Дмитриенко Ю.Н.,  соискатель научного степеня доктора юридических наук Киевского национального университета имени Тараса Шевченко

УКРАЇНСЬКА ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ У КОНТЕКСТІ ЕТНОГЕНЕТИКИ

 

          У контексті української правової свідомості етногенетика розглядає етнос як   початковий соціальний організм, з якого вибудовується українська правова ментальність – основа для природних трансформацій правової свідомості, духовності та права - струк­турно і функціонально подібна до окремої людської особис­тості. Тобто етнос — це «особистість» національного типу вищого таксономічного рівня, яка має власні правову свідомість і правову підсвідомість, правовий інтелект, правову  пам’ять, правовий генотип і  правовий характер, правовий вік і правову долю. В принципі, тут нічого нового поки що немає, оскільки про “Людину малу” (правовий індивід, правова особистість, правовий індивідуум)  і “Людину велику” (правовий народ, правова нація, правове суспільство, правову державу) говорив ще Платон. Новизна, за ідеями І. Каганця  [1]  в іншому, а саме в дослідженні генеалогії  української правової свідомості, спадкоємності етносів, націй, суспільств, держав подібно до генеалогії  української правової свідомості окремих осіб. Тобто українська правова свідомість кожного етносу, як і людина, має свої правосвідомості етносу батька і матірі, свої правосвідомості етносу дідів і бабусь, свої правосвідомості етносу інших предків по батьківській і материнській лінії.

Нові  правові свідомості (форми, типи) правових етносів народжуються в результаті взаємодії чоло­ві­чого і жіночого начал. Як можна розрізнити — де  правова свідомість етносу-бать­ка, а де правова свідомість етносу-матірі? За ідеями Каганця проводимо   аналогію між сперматозоїдом і яйце­клітиною. Відомо, що в момент запліднення: 1) сперма­тозоїд рухливий, а яйцеклітина нерухома; 2) сперма­то­зоїд в тисячі разів менший, ніж яйцеклітина. Подібно і з правосвідомостями етносів — правосвідомість батьківського етносу може бути територіально, за власними мсцями розташування, у історичному і реальному часо-просторі в тисячі разів меншим за мате­ринський. Але тут кількість не відіграє особливої ролі — це той випадок, коли “мала закваска квасить усе тісто”[1]. Головне — якість!

       Якщо бути стислим, то можна сформулювати дві головні умови зачаття,   за  ідеями Ю Каганця, правової свідомості нового етносу:

1)     взаємодія чоловічого і жіночого етносоціальних орга­нізмів має відбутися в той період, коли жіноча правова свідомість етносу відкритий для сприйняття чоловічого начала (як правило, така відкритість виникає в період системної кризи материнського етносу – кризовий цикл соціальної активності правової свідомості – наприклад, період початку розвитку української правової свідомості);

2)     чоловічий і жіночий етносоціальні організми повинні бу­ти психологічно сумісними, відчувати взаємну правоусвідомлену сим­па­тію (принаймні, не повинні конфліктувати через несуміс­ність правових характерів або надмірну різницю в рівнях культурно-правового розвитку — відомо, що справді здорові діти народжуються і виростають лише у батьків, що люблять одне одного). Отже, ща таким підходом правосвідомість може мати чоловіче та жіноче начало, тобто може бути чоловічoю та жіночою не тільки у індивудальному персоналістичному початку, але й у етнічному, національному, суспільному та державному.

     Етногенетичний підхід І.Каганця зокрема дозволяє сприйняти дещо з нових позицій наші правові уявлен­ня про походження української правової свідомості як типово національної,  а також самих українців. Але для цього нам не обійтися без розгляду теоретичних ідей та розвідок докто­ра  історичних наук Миколі Олександровичу Чмихова (1953—1994) про «пульс України». За його ідеями формуємо тези про те, шо україноментальна правова свідомість як процесуально-правова  основа трансформування соціальних процесів в Циркумпонтійській зоні (на територіях навколо Чорного моря)  -  одному з традиційних місць розташуання української (циркумпонтійської) звичаєвої правової свідомості та культури - знаходяться в тісному зв’язку з проце­сами природними, до яких належать кліматичні зміни, сейс­мічна активність, рух льодовиків, розвиток чорнозему, конфі­гурація планет Сонячної системи тощо. Природні ж процеси розвиваються з певною циклічністю. Безпосередньо навколо Чорного моря ця циклічність спрацьовує надзвичайно чітко, неначе годинниковий механізм, але чим далі від моря, тим її прояви все слабкіші.  Явище “годинникової циклічності” є загадковим і диво­виж­ним, але це ще не все. Археологічні дослідження пере­кон­ливо доводять, що протягом останніх 10 тисяч років Циркум­пон­тій­ська зона української правової свідомості виступала своєрідним генератором культурних імпуль­сів, які згодом поширювались на прилягаючі тери­торії і далі на весь світ[2]. Цю пульсацію Микола Чмихов подає у вигляді шести історичних епох (які водночас були особливими при­род­но-кліматичними епо­ха­ми). Кожна епо­ха дорівнювала близько 1596 рокам і скла­далась з трьох періодів по 532 роки. Саме з епохами і періодами пов’язані природно-кліматичні зміни, повторення кон­фі­гу­рацій планет Сонячної системи, роз­виток археологічних правових культур тощо. На зламах періодів і особливо епох відбу­вались сут­тєві зміни у житті суспільства і природи.

Констатуючи наявність годинни­ко­вої циклічності, Чмихов стверджує, що “з XXVІІІ ст. до н. е. до наших днів пращури сучасних українців мали кожні 532 роки нову державну систему. Отже, вони прожили періоди дев’яти справжніх держав і лише в останньому періоді — в XVІ—XX ст. практично не мали своєї власної державності, формування якої неодно­разово припинялося нападами ворогів, починаючи з польського панування на Україні”[3].  

Для перевірки цієї тези розглянемо три періоди останньої 1596-річної епохи становлення, розвитку української правової свідомості та культури, яка почалась у 419 році н. е.:

період 1 (419 — 951)

період 2 (951 — 1483)

період 3 (1483 — 2015).

       Кожного разу народжувався новий український етнос, нова етнічна правова свідомість, які  творять власну державу: Антський союз (українська антська правова свідомість та культура), Київську Русь (українська києворуська правова свідомість ти культура), Козацьку державу (українська козацька правова свідомість та культура). Держава антів протривала майже 3 століття — від кінця IV до VII, що відповідає першій половині 532-річного періоду становлення та розвитку типової української правов свідомості та культури. За словами історика, “довготривалість її, розмах екс­пансії, колонізаційні успіхи, участь у політиці Візантії — все вказує, що це була державна організація далеко могутніша, аніж про неї можемо мати уявлення з випадкових і неповних звісток літописців. В історії України вона має важливе значення: український народ уперше знайшов вислів для своєї державної творчості, зорганізував державу на великій частині своєї території і опер її на море”[4]. 

         РУСИЧІ,  ЇХ ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ ТА ПРАВОВА КУЛЬТУРА. 

        Державно-правова свідомість Русичів почала розвиватися, за ідеями Чмихова, котрі використовувались до нього іншими істориками правосвідомості, права та які він успішо асимілював, у 951 році. Це був час панування жіночої правової – як державно-правової свідомості великої княгині (королеви, регіни, імператриці)[5] Ольги (945—964). Дуже подібно, що саме в цей час і народилась наступна форма україноцентричної типової етнчної  правової свідомості зі змістом етнічного розуміння смислу статичного права яскравими представникаами тогочасного українського етносу русичі та русів. Йдеться про народ­жен­ня системоутворюючої україноцентричної  етнічної правової свідомості та культури (який за ідеями науковців  позна­чаємо тер­мі­ном українська правова свідомість “внутрішньої Русі”), що став орга­ні­­зацій­ним ядром цієї вели­чезної, найбільшої в тодішній Європі  держави та міцної україноцентричної державо-правової свідомості[6]. Жіноча українська державно-правова свідомість яскраво прояви­лись в активній дипломатії — як назовні, так і в середині країни. За 20 років мирного управління вона перетворила величезну територію, на якій раніше не раз вибу­хали повстання проти центральної влади, на цілісну, добре впорядковану державу. “Ні Ігор, ні Олег не мали часу за війнами на внутрішні справи. Ольга сама об’їхала всю державу: була на Десні, на Лузі, на Мсті, у Новгороді, у Пскові. В санях або звичайному возі їхала сотні, тисячі кілометрів. Їздила княгиня також серед племен, недавно підкорених, від яких можна було кожночасно сподіватися повстань”[7]. Ольга закладала нові міста (Ольжичі, Псков), села, погости[8] і призначала в них правителів. Вона здійснила адміністративно-територіальну рефор­му, провела перепис населення, запровадила податкову систему (ввела справедливі податки замість безсистемного “полюддя” — тодішньої форми “державного рекету”), навела лад у сферах полювання і бортного бджільництва як стратегічних галузей для експортного потенціалу держави. За правління Ольги значно поглибився процес асиміляції варягів, варяжської правової свідомості та культури,  про що свідчать імена в її родині: син Святослав, онуки — Ярополк і Володимир, “ключниця” (особливо довірена особа, що мала ключі від скарбів) Малуша та її брат Добриня. Вірогідно, що Ольга була четвертою дочкою болгарських царівни Анни і князя Сондока  (по-слов’янськи — Сурдика) і від народження звалась Оленою[9]. Цю князівну Олену висватав каган Олег за свого сина Ігоря. Якимівський літопис розповідає, що Олег змінив ім’я Олена на Ольга, щоб воно звучало по-варязьки (Хельга). Олена-Ольга приїхала із  тодішньої (до 921 р.) столиці Болгарії Плиски (Плесков): “І приведоша ему жену отъ Плескова именем Ольгу” (Повість врем’яних літ). До Києва Ольга приїхала вже хрещеною (адже походила з християнської царської родини), зі священиками і великою кількістю книжок слов’янською мовою[10]. Вона дала новий імпульс подальшої христи­янізації України, побудувала церкву святого Миколи на гробі князя-християнина Аскольда[11] і, ймовірно, деякі інші церкви. До Ольги (в першій половині IX століття) в Києві вже була принаймні одна християнська церква — святого Іллі.  Привертає увагу християнський обряд, принесений кня­ги­­нею Ольгою в Київ. Цей слов’янський обряд св. Кирила і Методія суттєво різнився і від греко-візан­тій­ського, і від латинського. “Від латинського відрізнявся слов’янсько-русь­кою літургійною мовою, від візан­тійського — єдністю з Римом та перекладом літур­гій­ного богослу­ження, т. зв. Місса грека, або Богослу­ження св. Петра...”[12]. У зв’язку з цим папа Іван VIII, який був особисто знайомий зі св. Методієм, у 972 році виз­нав, що Русь є христи­ян­ською і має свій ок­ре­мий обряд[13]. “Хоча фор­маль­но сло­в’ян­сь­ке христи­ян­ст­во під тиском німців було скасо­ване після смерті св. Методія у 884 році, все ж таки воно існує до кінця XI століття за тихим доз­волом Риму. В Україні воно збері­гається довше і його впливи сягають до самого Києва”[14].

Чому за правління княги­ні Ольги в державі панував мир, не було повстань і заворушень? Тому, що Ольга запро­понувала своєму народові моральний та справед­ливий порядок і реалізувала його на найвищому (для тих часів) рівні управлінських технологій. Київська Русь як державний організм проіснувала до 1240 року, коли татари підкорили Київ. Якщо вести рахунок від правління великої княгині Ольги з 945 р. (часу народження етнічної правосвідомості русичів або русичьскої праввової свідомості та культури), то це становить — так само, як і для Антського союзу та правосвідомості Антського союзу .

 

            КОЗАКИ, ЇХ ПРАВОВА СВІДОМІСТЬТА КУЛЬТУРА

          Залишилося вияснити, що означає для України початок тре­тього 532-річного періоду, а саме 1483 рік?  Очевидно, що йдеть­ся про виникнення Запорізької Січі — цього христи­янського військово-чернечого ордену, який став організа­цій­ним і духов­ним центром нового українського етносу — “народу козаків”, з новою українскою етнічною правовою свідомістю: “Які б різні оцінки не давались запорізькому козацтву, в одному вони безумовно сходяться: протягом трьох століть (бл. 1480-1775) в низовинах Дніпра діяла регулярна військова організація, з незалежною політикою якої доводилось раху­ватись сусіднім країнам — Польщі, Росії, Криму і Туреччині” [15]. Зрозуміло, що Запорізька Січ — це не вся Україна. Більше того, ніколи головною метою запорізьких козаків не була розбудова української держави, але самостійну українцентричну державно-правову свідомість вони побудували, фактично, самі того мало розуміючі. Але якщо не державно-правову, тоді що? Про це чи не найкраще висловився Роман Багдасаров: «Запо­рож­ці стали називати свій край обітованою Палести­ною, “дуже гарною, квітнучою та ізобилующею”, раєм Божим на землі... Здійснюючи наскоки на сусідів, визволяючи з полону “ясир”, вивозячи доро­гоцінності і золото з панських домів, обме­жу­ючи владні амбіції держав-конку­рентів, показуючи приклад безкорисності і зневаги до тліну, Кіш не керувався го­лим грабіжницьким інтересом, як дехто вважає, а здійснював євангельську потребу у війні проти всіх і всього, що лише може обмежувати свободу християн, Свободу як Принцип. — “... Істина зробить вас вільними” (Іван, 8.32), “... де Дух Господній, там воля” (2 Кор 3.17).  ...Саме відсто­юван­ня безмежної, дарованої Христом-Спасителем внут­ріш­ньої і зовнішньої свободи було головною функцією Запорізької Січі як православного лицарського ордену. Хоча більшість січовиків вийшла з Південної Росії,  а потім опинилася в підданстві у Мос­ковського Царя, проте воювали вони не за нього і не за Украйну, “отчизну-матку”, а за чистоту і славу дідівської Віри, проповідуючи не словом, а ратними діяннями настання Божого Царства, яке вже поселилося в їхніх душах»[16].

Саме ідея внутрішньої і зовнішньої свободи, первинним генератором якої три століття виступала Запорізька Січ, стала становим хребтом нової різноджерельної української етнічної правової свідомості та культури, самого українського етносу та основою міцної україноцентричної правової свідомості та культури. Завдяки тому, що січову козацьку школу у більшій чи меншій мірі пройшли сотні тисяч представників найактивнішої частини населення, Україна майже цілковито “покозачилась”, а реалізація ідеї тотальної свободи і смиренності лише перед Господом Богом[17] сформувала нові фольклор і літературу, нову фольклорну правосву свідомість та культуру,  новий стиль правововго мислення і поведінки — сформувала нову правову  людину  і нове правове суспільство. Пасіонарний спалах і згасання цього генеруючого центру визначали спалах і згасання типово правоусвідомленої енергетики всього україн­ського етносоціального організму. Січ впала перед російськими військами без бою, а українці-малороси стали держа­вотворчою силою Російської імперії. 

Ми живемо в часи, коли черговий 532-річний період нашого розвитку добігає кінця. Нинішня Україна — це не на­щадок етносу козаків; Україна — це і є етнос козаків, який нині перебуває в ослабленому, висна­женому стані. Проте це лише одна половина правди. Її друга поло­вина полягає в тому, що на цій самій території неба­ченими тем­па­ми йде прихована підготовка до нового пасіонарного спала­ху, до народження українського етносу нової правової епохи, з новою українською етнічною правовою свідомістю та культурою.

Ми підтримуємо точки зору І. Каганця про те, що материнські етнічні організми з відповідними жіночими українськими правовими свідомостями та культурами  форму­вались автохтонним населенням України, яке проживало на цій території з незапам’ятних часів[18]. Щодо їх готовності до запліднення батьківським етнічним началом, то вона виникала тоді, коли ці материнські етноси переживали системну кризу (кризовий цикл соціальної активності українсьткої правової свідомості та культури). Саме такі кризові цикли соціальної активності правової свідомості та культури – системні кризові ситуації виникали на території України наприкінці кожного 532-річного періоду.

Хто ж виступав у ролі батьківського начала в рамках етногенетичної лінії “анти”—“русичі”—“козаки”? За широкими ідеями І. Каганця, М. Чмихова є достатні підстави стверджувати, що це були: 1) правова ідіома,  ідея правова свідомість та культура галілеян-тиверійців, 2) варягів, 3) литовського лицарства.

           ГАЛІЛЕЯНИ, ЇХ ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ ТА КУЛЬТУРА.

         Починаючи з VI тис. до н. е. Україна,  українська правова свідомість, культура,  виступала в ролі постійно діючого “етнотворчого казана”, в якому нові народи, їх правові свідомості народжу­вались, зростали і розходились на всі сторони світу, змінюючи у таки спосіб постійні місця свого традиційного розташування. Одним з таких народів були гали[19] (зовнішня назва — кельти). За свід­чен­ням видатного англійського історика й етнографа Д. С. Прі­чар­да, кельти-гали мали скіфське, тобто україноментальне походження і були вихідцями з нинішньої Галичини[20]. Гальська мова належить до кельтських мов, нею розмовляли кельтські племена, що населяли принаймні з VI—V ст. до н. е. територію Західної і Центральної Європи, а також центральні області Малої Азії (галатські племена)[21]. Велика кількість племен кельтів-галів пішла на захід — лише у Галії-Франції Цезар нарахував понад 50 племен. Після підкорення Римом Галія постачала йому знаменитих легіонерів, якими Римська імперія завойовувала тодішній світ.  Інша частина кельтів-галів помандрувала на південь. В Малій Азії вони заснували державу Галатія[22] (інша назва — Східна Галлія) — саме до християн-галатів (яких ще називали галогреками[23])  св. апостол Павло написав своє послання у 50-х роках н. е. “Галати були відгалуженням галів, вихідців з північних берегів Чорного моря, що відокремились від головного переселення в західному напрямку (до нинішньої Франції). Вони закріпилися в Малій Азії у III ст. до Р.Х. До Галатії належали міста Іконія, Лістра, Дервія і, вірогідно, Антіохія Пісидійська”[24].  Частина галів пішла ще далі на південь і поселилася в Пів­нічній Палестині над озером Генезарет (Галілейським морем, пізніше перейменованим на Тиверіадське море). Назва “Палес­тина” походить від пал — “воїн”, стан — “табір”, а вже від неї походить етнонім “филистимляни”, яких ще називали “на­ро­дом моря”. Вони оселились на цій території в XIII ст. до н. е. і були вихідцями з Кіпру, Кріту і Малої Азії, як про це пишуть Біблія (Єзекіїль 15.16, Єремія 47.4, Амос 9.7) та сучасні історики[25]. Нині дос­товірно відомо, що це були пелазги (“лелеки”) — вихідці з Пів­ніч­ного Надчорно­мо­р’я, народ то­го самого етнічного кореня, що й гали[26].  На території Палестини лиши­лися й інші топоніми, що, вірогідно, пов’язані з Україною та типовими особливостями українського правоусвідомлення як типово наіонального: місто Скіфополь, ріка Йордан (Яр-дана — “яра, сонячна вода”), гора Небо, Галілея[27], міста Єрусалим (Яро-салим — “сонячне місто”), Єрихон (Яри-гон — “сонячна сила”), Рама (хрест, символ поєд­нання небесного і земного, оберіг), Голан (від “гал-лан” — “край галів”, територія на сході Галілейського моря), Самарія (перекладають як “сторожова вежа”), Назарет —  від слова “назирати”, оскільки місто знаходиться на південному схилі гори на висоті 350 м над рівнем моря, “з Назарета відкрива­ється вид на велику дорогу і велике історичне поле битви — долину Ездраелон, яка є єдиним плоским коридором через гірські хребти між Середземним морем і Сходом. Через цю рівнину проходив торговий маршрут між Дамаском і Єгиптом, відомий як «Морський шлях»”[28]. Народ галілеян всесвітньо відомий тим, що саме в його середовищі народилось християнство: галілеянами були Ісус Христос, Діва Марія, всі апостоли (за винятком Юди Іскаріота, який був юдеєм[29]), численні Христові учні та їхні послідовники. Інакше кажучи, християнство, сама хрстиянська правова сввідомість та культура має стару галілеянську етнічну, українотериторіальну, давньоукраїнськоментальну основу[30]. Будь-яка релігійна правова свідомість побудована на чотирьох “опорах”: особистість засновника;  етнічна основа; усна і письмова традиція (передання); церковна організація (школа). Наприклад, Мойсей заснував правовий культ Єгови (що від нього походить сучасний юдаїзм), який прийняли і поши­рили кочові єврейські племена. Аналогічно, основоположником ісламу є Магомед, першими ж його прийняли кочові арабські племена Аравійського півострова. Те ж саме стосується всіх інших релігій - типових догматичних правових систем, бо інакше й не може бути  — будь-яка релігія виникає в конкретний час, в конкретному місці, в середовищі конкретного етносу, який її сприймає і є її першим поширювачем. Справа полягає у тому, що етнос є основою не тільки релігії, а всіх суспільно-правових і політичних процесів. Для того  щоб нове правове знання спромоглося поширитися і жити в віках, для нього має бути створена відповідна структура з носіїв цього знання. Якраз етнос і є такою природною структурою, ментально згуртованою і надзвичайно живучою. Сприйняття знань певним етносом є ідеальним варіантом на першому етапі їх поширення. Хоча можливі й інші варіанти. Ось що розповідають про зародження буддизму, засновником якого був Сак’я-муні (буквально “Сак’я-людина”, тобто людина зі скіфського племені Саків), він же Будда (“пробуджений”), вчення якого протягом трьох століть передавалося усно, доки не було записане за наказом індійського імператора Ашоки у III ст. до н. е.: “Почавши свою проповідницьку діяльність, Сак’я-муні зіткнувся з повним неприйняттям — один проти всіх. Місця для нього не було, світ і учні вже були поділеними між вчителями. А наявність учнів — це наявність певної структури, певної «життєвої сили» того чи іншого знання. Щоб внести у світ нове знання, треба внести у світ носіїв цього знання. Усвідомивши це, Сак’я-муні пішов в учні до аскета Кас’япу, у якого на той час було понад 600 послідовників. Після того як аскет визнав істинність вчення Сак’я-муні, за ним потягнулися і всі його учні. Тепер Будда вже був не один, його вчення одержало фізичне тіло”[31]. Ми не знаємо, представники якого етносу домінували у школі згаданого аскета, хоча сама школа – це вже своєрідний міні-етнос.

Одне слово, існують універсальні принципи виникнення і поширення, становлення тв розвтку нового вчення як основи нової прогресивної форми правової свідомості та культури, одним з яких є першопринцип етнічної першооснови. Не є винятком і християнство, яке виникло в Галілеї, а його першими носіями стали галілеяни (щоб переконатися в цьому, досить вдумливо прочитати Євангеліє і мати загальне уявлення про реалії тодішньої Палестини). Всіляке ж приховування і затуманення цього факту можна пояснити лише інформаційною війною, яка ведеться як проти України, так і християнства в цілому.

Техніко-технологічна селекція  “екстраверсія—інтроверсія” української правової свідомості та культури

          Відо­мо, що одна частина галів-кельтів залишилась на батьків­ських землях України (Страбон[32] їх називав “чистими кельтами”), а друга частина протягом століть  хвилями переселялась до далекої Палестини. Очевидно, що в мандри передусім вирушали люди, сповнені цікавості, жадоби пригод і слави, відкриті до зовнішнього світу, схильні до подорожей і авантюр, любителі гострих відчуттів. І навпаки, на місці залишались люди, більше схильні до внутрішньої активності, прихильники гасла “чужого не потребуємо, а свого не віддамо”.  У результаті багатовікової селекції відбувся розподіл надвоє народу галів за ознакою, відомою в правовій психології як “екстраверсія—інтроверсія” правової свідомості. Естраверсія української праової свідомості — це “тенденція до скерування уваги й інтересів правового відображення світу на зовнішній світ; потреба активного правового (законодавчого) впливу на оточуючу дійсність, поєднана з легкістю зав’язування контактів з іншими людьми; протилежність інтроверсії; одна з типологічних характе­ристик особи, виділених Карлом Густавом Юнгом” Інтроверсія  української праової свідомості — це “тенденція до скерування уваги й інтересів правового відображення світу на внутрішній світ; потреба активного правового (законодавчого) впливу на внутрішню  дійсність, поєднана з легкістю зав’язування контактів з іншими людьми; протилежність екстраверсії; одна з типологічних характе­ристик правової особи, виділених Карлом Густавом Юнгом”[33].

Закономірно, що в процесі переходу на нові землі і взаємодії з людністю Палестини галілеяни витворили новий тип правової ментальності, новий правовий етнічний характер. Порівняно з українськими галами-авто­хтонами, галі­ле­яни суттє­во сильніше розвинули такі риси, як активність, відкри­тість, прак­тичність, організо­ва­ність, здатність до швидкого реагування, рішучість. Ці риси характеру були просто необхідні для вижи­вання в неспокійних, сповнених небезпек умовах Палестини. Вони були відшліфовані в результаті: 1) складного і нерідко конфліктного спів­життя з юдеями, яким після розпаду імперії Соломона вдалося захопити Єруса­лим­ський духовний центр[34], і знайомством з жорст­кістю та надзвичайною регла­ментованістю їхнього “Закону”;   2) тісної взаємодії з Римом, з невблаганною логікою рим­­сько­го права і залізною дисципліною його військової організації (від 63 р. до н. е. Палестина належала до Римської імперії);   3) військового досвіду: “Цих бійців, — пише Флавій, — ніколи не можна було звинуватити у нестачі мужності... Коли армія Веспасіана йшла через Галілею, їй доводилось брати штурмом майже кожне село”[35]. “Боротьба проти римлян велась головним чином галілеянами”[36].

З точки зору типології Юнга, колективна етнопсихіка українських галів-автохтонів у плані виявлення давніх типових характеристик історичної та сучасної української правової свівдомості та культури описуємо соціотипом етико-інту­ї­тивний інтроверт (псевдонім — “Миротворець”), а етнопсихіка галілеян  — соціотипом логіко-сенсорний екстра­верт (“Адміні­ст­­ра­­тор”)[37]. Це взаємодоповнюючі (персонально сумісні, дуальні) проти­лежності — як ключ і замок, як кремінь і кресало. При тісному контакті дуальних соціотипів української правової свідомості та кулььтури відбу­ва­ється надзвичайно інтенсивний і гармо­ній­ний ін­фор­ма­ційно-правовий обмін, який приводить до ви­віль­нення твор­чої правової активності обох сторін ду­альної взає­модії. “Адмініст­ратор” дає “Миро­твор­­цеві” по­ря­­док і рішучість, а “Миротво­рець” насна­жує “Адміністра­тора” своїми ети­кою, інтуї­ці­єю і перспективним мисленням[38]. Незабаром після вознесення Ісуса Христа почався все активніший вихід га­лі­леян з Палестини і повернення їх знач­ної частини (перехід) на свою пра­бать­ківщину в Північному Надчор­но­мор’ї.  Їх, як звісно,  привела у рух заповідь Христа проповідувати Його вчення всім народам і усвідомлення галілеянами своєї ключової ролі у виконанні Божого плану перетворення людства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


[1] Послання святого апостола Павла до галатів, 5.9.

[2] Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. К., 1992. С. 249 — 250.

[3] Чмихов М. Україна вiд минулого до майбутнього // Вiсник Київського унiверситету. Iсторико-фiлологiчнi науки, випуск 8. Видавництво Київського унiверситету. 1992. С. 34.

[4] Крип’якевич І. П. Історія України. С. 30.

[5] Принаймні 5 німецьких істориків (а німці завжди були дуже ретельними в означуванні титулів) називають Ольгу королевою. Крім того, Магдебурзький єпископ Адальберг, який перебував у Києві в 961—962 р. і особисто спілкувався з Ольгою, називає її “Regina Russorum Olena”. Попередники Олени-Ольги (Аскольд, Олег, Ігор) мали титул кагана, який прирівнювався до титулів “базілевс” чи “рекс”. Київський Митрополит Іларіон славить Володимира титулом "каган" (від прадавнього “саргон”: сар — володар, цар, гон — сила, стрімкий потік, звідси японське “сьогун” — військовий зверхник, імператор, а також “хан” — правитель). Арабські історики писали, що руси мають царя, але не звичайного царя, а царя “хакана”, що рівнялося титулові грецького імператора. Автор арабської історії Худуд титулує руського кагана “падишахом”, що означало “цар царів” — імператор. 

[6] Павленко Юрій. Етнічний розвиток Київської Русі // Генеза, 1-2/98, с. 94—115.

[7] Полонська-Василенко Наталія. Історія України, том 1. — Київ: Либідь, 1992. —С.101.

[8] Погост — адміністративно-господарський осередок, де призначені воло­дарем Київської Русі люди від його імені віддавали розпорядження, чинили суд, зосереджували данину тощо.

[9] Кузич-Березовський Іван. Жінка і держава. — Львів: Світ, 1994. — С. 52.

[10] Іван Кузич-Березовський повідомляє, що родовід королеви Ольги обґрунту­вав болгарський історик С.Чілінгіров у книзі “Каквото е дал бълга­рин на другите народи”, Софія, 1941 р. На цього автора посилався болгар­ський архимандрит Нестор у своїй дисертації “Имал ли е в жилите си българска кръв киевкият княз Светослав Игоревич” (1964). Про болгарське походження Ольги також див.: Архимандрит Леонид. Откуда родом была св. великая княгиня русская Ольга // Русская старина, Петербург, 1888 (ця праця була заборонена російським урядом).

[11] Фундуклеев Иван. Обозрение Киева в отношении к древностям. — Киев, 1847.

[12] Кузич-Березовський Іван. С. 54—55. Див. також: Проф. Микола Чубатий, “Історія християнства на Руси-Україні”. — Рим —Нью-Йорк, 1965. — С. 105.

[13] Кузич-Березовський Іван., с. 27 (посилання на "Cosmas Cronicon", Bib. I, Cap.22. Mon. Ger. Hist., Berlin, 1922).

[14] Ортинський Іван. Хрищення, хрест та харизма України. — Рим—Мюнхен—Фрайбург: Видавництво оо. Салезіян, 1988. — С. 28. Детальніше про слов’янський обряд див.: Історія релігії в Україні (за ред. проф. Б. Лобовика) в 10-и томах. Том 1. Дохристиянські вірування. Прийняття християнства. — Київ: Укр. Центр духовної культури, 1996. — С. 228—238.

[15] Багдасаров Роман.  За порогом. Запорожское рыцарство XV-XVIII веков // Волшебная Гора: Философия, эзотеризм, культурология. Т. IV. М., 1996. С.  274–305.

[16] Там само. С. 276, 301—302.

[17] З цього приводу пригадуються слова Івана Богуна: “Шапку я знімаю лише перед Богом. І лише тоді, коли цього захочу”.

[18] Відомий український антрополог Сергій Сегеда переконливо показав безперервну генеалогічно-фізичну лінію сучасного українця аж до V тис. до н. е.  Детальніше див.: Васильченко Сергій. Індоєвропейська ідея України // Перехід-IV, 2/99.

[19] Про народ галів див.: Паїк Володимир. С. 177—183.

[20] Prichard J. S. Eastern origin of the Celtic nation. — London, 1857. Див. також: Каныгин Ю. Вехи священной истории. — К.: 1999. — С. 155—176.

[21] Лингвистический энциклопедический словарь. — Москва, 1990.— С. 92.

[22] “Галатія — стародавня країна у центральній частині Малої Азії (тепер Туреччина); бл. 277 року до н. е. завойована кельтськими галатами (звідси назва); з 25 р. до н. е. римська провінція; терен діяльності Павла з Тарсу (Лист до Галатів)” (Універсальний словник-енциклопедія. — К.: Ірина, 1999).  

[23] Нюстрем Эрик. Библейский словарь (пер. со швед.) — СПб., 1998.— С. 85,  “Галатия”.

[24] Геллей Генри. Библейский справочник. — СПб., 1999. — С. 605.

[25] Грант Майкл. История древнего Израиля / Пер. с англ. — М.: ТЕРРА, 1998. — С. 77.

[26] Шамбаров В. Е. С. 107.

[27] “Галілея — історична країна на Близькому Сході (тепер у північній частині Ізраїлю); до кінця VIII ст. до н. е. ізраїльська провінція; пізніше завойована Ассирією та заселена прибульцями зі східних територій Ассирії; від 105-го року до н. е. знову в Ізраїльській державі; як свідчить Новий Заповіт, Галілея була колискою християнства (Ісус і більшість його учнів походили з Галілеї)” (Універсальний словник-енциклопедія).

[28] Браунринг Рональд. Кто есть кто в Новом Завете (Словарь) / Пер. с англ. — М.: Внешсигма, 1998. — С. 93.

[29] «Він був єдиним юдеєм серед апостолів, які всі були галілеянами, і виправдав собою давнє прислів’я “галілеянин любить честь, а юдей — гроші”», див.: Энци­кло­педический словарь Брокгауза и Ефрона, http://encycloped.narod.ru/encyclopedia.htm.

[30] Одним з перших в Україні на це звернув увагу Юрій Канигін, див.: Канигін Юрій. Шлях аріїв: Україна в духовній історії людства. — К.: Україна, 1997.— 325 с.

[31] Расторгуев С. П. Философия информационной войны. – М.: Вузовская книга, 2001. — С. 305.

[32] Страбон (63 до н. е. – 19 н. е.) — грецький історик, географ і мандрівник; автор першої загальної географії у 17 книгах.

[33] Універсальний словник-енциклопедія (УСЕ). — Київ: Ірина, 1999.— С. 464.

[34] Подібно як Москві після розпаду СРСР вдалося зберегти контроль над Києво-Печерською і Почаївською Лаврою.

[35] Мень Александр. Сын человеческий. – Bruxelles, 1998. —  С. 56.

[36] Рид Дуглас. Спор о Сионе. — М: Твердь, 1993. — С. 70.

[37] Миро Продум. Структура українського характеру // Перехід-IV, 1(3)-2000.

[38] Див.: Каганець Ігор. Психологічні аспекти в менеджменті: Типологія Юнга—соціоніка—психоінформатика. — Київ—Тернопіль: Мандрівець, 1997. — 204 с.