Право/8. Конституційне право

Повєткін Д.О.

Національний авіаційний університет, Україна

Науковий керівник: к.ю.н., доцент Юринець Ю.Л.

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ РЕГУЛЮВАННЯ МОВНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

Прийняття Україною в 1996 році Конституції стало переломним моментом у функціонуванні не лише органів влади, а й усього українського суспільства, оскільки саме цією подією було запущено процес його конституаціоналізації. Сама конституаціоналізація державного та суспільного життя в Україні – це складні процеси, направлені на забезпечення конституційної законності (відповідності чинній Конституції всіх правовідносин, які виникають, змінюються та припиняються в суспільстві), досягнення відповідного рівня конституційної свідомості українського суспільства, надання суб’єктам права конституційних умінь та навичок для найбільш ефективної реалізації конституційних прав та досягнення сталої конституційної практики, яка передбачає звернення не тільки до діючих у конституційно-правовій реальності юридичних постулатів та конституційної ідеології, а й до презумпцій, традицій та звичаїв, навіть конституційно-правових фікцій, поза якими конституційна практика неможлива [6, с. 4].

Статтею 8 Конституції України було закріплено конституційний принцип верховенства права та закладено фундамент для побудови правової держави. Також було особливо наголошено на тому, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (п. 1 ст. 8 Конституції України).

Зазначене дає можливість зробити цілком логічний висновок про те, що для того, щоб відносини, які виникають, змінюються та припиняються на території України як самостійної, незалежної, демократичної держави, були визнані правовими, вони мають відповідати Конституції України та її нормам.

Питання врегулювання мовної проблеми, що на сьогоднішній день досить гостро постає в Україні, знаходять своє відображення в мовній політиці держави. Під державною мовною політикою слід розуміти комплекс дій і заходів, які проводяться державою з метою досягнення певних цілей у сфері мовних відносин [7].

До мовної політики держави також належать: розробка і затвердження державних програм з розвитку мов; підготовка і обговорення в суспільстві концептуальних засад здійснення мовної політики; організація і забезпечення реалізації конституційно-правових засад мовної політики її суб’єктами; законодавче закріплення і безумовне забезпечення вільного володіння (усно та письмово) державною мовою (а за необхідності – мовами національних меншин) державними службовцями та посадовими особами органів місцевого самоврядування; формування державою у своїх громадян усіма доступними і можливими методами, засобами, способами переконання у необхідності (з метою збереження України як незалежної держави і забезпечення подальшого її розвитку) володіння, використання, застосування державної мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України; створення місцевих програм; збільшення частки державної мови у теле- та радіоефірі; матеріально-фінансове забезпечення втілення мовної політики тощо.

Правове підґрунтя для здійснення державної мовної політики в Україні становлять Конституція України, Закон України «Про засади державної мовної політики» від 3 липня 2012р., Закон Української РСР “Про мови в Українській РСР” (далі – Закон про мови в УРСР), введений в дію з 1 січня 1990 р. постановою Верховної Ради України від 28 жовтня 1989 p., рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. щодо застосування державної мови органами влади, органами місцевого самоврядування та використання її в навчальних закладах України, а також інші законодавчі акти.

Витоки законодавства про мови в Україні зароджувалися ще у другій половині 1980-х рр. Зміни до ст. 73 Конституції УРСР стали першою суттєвою поступкою керівництва УРСР українському національному рухові. Закон про мови в УРСР було ухвалено 28 жовтня 1989 р.

Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону України «Про засади державної мовної політики» при здійсненні державної мовної політики Україна дотримується таких цілей і принципів:

1) визнання всіх мов, які традиційно використовуються в межах держави чи її певної території, національним надбанням, недопущення привілеїв чи обмежень за мовними ознаками;

2) забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території держави із створенням можливості паралельного використання регіональних мов або мов меншин на тих територіях і в тих випадках, де це є виправданим;

3) сприяння використанню регіональних мов або мов меншин в усній і письмовій формі у сфері освіти, в засобах масової інформації і створення можливості для їх використання у діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування, в судочинстві, в економічній і соціальній діяльності, при проведенні культурних заходів та в інших сферах суспільного життя в межах територій, на яких такі мови використовуються, та з урахуванням стану кожної мови;

4) підтримання і розвиток культурних взаємин між різними мовними групами;

5) забезпечення умов для вивчення української мови як державної, регіональних мов або мов меншин, інших мов і викладання цими мовами з урахуванням стану кожної мови на відповідних рівнях освіти у державних і комунальних навчальних закладах;

6) сприяння здійсненню наукових досліджень у сфері мовної політики;

7) розвиток міжнародного обміну з питань, що охоплюються цим Законом, стосовно мов, які використовуються у двох або декількох державах;

8) поважання меж ареалу розповсюдження регіональних мов або мов меншин з метою забезпечення того, щоб існуючий або новий адміністративно-територіальний устрій не створював перешкод для їх розвитку;

9) застосування принципу плюрилінгвізму, за якого кожна особа в суспільстві вільно володіє кількома мовами, на відміну від ситуації, коли окремі мовні групи володіють тільки своїми мовами [4].

Отже, можемо зауважити що в роки незалежності в Україні було закладено основи законодавства про мови. Та, попри видиму толерантність, воно містить багато суперечностей. Деякі законодавчі положення закону вже застаріли й не відповідають потребам суспільства. Необхідно більш чітко визначити обов’язки посадових осіб, усунути протиріччя як між різними частинами Закону України “Про засади державної мовної політики”, так і між різними нормативними актами, а також усунути прогалини в регулюванні мовних відносин.

Література:

1. Конституція України: чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 1 вересн. 2013 р. : (ОФІЦ. ТЕКСТ). – К.: Паливода А. В., 2013. – 64 с. – (Закони України).

2. Закон УРСР “Про зміни і доповнення до Конституції (Основного Закону) Української РСР” від 27 жовтня 1989 р. // ВВР УРСР. – 1989. – № 45. – Ст. 629.

3. Закон Української РСР “Про мови в Українській РСР” від 28 жовтня 1989 р. № 8312-11 // ВВР УРСР. – 1989. – № 45. – Ст. 631.

4. Закон України "Про засади державної мовної політики", та Європейська хартія регіональних мов або мов меньшин. станом на 22.08.2012р.: (ОФІЦ. ТЕКСТ). – К. : Паливода А. В., 2012. – 42 с.

5. Постанова Верховної Ради Української РСР “Про порядок введення в дію Закону Української РСР “Про мови в Українській РСР”від 28 жовтня 1989 р. № 8313-XI // ВВР УРСР. – 1989. – № 45. – Ст. 632.

6. Конституція України в судових рішеннях / М. П. Орзіх, А. А. Єзеров, Д. С. Терлицький. – К. : Юрінком Інтер, 2011. – С. 4

7. Словник іншомовних слів / За ред. О.С. Мельничук. – К.: Головна редакція УРЕ, 1994. – С. 536.