Д. с.-г. н., проф., чл.-кор. НААН Вергунов В.А.

Національна наукова сільськогосподарська бібліотека

Національної академії аграрних наук України, Україна, м. Київ

Граф БОБРИНСЬКИЙ О.О. (1800–1868) - фундатор українського цукровиробництва та один з організаторів галузевого науково-освітнього процесу

Бобринський Олексій Олексійович народився 6 (13) січня 1800 р. у Санкт-Петербурзі. Онук Катерини II. Отримавши прекрасне домашнє виховання та початкову освіту продовжив її у Московському училищі кінновожатих. У 1817 р. його переводять до Свити Його Величності по квартермістерській частині. З 15 жовтня 1817 р. він - юнкер лейб-гвардії Гусарського полку. Через два роки – поручик, а з 17 квітня 1824 р. переведений до кавалергардів. З 21 січня 1827 р. у чині штаб-ротмістра виходить у відставку. Після цього на державній службі спочатку в Департаменті уділів, а з 1833 р. – Міністерстві фінансів.

Як одна із найосвіченіших і ліберальних особистостей свого часу (товаришував з О.С. Пушкіним), володів широкими знаннями в математиці, фінансах, хімії, механіці і навіть став чи не першим фотографом у країні, був палким патріотом щодо майбутнього вітчизняного сільського господарства. Мав господарський хист до всього, чого прикладався, виявляв демократизм у відносинах і людяність. У власних маєтностях увів самоуправління. У неврожайні 1839–1840 рр. виділив своїм селянам 40 тис. руб. на харчування, а після реформи 1861 р. допоміг викупити у них землю. Добре розуміючись на існуючих тоді проблемах, розглядав сільське господарство як один із головних дієвих важелів подальшого процвітання рідної країни, передусім, за рахунок широкого запровадження цукровиробництва. На початку 30-х рр. XIX ст. одним із перших будує найпотужніший для свого часу бурякоцукровий завод у своєму маєтку в с. Михайловське Богородського повіту Тульської губернії, незважаючи на нерозуміння та спротив багатьох. Для цього використав новітні наукові знання та уміння з Франції і Німеччини й досяг видатних результатів. Збудований завод виробляв 25 тис. пудів цукру в рік. Головне, що граф навчив і зацікавив власних селян вирощувати цукрові буряки.

Успішно продовжив розпочату справу у своїх маєтностях на українських землях, які отримав як посаг після одруження на фрейліні дружини Олександра I, графині Самойловій С.О., а саме: 40 тис. десятин землі у Звенигородському, Чигиринському та Черкаському повітах Київської губернії, що раніше належали князю Г.О. Потьомкіну. Будівництвом у 1838 р. великого бурякоцукрового заводу (пісково-рафінадного) заводу у м. Сміла Київської губернії фактично поклав відлік цукровиробництву як промисловості в Україні із широким залученням можливостей аграрного дослідництва. Побудовані ним Смелянського-Балаклейський (1838), Грушевський (1845) та Капітановський (1846) цукрові заводи були обладнані найсучаснішим технічним устаткуванням, що постійно удосконалювалося. Серед технологічних новацій, що вперше були використані на заводах Бобринського: 1) варіння на кристал з 1851 р.; 2) пробілка цукровим паром (1852); 3) використання вуглецю для очищення соку за системою Руссо (1855); 4) застосування у гідравлічних пресах прокладок, а після другого пресування використання вилуговування в циліндрах за власно розробленою системою (1858). Заводи також мали одні з найкращих для свого часу кваліфіковані кадри. Мало того, згодом при Капітановському заводі граф створює селекційну дослідну станцію, що займалася створенням нових більш цукристих сортів цукрових буряків. Буряк надходив на завод з власних плантацій площею 750 десятин. Для цього граф спеціально виділив відповідні площі, що стало тоді справжньою революцією у веденні поміщицького господарства, налаштованого, в першу чергу, на виробництво зерна. При Смілянському заводі, на якому в 1860 р. виробництво рафінаду було доведено до 250 тис. пудів, організовує спеціальні класи для технічної підготовки фахівців, які згодом перетворено в училище, а 1921 р. – в Інститут цукрової промисловості (нині – Київський національний університет харчових технологій). При інших своїх заводах відкриває початкові училища з трирічним курсом навчання, які закінчували по 30 учнів у рік з оплатою 1 карбованець. Усе разом дало можливість досить швидко замінити іноземних фахівців на вітчизняних. Навчалися на заводах О.О. Бобринського і засновники фірми «Брати Яхненко і Симеренко», а також із заводів Потоцького, Шувалова і Браницької.

Після переїзду на постійне проживання до власного маєтку в м. Сміла граф активно розпочав не тільки власні дослідження на агрономічній ниві, але і впроваджував їх результати у виробництво. Завдячуючи йому, в південно-західній частині країни почали широко застосовувати удосконалені прийоми обробітку ґрунту під цукрові буряки. Для цих цілей він виготовив низку нових технічних знарядь, зокрема оригінальні конструкції зерносушарок і зерносховищ, сконструював сівалки, розорювані-розпушувачі, а створений плуг-поглиблювач, який мав назву «плуг Бобринського», отримав золоту медаль Всесвітньої виставки у Парижі. Крім того, удосконалив конструкції ручної сапки. Слід згадати й інші розробки графа щодо поліпшення процесу господарювання: введення багатопільних сівозмін і травосіяння, розробка й використання торфу, облаштування раціонального лісового господарства, удосконалення різноманітних будівель для цих цілей та ін. Вітчизняне садівництво зобов’язане йому винаходом простого і вдалого способу щеплення на пнях старих дерев, а також відкриттям можливостей виводити натуральні шпалери. Виведений сорт троянди носив його ім’я.

Ще більшого авторитету в країні граф здобув після втілення проекту будівництва першої в країні залізниці між Петербургом і Царським Селом, що почала функціонувати з 30 жовтня 1837 р. До цієї події вийшла спеціальна медаль з його профілем. Для практичного втілення пропозиції австрійського підданого, інженера Гертснера щодо будівництва залізниці, О.О. Бобринський виступив одним із засновників, будівничим та її директором через спеціально створене у 1835 р. акціонерне товариство, в яке вклав 250 тис. руб. Тривалий час побудована ним за власні кошти залізниця і станція в м. Сміла носила його ім’я (нині – імені Шевченка). Згодом все разом (що безперечно дало суттєвий поштовх розвитку вітчизняному цукробуряковому виробництву) слугувало підставою вдячним нащадкам відкрити графу 6 лютого 1872 р. пам’ятник (скульптор Шредер та архітектор Монігетті) – «за заслуги з розвитку бурякоцукрової промисловості у Південно-Західному краю» з написом: «корисній діяльності графа О.О. Бобринського». Після революційних подій 1917 р. монумент був знесений, а на його постаменті тепер стоїть скульптура М. Щорса – героя радянської епохи.

Помер О.О. Бобринський 4 (19) жовтня 1868 р. в Сміла, а похований у Петербурзі в Олександро-Невській Лаврі.

Своєю багаторічною діяльністю граф заклав науково-теоретичні та практичні основи поняття КУЛЬТУРИ цукрового буряку. Його творча спадщина налічує низку фундаментальних наукових праць, що не втратили актуальності й затребуваності для сьогодення. В першу чергу, це книги: «Статистичні матеріали для історії бурякоцукрової промисловості в Росії» (1856) та «Про застосування систем охоронної і вільної торгівлі в Росії» (1868). Не випадково як одного із кращих знавців точних наук та інженера його обрали членом Імператорського Московського товариства сільського господарства, статистичного Комітету Московського товариства природодослідників, наглядової Ради Університету імені Святого Володимира та ін. Нагороджений за заслуги дипломом Імператорського Московського товариства сільського господарства (1848) та орденом Св. Анни I ступеня (1853). Справу батька продовжили три сини, передусім наймолодший – Лев (1831–1915), який заснував 37 навчальних закладів, 23 фабрик і заводів.

Література:

1. Бобринский Алексей Алексеевич // Иллюстрированной сельскохозяйственный словарь. Энциклопедия сельского хозяйства / сост. С. М. Богданов. – К. : Тип. П. Барского, 1895. – С. 53–54.

2. Ильевич С. В. Граф А.А. Бобринский – пионер свеклосахарного производства в Российской империи. Бобринские сахарозаводчики / С. В. Ильевич // Очерки истории свеклосахарного производства в Украине : люди, события, факты / под ред. Н. В. Роика. – Нежин : ООО Вид-во «Аспект-Поліграф», 2007. – С. 55–62.