Смітюх В.В.

Одеський національний університет імені І.І.Мечникова, Україна

Виселення як спосіб захисту прав та його актуальність у господарських правовідносинах

Аналіз судової практики господарських судів дозволяє зробити висновок про те, що такий спосіб захисту порушеного права як виселення не знаходить значної підтримки серед практикуючих юристів. Також, сторона відповідача, як правило, намагається довести суду невірність обраного позивачем способу захисту та неможливість його застосування до господарських правовідносин.

Дійсно, виселення, як один із способів захисту порушеного права є інститутом житлового права та було законодавчо закріплене з метою врегулювання проблеми виселення фізичних осіб з займаних ними житлових приміщень ще за часів існування Радянського Союзу. Після проголошення незалежності України цей інститут залишився серед норм житлового законодавства разом з багатьма іншими нормами та отримав широке використання у цивільних спорах в сфері житлових правовідносин.

За період незалежності України законодавство, яким регулюється механізм виселення дещо розширилось.

Так, на теперішній час діє Закон України «Про виконавче провадження» (далі - Закон), частиною 3 статті 78 якого встановлено, що виселення полягає у звільненні приміщення від особи (осіб), яка виселяється, її майна, домашніх тварин та у забороні такій особі користуватись цим приміщенням. Частиною 2 статті 8 Закону зазначено, що боржником є юридична або фізична особа вказана у виконавчому документі [1].

З аналізу Закону загалом та вказаних статей зокрема, можна прийти до висновку що Закон не містить заборон щодо виселення юридичних осіб чи інших суб’єктів господарювання та взагалі не розмежовує боржників в питаннях виселення за таким критерієм як ведення ними господарської діяльності.

Норми щодо виселення містяться також у Житловому кодексі Української РСР (далі – Житловий кодекс). Однак, відповідно до статті 3 Житлового кодексу, цей кодекс регулює виключно житлові правовідносини, через що використовувати його приписи в спорах, що виникають з господарських правовідносин на думку автора є недоцільним [2].

Частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України встановлено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом [3].

Частиною 2 статті 20 Господарського кодексу України встановлено, що права та законні інтереси суб’єктів господарювання та споживачів захищаються, зокрема, іншими способами передбаченими законом [4].

Таким чином абсолютно обґрунтованими та законними вбачаються в контексті господарського права та процесу вимоги власника нерухомого майна щодо виселення особи-суб’єкта господарювання з цього нерухомого майна після припинення договірних правовідносин, предметом яких було право користування спірним нерухомим майном.

Неможливо на теперішній час сказати чи навмисно законодавцем не було чітко встановлено обмеження стосовно того, що рішення про виселення можуть стосуватись лише фізичних осіб або ж це сталось через недоопрацьованість законодавства в цій сфері. Однак стаття 78 Закону в сукупності зі статтею 16 Цивільного кодексу України та статтею 20 Господарського кодексу України є тією зачіпкою, що створює такий механізм захисту у господарському праві як виселення боржника-суб’єкта господарювання з займаних ним приміщень.

Тепер, коли нами розглянуто агрументацію на користь застосування інституту виселення у господарських відносинах, слід обов’язково розглянути також і переваги виселення над іншими способами захисту права власності.

Так, після припинення договірних правовідносин найму (оренди) або ж розірвання договору-купівлі продажу нерухомого майна чи у інших випадках, які зумовлюють перехід фактичного контролю над приміщенням до контрагента - необхідним є повернення об’єкта нерухомості, що був предметом договірних правовідносин під фактичний контроль власника. Контрагент з великою вірогідністю буде чинити цьому опір, адже він використовував об’єкт нерухомості для здійснення господарської діяльності і втрата фактичного контролю над майном імовірно призведе до збитків.

При цьому, з метою повернення об’єкту нерухомості у фактичне володіння власника на практиці юристами частіше використовуються такі способи захисту як: зобов’язання особи повернути об’єкт нерухомості власнику; зобов’язання особи передати об’єкт нерухомості власнику; зобов’язання особи звільнити об’єкт нерухомості на користь власника;

Як це вбачається зі змісту наведених способів, всі вони мають характер зобов’язання вчинити дії та їх виконання регулюється статтею 75 Закону України «Про виконавче провадження» [1].

Утім, зобов’язання повернути та передати об’єкт нерухомості не може бути виконано без боржника, адже повернення та передача нерухомого майна оформлюється відповідним актом приймання-передачі, подібним чином проблематично виконати зобов’язання боржника звільнити об’єкт нерухомості без участі самого боржника.

Тобто результатом судової тяжби та подальшого звернення до органів державної виконавчої служби буде застосування встановлених статтями 75 та 89 Закону санкцій до боржника-контрагента, а саме накладення двох штрафів та винесення державним виконавцем подання до правоохоронних органів щодо притягнення до кримінальної відповідальності за навмисне ухилення від виконання рішення суду. Виконавче провадження в такому випадку підлягає закінченню, тобто фактичного доступу до об’єкта нерухомості власник так і не отримає.

У разі ж якщо способом захисту буде обрано виселення, то такі перепони не стануть на заваді, адже відповідно до частини 3 статті 78 Закону України «Про виконавче провадження», відсутність боржника повідомленого про час і місце проведення виконавчих дій не є перешкодою для його виселення. Боржник вважається повідомленим, якщо державним виконавцем на адресу за якою буде проводитись виселення або ж за іншою достовірно встановленою адресою (наприклад юридичною адресою боржника) було направлено письмове повідомлення про час і місце за якими буде проведено виселення [1].

Тобто, незважаючи на такі обставини як не отримання боржником поштової кореспонденції, виїзд фізичної особи-підприємця за кордон тощо, його все одно буде примусово виселено з об’єкту нерухомості в присутності працівників міліції і понятих з наданням стягувачу-власнику фактичного доступу до об’єкта нерухомості шляхом заміни замка, дверей, тощо.

З огляду на вищевикладене, можна зробити висновок, що на сьогоднішній день виселення, як спосіб захисту права володіння є одним з найдієвіших способів повернути нерухоме майно під фактичний контроль власника, однак механізм вичселення потребує більш детального правового регулювання в аспекті застосування його до господарських правовідносин.

Література:

1. Про виконавче провадження: Закон України від 21.04.1999 року № 606-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. № 24. – Ст. 207.

2. Житловий кодекс Української РСР від 30.06.1983 року // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1983. - № 28. – Ст. 573.

3. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 40. - Ст. 356.

4. Господарський кодекс України від 16.01.2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 18. – Ст. 144.