ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ АГРАРНОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ

Дудка Олександр Іванович, здобувач Академії муніципального управління, м. Київ

Принципи державного регулювання аграрного сектора, що, як правило, відображені в діючій правовій системі: одні з них безпосередньо зафіксовані в правовій нормі; інші потрібно виводити із загального напряму правового регулювання взаємин суб’єктів; треті закріплені в локальному законодавстві; четверті хоча й не дістали конкретного відображення в законодавстві, але є такими, що приймають систему законів і норм. Одним із таких принципів є створення однакових умов для розвитку всіх форм власності. Законодавство встановлює як рівність суб’єктів права власності, так і паритет форм господарювання, організованих на базі різних форм власності [2].

На думку М. Хорунжого [3], в основу державного регулювання розвитку аграрного сектора “…має бути покладений принцип неперервності і комплексності управління процесом аграрних перетворень, за яким єдиним шляхом подолання відсталості і кризових явищ в АПК може бути надання в аграрній політиці статусу першорядного значення уже прийнятим законодавчим актам, розробка інших актів та організація роботи щодо їх виконання”.

Чирков Е. вважає, що сучасна концепція державного регулювання базується на наступних принципах: по-перше, сільгосптоваровиробники працюють на самофінансуванні, заходи підтримки є додатковими для забезпечення нормальних умов господарювання, по-друге, регулюючі важелі та інструменти повинні орієнтувати товаровиробників на більш ефективне господарювання і їх треба застосовувати суворо диференційовано [4].

Васільєва Л.М. зазначає, що механізм реалізації заходів державного регулювання економічних процесів повинен групуватися на основоположних принципах, які також є складовим елементом концепції державного регулювання аграрного сектора економіки. Вона здійснила спробу сформулювати власне їх бачення: державний протекціонізм аграрного сектору; принцип поєднання економічних, екологічних і соціальних цілей; принцип поєднання індикативних і директивних форм державного регулювання економіки; принцип програмного регулювання; економічне стимулювання ефективно працюючих підприємств; рівнозначність підтримки підприємств всіх форм власності – господарства всіх категорій; принцип стабілізації агропродовольчого ринку (пом'якшення коливань попиту і пропозиції); принцип підтримки еквівалентності обміну між аграрним сектором та іншими галузями економіки, паритету і регулювання доходів аграрних товаровиробників [1].

На наш погляд, перш за все, важливий принцип єдності економічних і соціальних цілей: заходи державного регулювання повинні орієнтуватися не тільки на вирішення економічних проблем, а й брати до уваги сформовані цінності сільського населення, моделі поведінки його різних груп, соціально-психологічні та національні особливості.

Наступний принцип - поєднання індикативності та директивності в управлінні аграрною сферою - припускає, що директивні методи регулювання в умовах ринкової економіки можуть поширюватися на підприємства аграрного сектора при необхідності (у разі посухи, повені, екологічних катаклізмів тощо).

Принцип аграрного протекціонізму має два аспекти: внутрішньоекономічний, він стосується взаємин аграрного сектора з іншими галузями, і зовнішньоекономічний, який пов'язаний з експортом і імпортом сільськогосподарської продукції. Закупівля за кордоном продовольства, комбікормів, насіння, навіть більш високої якості, в умовах кризи збуту робить негативний додатковий вплив на фінансовий стан вітчизняних сільськогосподарських товаровиробників.

Принцип програмного регулювання ґрунтується на тому, що програми в аграрному секторі є, по-перше, методом впливу на конкуренцію і тим самим пом'якшують негативні наслідки, по-друге, дозволяють узгоджувати інтереси, механізми та інструменти регулювання.

Однак виділені принципи не повністю розкривають процес впливу держави на аграрну сферу і потребують доповнення.

Для сучасної економіки характерна складна комбінація різних за масштабами виробництв - великих, з тенденцією до монопольних структур, і дрібних. При цьому, з одного боку, стійкою тенденцією є процес концентрації виробництва, так як саме великі підприємства мають у своєму розпорядженні значні матеріальні, фінансові, трудові ресурси. З іншого боку, в даний час відбувається значне зростання дрібного і середнього підприємництва, особливо в сферах, де не потрібно значних капіталів, великих обсягів устаткування і трудових ресурсів. Малих і середніх підприємств особливо багато в галузях, пов'язаних з виробництвом споживчих товарів, в тому числі і сільськогосподарської продукції. Розвиток різних за обсягами виробництва підприємств передбачає використання і різних форм власності. Таким чином, державне регулювання має ґрунтуватися на принципі рівнозначної підтримки підприємств всіх форм власності.

Основним змістом державного регулювання виробництва в аграрному секторі є фінансова і матеріальна підтримка сільськогосподарських підприємств з боку держави. Однак вона не повинна розвивати утриманство, необхідно виключити можливість використання такої підтримки на компенсацію збитків від неефективного ведення виробництва. Тому доцільно виділити такий важливий принцип державного регулювання, як економічне стимулювання ефективно працюючих підприємств.

Одним із основних повинен стати принцип забезпечення розширеного відтворення, що означає необхідність подолання міжгалузевого диспаритету цін, усунення неадекватності потреби і надходжень матеріально-технічних та фінансових ресурсів і створення сприятливого економічного середовища в АПК на основі економічної ефективності сільськогосподарського виробництва.

Література:

1. Васільєва Л.М. Концепція стійкого розвитку аграрного сектору економки / Л. М. Васільєва // Інвестиції: практика та досвід. – 2011. – №18. – С. 131 – 133.

2. Могильний О.М. Регулювання аграрної сфери / Могильний О.М. – Ужгород: ІВА, 2005. – 400 с.

3. Хорунжий М.Й. Аграрна політика / М.Й.Хорунжий: [Навч. посіб]. – К.: КНЕУ, 1998. – 240 с.

4. Чирков Е. Государственная поддержка и регулирование агропромышленного производства / Е. Чирков // АПК: экономика, управление. – 1998. – №7. – С. 15-22.