Филологические науки/8. Родной язык и литература

Доктор педагогічних наук, кандидат філологічних наук Мішеніна Т.М.

Криворізький педагогічний інститут

ДВНЗ «Криворізький національний університет»

Стилістичні потенції морфологічних засобів

у сучасній українській мові

(в межах категорії роду іменників)

У сучасній стилістиці функцій ні можливості морфологічних засобів мови характеризуються за морфологічними категоріями, значеннями, властивими частинам мови. Іменники переважно витлумачуються з позиції стилістичних реалізацій за категоріями роду, числа і відмінка.

Граматична форма слова може бути чинником нового осмислення й навіть зміни його граматичного значення, що дозволяє розкрити окремі аспекти структури і функціонування семантико-стилістичного явища гри (обігравання), що полягає в навмисному, спеціальному використанні граматичної форми мовної одиниці задля створення певного зображально-виражального ефекту, особливо для інтерпретації, переосмислення, «обігравання» її змісту через форму.

Мовні особливості художнього твору і творчої манери письменника досліджували такі науковці: В. Андреєв, В. Дроздовський, С. Єрмоленко, Є. Замятін, Л. Климкова, Ю. Ковбасенко, Є. Руднєва, В. Русанівський, В. Супрун, М. Тимченко, В.Тимчук, В. Чабаненко, Л. Чернець та інші.

У широкому комплексі семантико-стилістичних засобів мови, що виконують різноманітні виражально-зображальні функції, помітне місце займає явище обігравання слів, під яким слід розуміють спеціальне використання звукової, лексичної або граматичної форми слів, а також частин слів, фразеологізмів, синтаксичних конструкцій задля створення певних фонетико- та семантико-стилістичних явищ, що ґрунтується на зіставленні й переосмисленні, обіграванні близькозвучних або однозвучних мовних одиниць з різними значеннями.

Мета публікації – розкрити стилістичні потенції морфологічних засобів у сучасній українській мові (у межах категорії роду іменників).

Рід іменників української мови становить одну із визначальних морфологічних ознак, реалізуючи потужні стилістичні потенції.

Стилістичні можливості мають морфологічні варіанти, пов’язані з немотивованістю форми роду деяких іменників, що виникає внаслідок взаємодії діалектного й літературного мовлення.

Характерними для української мови є варіантні співвідношення форм чоловічого та жіночого роду, менш характерними – варіантні співвідношення форм чоловічого та середнього роду; незначною реалізацією характеризуються варіантні співвідношення жіночого й середнього роду. Варіантні співвідношення форм роду сприяють морфолого-стилістичній гнучкості вислову [3, с. 95].

У сучасній українській мові виокремлюємо групу іменників у межах категорії роду, що репрезентує стилістично нейтральні варіантні співвідношення, що різняться функціональною активністю: абрикос / абрикоса; виплат виплата; зал / зала; ковил / ковила; спазм / спазма; плес / плесо; титла / титло.

Співвідношення стилістично нейтральних і стилістично маркованих одиниць у межах чоловічого / жіночого роду репрезентує форми жіночого роду як архаїчні або розмовні, що сприяє посиленій виразності вислову: візит / візита; вірш / вірша; метод / метода; парад / парада; санаторій / санаторія.

Подібні співвідношення сприяють реалізації естетичній категорії комічного, винюансовуючи гумористичні, сатиричні й саркастичні відтінки сюжетного дискурсу: «– Я вас ще раз попрошу не втручатись у мій спосіб ведення слідства. Я вам не заважаю і не втручаюсь у вашу методу» (Ю. Збанацький); Щось мають тут будувати… Санаторію чи музей… (С. Васильченко).

Спостережуваним є семантико-стилістичне явище обігравання мовних одиниць на рівні категорії роду, коли слово вживається у невідповідному йому роді. Цей засіб у художньому мовленні використовується задля створення удаваної урочистості: Римська папа – вона така, вона може! Бо вона оберігає вірних католиків від усякої розпусти (О. Вишня); Сиділа Петлюра, сиділа й бажала, та й незнала, що вже «могилою» береться» (Остап Вишня).

Задля творення комічної зневажливості до предмета – «високе» подається як «низьке» іменникам чоловічого і жіночого родів надаються форми середнього роду: Про череду я вже й не кажу, бо з роду ж корови воно не бачило… (Остап Вишня); А ведмідь – воно дуже велике і дуже буре... (Остап Вишня).

Серед граматичних категорій іменника аналізоване явище найвиразніше й найрізноманітніше виявляється на рівні роду. Спеціально задане використання чоловічого роду іменника привертає до себе увагу насамперед у випадках приписування іменникам – назвам неістот з формальними показниками чоловічого роду – значення істоти чоловічої статі, а іменникам жіночого роду – відповідно значення істоти жіночої статі. Форма того чи іншого роду, яка не спирається на природну стать, не мотивується нею, диктує, однак, і спосіб сприйняття граматичного значення певного слова. «Дика гуска не така вещ, щоб так легко було її встрелити. Дика гуска – звір дуже мудрящий і підлізти до неї нікотрого способу ніт (Остап Вишня); Дика гуска – жіночого роду; звір дуже мудрящий чоловічого роду. Такий примат форми над значенням особливо виразно виявляється при міжмовних зіставленнях.

Спостерігаємо обігравання на рівні художніх означень, що виявляється в поетичних характеристиках позначуваних об’єктів. Апозитивні відношення між іменниками близькі до означальних, водночас відрізняються від них засобами вираження. Прикладки виступають засобом художньої характеристики об’єктів.

Спостереження над мовним матеріалом дозволило виокремити такі групи іменників, які не корелюють за родом, сприяючи досягненню стилістичного ефекту на основі стягнення під один знаменник ситуаційно співвідносних ознак:

1. Гідроніми: А правнуки нашi прозиватимуть озера на рiчках на наших, де страшнi сiчi з гiтлерiвцями вiдбувалися, – «Ковпак-озеро», «Молодчий-озеро», i взагалi «Герой-озеро» (Остап Вишня); Розчудесна штука – полювання з крякухою на чудесному «Ковпак-озерi»! Так воно, те озеро, скоро прозиватиметься (Остап Вишня); Де ти, коню з Дніпра-Дунаю? Зацокоти мені, коню-птах! Може, я долю свою заспіваю Десь попід Каневом у житах (М. Вінграновський).

2. Явища природи: Я думав – сам іду. Тополі, та покаміннячко-струмок, Й сороки човник в далі голій… (М. Вінграновський); Сива стомлена сутінь снігів, Слід сорочий і лисячий слід. І під крилами хмар-снігурів Сонця зимнього жевріє глід (М. Вінграновський).

3. Внутрішній світ людини: Не журбою, не смутком-засмутком, Не гіркими очима-слізьми. Сизий голуб і сиза голубка, Так з тобою укупочці ми… (М. Вінграновський); Аби ще в жнива – то були б іще. Але ж ні жнив – до жнив, до них далеко… Цю жінку я люблю, і цю любов-лелека (орнітонім) Не радістю вкриваю, а плачем (М. Віграновський).

4. Композитні позначення: Ну що ж тепер мовчиш, мій вік Цивілізованих калік?! Вітчизно-сльозе-мріє-сну, Прийми болінь моїх весну (М. Віграновський).

Виокремлюємо композити, які позначають одне поняття: За селом на вечірній дорозі У промінні осіннього сонця Я зустрів своїх батька-матір (М. Вінграновський).

Функціональними є композитні позначення, що презентують родову співвіднесеність, водночас презентуючи одне поняття (у наведеному прикладі – пора року): При зимі-осені-весні Розхитуючи кладку, Біг дід мій здалеку мені Чорнявим хлопченятком (М. Вінграновський).

Стилістичний ефект досягається шляхом використання складної прикладки, структурною особливістю якої є використання однокореневих складників: Буду знати я зиму Ще й судьбу зловорожу, Та я твій до загину Моя ружонька-рожо! (М. Вінграновський); Обнімає ніч зорю за плечі, Синьо посміхається зоря… Ти мені настояна на втечі… Втеченько-утечо-течія… (М. Вінграновський).

Наведені приклади переконують у тому, що йдеться насамперед про явище актуалізації уявної семантичної основи найменування неживих понять – його граматичної внутрішньої форми: воно є точним відповідником на лексичному рівні процесові актуалізації лексичної внутрішньої форми (того образу, етимологічного значення, яке справді властиве певному слову чи тільки приписується йому) і породжуваним ним явищам народної етимології та каламбуру [2].

Спостерігаємо в межах обігравання мовних одиниць уживання форми середнього роду замість іменників жіночого роду, чим досягається гумористичний ефект удаваної офіційності і важливості ситуації: – Карбованцiв, мабуть, по надцять тепер штука... Бо однаково, коли приїдете додому, несвiдомi члени вашого посемейства спитають вас: – Дорогi, мабуть, тепер качки? / – Досить, досить! – поспiшає посемейство... / – А де ж рушниця? – питається посемейство (Остап Вишня) – посімейство – дружина.

У наведеному вище фрагменті помітно досліджуване семантико-стилістичне явище спостерігається в інших граматичних категоріях іменника. Так, на рівні категорії числа форма множини / форма категорії збірності подається на позначення одиничної особи. На основі цього виникає іронічний ефект, оскільки поняття збірності осіб має значно більше підстав для оточення конотацією поважності, солідності, ніж окрема особа: – Навчило одного браконьєра, – подумав я сам собi (Остап Вишня); Дикого цапа встрелило! (Остап Вишня); Хiба їх полiчиш, коли воно одно одне давить (Остап Вишня); Воно як хрокне, – я думав, що сiкач, i з очерету!  – Хрокнуло й побiгло! Хрокнуло й побiгло! (Остап Вишня); Дикi кнури-одинцi, що звуться ще за свої величезнi страшнi iкла – сiкачами, вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте (Остап Вишня).

Аналіз мовного матеріалу переконує в тому, що обігравання граматичної форми слова може бути чинником нового осмислення й навіть зміни його граматичного значення. Висвітлено окремі аспекти структури і функціонування семантико-стилістичного явища обігравання, що полягає в навмисному, спеціальному використанні граматичної форми мовної одиниці задля створення певного зображально-виражального ефекту, особливо для інтерпретації, переосмислення, «обігравання» її змісту через форму.

Створюваний автором у межах текстового фрагменту семантичний бар’єр може не просто звернути особливу увагу на незрозуміле, а й перебудувати його – замість одного смислу слова, незрозумілого з причини семантичного незбігу, уявляється інший смисл, замість однієї емоції бачиться інша. Розуміння опосередковується щоденним спілкуванням мовців, його глибина і швидкість впливають на взаєморозуміння (чи нерозуміння) через спільність усього комунікативного досвіду мовців.

Література:

1. Сучасна українська літературна мова: Морфологія. – К.: Наук. думка, 1969. – 584 с.

2. Тимчук О. Т. Семантико-стилістичне явище гри слів в українській мові : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.02.01 «Українська мова» / О. Т. Тимчук. – К., 2003. – 14 с.

3. Чабаненко В.А. Стилістика експресивних засобів української мови : навчальний посібник / В.А. Чабаненко. – Частина 1. – Запоріжжя : ЗДУ, 1993. – 215 с.