Політологія / 10. Регіональні політичні процеси

К. політ.н., доцент Андріяш В.І.

Інститут державного управління Чорноморського державного університету імені Петра Могили, Миколаїв, Україна

Політичний механізм державного регулювання етнополітичних процесів в Україні

Соціальна гетерогенність породжує політичні відносини, адже кожен із сегментів може перетворитися, за відсутності порядку й управління, на суб’єкт владного протистояння, владної конфронтації. Попри різний конкретно-історичний зміст, цінності політики мають сталу (уніфіковану) форму, обумовлену їхньою універсальністю, загальносуспільністю, внаслідок чого виникає необхідність формування політичного механізму державного регулювання етнополітичних процесів.

На нашу думку, політичний механізм державного регулювання етнополітичних процесів – це комплекс засобів реалізації державної політики та державного управління направлений на становлення ефективної співпраці держави та етнічних груп. До методів політичного механізму державного регулювання належать: забезпечення стабільності політики і розвитку на певних етапах переходу із однієї якості в іншу; гарантування безпеки, добробуту, справедливості; забезпечення врахування потреб та інтересів різних верств населення, узгодження приватних інтересів з регіональними, національними та міжнародними; децентралізація владних повноважень державних суб’єктів; використання принципу субсидіарності. А інструментами політичного механізму державного регулювання є застосування державних санкцій; державний контроль; використання силових методів, якщо інші виявилися безрезультатними; формування державних стандартів, інструкцій, програм; пропаганда; надання державних послуг.

Гарантування безпеки є першим і головним, що вимагається від політики. У разі невиконання цієї вимоги, суспільство руйнується. Прагнення убезпечити себе спонукає людей (за Гоббсом) об’єднуватися в соціум. Гарантування безпеки є першою умовою, головним виправданням, нижньою (критичною) межею політичного – «межею Гоббса». Ідеться про політичні дії, спрямовані на соціальний захист, економічний правопорядок, технологічний розвиток та економічне зростання, тобто всі ті царини, прогрес яких не досягається винятково розвоєм економіки. Гарантування добробуту становить серединну межу – нормальності й добробуту. Дж. Локк вважав прагнення захистити власність і прибуток (загалом – добробут) головною спонукою до створення суспільства. Таким чином, наступною після нижньої, порогової «межі Гоббса» (межі безпеки), є серединна межа «нормальності» – «межа Локка» [5, с. 214].

Найвищою цінністю політики є справедливість – це найвища межа політичних відносин, межа досконалості. Суспільство, як форма мирного співіснування, уможливлюється спільною та ефективною концепцією справедливості, котру всі поділяють і на ґрунті котрої можливе задоволення потреб різних суспільних груп.

Центральним моментом в державній політиці є наявність проблеми або ситуації, яка вимагає безпосереднього втручання органів державної влади. Також доцільним є вирішення питання чи повинна влада втручатися у всі наявні проблеми у суспільстві, чи деякі з них можуть бути вирішенні без її втручання. Адже загальновідомо, що люди, які живуть разом, можуть мати і переслідувати різні цілі й робити різні кроки по досягненню цих цілей, звідси і випливає напруження і конфлікт. Але люди об’єднуються, щоб жити разом, й основне завдання громадянського суспільства забезпечити цю єдність, єдність між різними соціально-політичними, соціокультурними чи іншими силами та інтересами, і направити протиборчі сили в одне творче русло.

Для ефективного функціонування державності етнополітика повинна сприяти визначенню політики як стратегії знаходження шляхів і засобів вирішення конфліктів, що виникають у людському суспільстві, й можливості примирення одна з одною конфліктуючих сторін всіх членів спільноти. Про це ще говорив С. Франк, «політика, – писав він, – є лікування (гігієнічне, терапевтичне, в безвихідних випадках – хірургічне) суспільства, або його виховання, створення умов стосунків, найбільш прийнятних для розвитку його внутрішніх творчих сил» [1, с. 46; 4, с. 637, 639].

Формування та впровадження державної політики відбувається в ході прийняття управлінських рішень, які уособлюють собою технологічну компоненту політичної влади, яка пов’язана з управлінням суспільними процесами. Більшість сучасних дослідників підтримують думку, про необхідність розглядати даний аспект державного управління у взаємозв’язку та взаємодії з інтересами та діяльністю численних суб’єктів суспільно-політичного та соціально-економічного життя суспільства [6, с. 14-15].

Вагомий вплив на процес формування та функціонування політики в державі мають класово-групова та етнічна структури суспільства. Для П. Бурдьє політичний процес як такий є відбиттям соціального складу суспільства, а політичний вибір у значно меншому ступені, ніж це зазвичай вважають, є незалежним від класу [3, с. 28], оскільки, на його думку, сильна позиція у соціально-класовій системі суспільства сприяє сильній позиції у політиці. Цілком зрозуміло, що наявність контролю над певним ресурсом ще не гарантує політичного успіху, оскільки також залежить від можливості швидко й ефективно мобілізувати та реалізувати капітал. Так само як і наявність певного обсягу ресурсів не виступає гарантією для актора досягненням бажаних результатів політичного процесу, хоча високе, домінуюче класове становище зумовлює вигідну позицію в політиці. Хоча сучасна політика частіше за все намагається задовольнити та врахувати інтереси різних соціальних груп, й існуюча боротьба між суб’єктами політики за право представляти інтереси певного кола громадян, є відображенням впливу соціальної структури суспільства на політичний процес. Досить часто необхідність зміни соціальної структури суспільства виступає головним завданням політики, наприклад, в процесі приватизації з’являється необхідність формування класу власників-підприємців, реформування сільського господарства призводить до необхідності відповідних змін в соціальній групі фермерів, освітня політика вимагає наявність професійних груп, систему державного замовлення або широкого доступу до вищої освіти [7].

Таким чином, можна погодитися з думкою, що саме етнічна структура суспільства формує структуру акторів процесу державного управління, адже відомі випадки коли до політичної та економічної еліти входять представники одного етносу. Також на якість політичних процесів у країні впливає група чинників, які можна узагальнено визначити як соціокультурні детермінанти. Це ментальні риси, традиції, політична культура, політична свідомість суспільства, яка складається з політичної психології та ідеології. Для політичних змін у країні велику роль відіграє ступінь її культурної секуляризації, яка відображається у пропорції між віруваннями і настановами, раціонально-аналітичними й ірраціонально-афективними компонентами оцінювання населенням країни тих або інших політичних реформ, державних заходів тощо [7]. Тобто можна погодитися, що впровадження державної політики відбувається шляхом застосування конкретного інструментарію, який визначається законодавчо. Але як свідчить аналіз політичного процесу в Україні, на сьогоднішній день практично не існує чіткого механізму впровадження державної політики, про що свідчить той факт, що досить часто дії влади були обумовлені або існуючими поточним проблемами, що призводило до необхідності застосування «ручного управління», або були ініційовані інтересами лобістських груп [2, с. 18-19].

З часу виникнення національної держави суттєвий вплив на формування політичного процесу справляє етнічний фактор, адже осмислення народом себе як етнічної нації досить часто є основою для державотворення. За певних обставин, саме етнонаціональна структура суспільства формує необхідність утворення унітарної або федеративної форми державного устрою, впливає на розвиток політичних партій, посилює або нівелює політичну напругу та конфліктегенність у суспільстві. Більшість існуючих держав світу є поліетнічними, й саме чисельність етнічних груп, можливість мовної та етнічної самоідентифікації всіх її членів справляє вагомий вплив на формування внутрішньої політики держави у сфері соціального захисту, праці, освіти, культури.

Література:

1. Бакуменко, В. Д. Теоретичні та організаційні засади державного управління : навч. посіб. / В. Д. Бакуменко, П. І. Надолішній. – К. : Міленіум, 2003. – 256 с.

2. Баровська А. Г. Впровадження політики: механізми, інструменти, технології / А. Г. Баровська // Стратегічні пріоритети. – К. : Вид-во НІСД, 2007. − Вип. 3 (4). – С. 17-24.

3. Бурдье П. Социология политики / Бурдье П. – М. : Socio-Logos, 1993. – 281 c.

4. Даниленко В.И. Современный политологический словарь / В.И.Даниленко. – Москва : NOTA BENE, 2000. – 1016 с.

5. Кононенко С. Політичний детермінізм (нарис теорії влади) / С. Кононенко // Антологія творчих досягнень. – К. : ІСЕМВ НАН України, 2004. – Вип. 1. – С. 210-215.

6. Манжола П. Г. Форми участі громадськості у діяльності органів влади та прийнятті політичних рішень / П.Г.Манжола // Стратегічні пріоритети : зб. наук. пр. – К. : Вид-во НІСД, 2007. – Вип. 4 (5). – С. 13-18.

7. Тумовс Р. А. Детермінанти сучасного політичного процес: національний і глобальний вимір [Електронний ресурс] / Р.А.Тумовс // Наукові праці МАУП. – 2011. – Вип. 2 (29). – Режим доступу до журн. : http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Npmaup/2011_2/pdf_files/100-104.pdf