Кірик М.А.

Аспірант кафедри міжнародного обліку і аудиту

ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

Стратегічні імперативи формування інноваційної політики розвинутих країн  в епоху глобалізації

Процеси глобалізації призвели до загострення технологічної боротьби між національними компаніями та країнами в цілому. Компанії, які активно ведуть розробки та впроваджують нові технології можуть розраховувати на більш значну частку на національному та світовому ринках, а ніж ті, що недостатньо активні.

Пріоритетними програмами країн, які відносяться до світових лідерів є програми науково-технічного розвитку. Разом з цим все більш активну, а іноді і вирішальну роль у інноваційних процесах відіграє підприємницький сектор – великий та малий бізнес, транснаціональні корпорації.

У більшості економічно розвинутих країн регулювання та активізація інноваційних процесів відбувається через національні дослідні програми та різні рівні державної підтримки. В залежності від ступеню державного регулювання процесу інноваційного розвитку можна виділити чотири основні моделі науково-технічного розвитку промислово розвинутих країн[1]:

1.Країни-лідери в науці, орієнтовані на реалізацію великих цільових проектів. Як правило, значна частка науково-технічного потенціалу їх зосереджена в державному секторі економіки (США, Англія і Франція);

2. Країни, орієнтовані на розвиток сприятливого інноваційного середовища та реалізацію всієї структури економіки (Німеччина, Швеція, Швейцарія);

3. Країни, які розвивають сприйнятливість до досягнень світового науково-технічного прогресу та координують дії різних секторів у науково-технічній галузі (Японія, Південна Корея);

4. Країни нової, тільки сформованої моделі науково-технічного розвитку, орієновані на створення розвинутого індустріального середовища з використанням інноваційного фактора. Розвиток економік країн цієї групи відбувається за рахунок запозичення досягнень світового науково-технічного прогресу (Китай, Індія).

Активізація розвитку інноваційного середовища здійснюється різними методами, одним з тих, які широко використовуються у світовій практиці це податкові пільги. Податкові пільги розрізняються за адресатами (наприклад, орієнтація на малий інноваційний бізнес), формами (зменшення бази, що оподатковується, зниження податку на прибуток корпорацій), цілями (зниження собівартості наукомісткої продукції, залучення до бізнесу кваліфікованого дослідного персоналу, амортизація наукового устаткування, активізація інноваційної діяльності за пріоритетними напрямками), часовими рамками (можливість переносу податкових пільг на минулі чи майбутні податкові періоди).

За останні 20 років в різних країнах проведено ряд наукових досліджень з вивчення ефективності податкових пільг на макро- і мікрорівнях. Багато досліджень підтверджують, що такі пільги призводять до додаткових інвестицій на проведення НДДКР у приватному секторі. Проте через неоднозначність або навіть протиріччя результатів цих досліджень одні країни (США, Японія, Франція, Канада, Австралія, Південна Корея, Сінгапур, Нідерланди) активно використовують в своїй науково-технічній політиці різні схеми податкової активізації, в той час як інші (Німеччина, Фінляндія, Польща) відмовились від них або використовують їх в обмеженому обсязі.

В розвинутих країнах також надають фінансову підтримку інноваційним проектам. Для фінансування інноваційної діяльності достатньо широко використовують запозичені кошти, банківські кредити, а також державне фінансування.

Для більшості країн Західної Європи та США характерно приблизно рівний розподіл фінансових ресурсів на НДДКР між державним та приватним капіталом. Тоді як в Японії частка приватних інвестицій перевищує 80%.

До державних методів стимулювання в розвинутих країнах можна віднести фінансування досліджень, кредитування, субсидування частини відсоткових ставок за кредитами на НДДКР, надання у використання державних площ на пільгових або пайових умовах для здійснення науково-дослідної діяльності, а також державні замовлення.

Державна фінансова підтримка направлена в основному на підтримку фундаментальних досліджень. Важливу роль у розвитку НДДКР відіграють національні наукові фонди, які пропонують спектр програм з підтримки наукових проектів шляхом надання грантів та кредитів. Так низькопроцентні позики більш широко розповсюджені в Західній Європі ніж у США. Наприклад у Фінляндії Національне технологічне агентство (ТЕКЕS) виділяє кошти, які покривають 35-60% необхідних витрат на науково-інноваційний проект. В Естонії такий вид фінансування спрямований на підтримку прикладних досліджень та може покривати від 60-75% всіх витрат проекту, що фінансується [2].

Як правило, у розвинутих країнах сформований перелік пріоритетних напрямків, підтримку отримують дослідження та розробки підвищеної значущості для країни в цілому.

Серед непрямих методів стимулювання інноваційної активності можна виділити інформаційну підтримку інноваційної діяльності. Яскравим прикладом цього є Закон про японську технічну літературу (1986 р. в США). В рамках цього закону в США була організована служба, яка займалась перекладом науково-технічних журналів та звітів, які видавались в Японії. У Великобританії Міністерство інновацій вищих навчальних закладів та підвищення кваліфікації на своєму офіційному сайті розміщує велику кількість документів, які можуть виявитись корисними для учасників інноваційного процесу. В Німеччині важливим джерелом інформації в галузі інноваційного підприємництва є Патентне відомство.

Проте крім інформаційних ресурсів в розвинутих країнах існують підрозділи та установи, які беруть участь у посередницькій діяльності між розробниками інноваційних ідей та представниками бізнесу. До них відносяться різноманітні офіси з трансферту технологій та інноваційні брокери.

Підводячи підсумки, можна сказати, що не існує конкретної моделі інноваційного розвитку економіки, дотримуючись якої в країні неодмінно настане соціально-економічне благополуччя. Кожна країна з розвинутою економікою пройшла свій шлях, проте безумовно існують загальні критерії, які сприяють інноваційному розвитку:

- розвинуте соціально-економічне середовище як основа інноваційного розвитку;

- жорстока стратегія інноваційного розвитку, в рамках якої відібрані пріоритетні напрямки розвитку;

- бюджетне фінансування наукових досліджень;

- інформаційна підтримка інноваційного бізнесу;

- широка мережа закладів, які займаються трансфером наукомістких технологій.

Література:

1. Фатхутдинов Р.А. Инновационный менеджмент. Учебник, 6-е узд. [Текст]. – СПб.: Питер, 2008.

2. Finland as a knowledge economy/ed. By C.J. Dahlman, J. Routti, P. Yla-Antilla. Washigton: The World Bank, 2007.