Право/8. Конституційне право

Лукаш В.

Національний авіаційний університет, Україна

Науковий керівник: к.ю.н., доцент Юринець Ю.Л.

ОСОБЛИВОСТІ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ

Українська нація протягом тисячоліть виборювала своє право на місце серед інших націй світу та прагнула здобути незалежність і побудувати свою державу, яка б ефективно розвивалася і функціонувала. Але, здобувши, своє місце в Європі після тисячолітньої боротьби перед Україною постало питання державного устрою, політичного режиму та звичайно ж форми правління.

Потреба точно встановити співвідношення між юридичним і політичним аспектами форми правління в Україні зумовлює необхідність здійснити характеристику механізму державної влади на основі змісту правових актів, насамперед Основного Закону України та співставити отримані дані з політичними реаліями [4].

Основний Закон України у ст. 5 встановлює, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади й органи місцевого самоврядування [1]. Таким чином, влада народу, як цілісна і єдина за своїм змістом влада, реалізується через її законодавчу, виконавчу і судову гілки (ст. 6) [1]. Формулювання ст. 6 Конституції, яке наголошує, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, по суті, встановлює баланс влад, який означає, що кожна з гілок влади має рівний щодо будь-якої іншої правовий статус і водночас є самостійною у процесі їх взаємодії.

Загальні засади поділу функцій влади, проголошені у ст. 6 Конституції України, реалізуються і конкретизуються в її нормах, які визначають статус і компетенцію Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та судів. Аналіз змісту конституційних норм свідчить, що вони лише в цілому створюють умови для конструктивної взаємодії різних гілок влади. Ст. 6 Конституції України також вказує, що “органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України”. Фактично конституційне положення закріплює дію системи стримувань і противаг, оскільки механізмом, який закріплює баланс влад, є комплекс відповідних функцій та повноважень. Кожна з гілок влади не може виходити за межі своєї компетенції і втручатися у сферу діяльності іншої.

У відповідних статтях Конституції України органи державної влади визначаються як органи законодавчої, виконавчої чи судової влади. Так, відповідно до ст. 75 Конституції єдиним органом законодавчої влади в Україні є Парламент – Верховна Рада України; ст. 102 визначає Президента України главою держави; згідно ст. 113 Конституції Кабінет Міністрів України є найвищим органом у системі виконавчих органів влади і т. д. Основний Закон у відповідних розділах закріплює компетенцію державних органів: Верховної Ради України (Розділ IV), Президента України (Розділ V), Кабінету Міністрів України (Розділ VI), органів суду і прокуратури (Розділ VII, VIII), Конституційного Суду України (Розділ XII) та ін. [1]

Аналіз відповідних положень чинної Конституції нашої держави свідчить, що в Україні запроваджена змішана форма державного правління, близька до французької моделі, проте з деякими відмінностями.

Попри той факт, що дану форму в її багатоваріантності сприйнято в усіх країнах-членах СНД, в Україні, де чинний Основний Закон був прийнятий у ситуації гострого протистояння президентської й законодавчої влад і де зберігаються умови триваючої незавершеності первісної інституціалізації державного механізму, виникають певні невизначеності щодо правового статусу тих чи інших органів влади і їх ролі в загальній системі стримувань і противаг.

Фактично Конституція України запровадила президентсько-парламентарну форму правління, з досить вагомими повноваженнями Президента України в різних сферах, зокрема у виконавчій та законодавчій. Ця точка зору в теоретичному аспекті залишається дискусійною, однак попередній досвід державно-правової практики в Україні довів істинність твердження про президентсько-парламентарну версію форми правління .

Змішана форма правління, з точки зору швидкого й рішучого реформування суспільних відносин не є надто ефективною в умовах, коли суспільство є політично неоднорідним і ця неоднорідність знаходить своє відображення у вищих владних структурах. Але змішана форма правління, яка функціонує в Україні, є виправданою хоча б у тому відношенні, що вона встановлює таку динамічно змінну форму правління, яка визначається фактичною розстановкою політичних сил і реальним політичним процесом [3]; вона довела свою життєздатність завдяки встановленій відносній рівновазі між законодавчою владою і владою Президента України. Тому хоча співробітництво різних гілок влади в сучасній Україні вирішальною мірою залежить не від формальних конституційних механізмів, а від політичної волі, не має підстав піддавати сумніву факт здійснення самого принципу поділу влади. Тому висновок про кризу в цілому принципу поділу влади в Україні був би некоректним. При цьому необхідно вказати на недостатню ефективність механізмів стримувань і противаг, зумовлених змодельованою в Основному Законі України формою правління [3], відсутністю на рівні Основного Закону України належного нормативного механізму дотримання принципу єдності державної влади, теоретичними постулатами, конкретними політичними умовами здійснення влади в Україні, що дає підставу говорити про окремі елементи кризи діючої системи поділу функцій влади.

Конституції більшості держав зі змішаною формою правління припускають можливість своєрідного дрейфу форми правління в межах змін співвідношення владних повноважень між президентом і прем’єр-міністром. Так, у змішаній Французькій Республіці, у залежності від того, співпадає чи ні партійна приналежність парламентської більшості і президента, форма правління може змінюватись від напівпарламентської до напівпрезидентської. Зазначена властивість конституцій змішаних республік обумовлена невизначеністю і надмірною узагальненістю окремих конституційних положень щодо виконавчої влади. Як наслідок, важливою правовою характеристикою республік зі змішаними формами правління є існування біцефальної виконавчої влади, носіями якої виступають одночасно президент і уряд. До згаданих конституцій слід віднести й Конституцію України. Така якість Основного Закону не може сприйматись однозначно, оскільки принцип одноосібного керівництва, який за відповідних обставин може здійснюватись Президентом України у виконавчій сфері, може відігравати важливу стабілізуючу роль в умовах перехідного суспільства. Статус Президента України і Прем’єр-міністра може змінюватися залежно від суспільно-політичних обставин, що складатимуться у певний момент, і навіть від авторитету політиків, які займатимуть відповідні пости і посади[2].

Отже можна побачити, що попри великий досвід державотворення наших предків, при написанні Конституції та інших законів держави є деякі неточності, що скоріше за все пов’язані з необхідністю швидко та ефективно пристосувати стару законодавчу базу до вимог нової демократичної країни. Не вирішені проблеми, як фантом минулого переслідують нас до сьогодні.

Література

1. Конституція України: чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 1 серпня 2012 р.: (Офіц. текст). – К.: Паливода А.В. 2012. - 64с.

2. Добродумов Н.В. Про реформу політичної системи України / Н.В. Добродумов. – К.: Право України. – 2003. – № 5. – 155 c.

3. Колодій А.М. Особливості перехідного періоду і вибір демократичних інститутів в Україні / А.М. Колодій. - Л.: Політичний процес в Україні. – ПАІС, 1998. – 191c.

4. Угрин Л.А. Інститут політичної опозиції в Україні: проблеми виникнення та становлення / Л.А. Угрин. - Л.: Політичний процес в Україні.– ПАІС, 1998. – 179 с.