таким чином, розуміння державного управління як інституціонального механізму забезпечення переходу до сталого соціального розвитку передбачає формування нового підходу, який би забезпечував розробку: принципів системного мислення, моделей системності державного управління та їх реалізацію як необхідну умову переходу до сучасного соціального розвитку держави.

Методологічною основою інституціоналізації державного управління соціальною сферою стає розроблення системних технологій вирішення актуальних суспільно-політичних та соціально-економічних проблем, які слугують реалізації системних цілей державного управління соціальною сферою та суспільного розвитку. Можливість реалізації відповідних системних цілей є критерієм цілісності державного управління соціальною сферою та функціональності його потенціалу у напрямі забезпечення переходу до сталого розвитку держави.

Література:

1. Конституція України від 28.06.96. № 254к/96-ВР // Закони України: [у 21 т.]. Т. 10. ― К.: Інститут законодавства, 1996. ― С. 5–41.

2. Закон України «Про авторське право і суміжні права» від 20.05.93 № 3792-XII // Закони України: [у 21 т.]. Т.6. ― К.: Інститут законодавства, 1996. ― С. 337–354.

3. Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків» від 11.05.04 № 1702/IV // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2004. ― № 32.― ст. 393. ― http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

4. Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.91 № 1560-ХІІ. // Закони України: [у 21 т.]. Т.2. – К.: Інститут законодавства, 1996. ― С. 173–181.

5. Закон України «Про науково-технічну інформацію» від 25.06.93 ― № 3322-XII // Закони України: [у 21 т.]. Т.5. ― К.: Інститут законодавства, 1996. ― С. 191-200.

6. Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 13.12.91 № 1977-ХІІ // Закони України: [у 21 т.]. Т. 2. ― К.: Інститут законодавства, 1996. ― С. 441–454.

7. Закон України «Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності» від 01.12.98 № 284-ХІV // Закони України: [у 21 т.]. Т.16. ― К.: Інститут законодавства, 1999. ― С. 97–116.

8. Закон України «Про особливості в оподаткуванні інноваційної діяльності» від 26.12.02 № 380/IV Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, № 10–11. ― ст. 86. ― http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

9. Левін П. Б. Державне регулювання ефективності функціонування інноваційної інфраструктури в Україні / Левін П. Б. ― Дон.: НАН України, Ін-т економ. прогнозування, 2005. ― 19 с.