Стратегія підвищення якості освіти в контексті формування громадянського суспільства.

Мудра С.В., викладач

НУБіП України,

Галич А., студентка

НУБіП України,

гр. ЗЕВ-2

Сьогодні чи не єдиною стратегією подальшого розвитку вітчизняної системи освіти вважається вступ України до Європейського освітнього простору. На думку авторів, це хибне судження. Підтвердженням цього можуть також бути слова міністра Міністерства освіти та науки України Б. Жебровського: „ Основа вимог Болонського документу-навчити студентів самостійно отримувати системні знання, повний набір знань, який є обов’язковим в сучасній Європейській освіті. ... Ідеться - наприклад, про реорганізацію навчального процесу, який давно вже треба було змінити, і в чому немає нічого страшного” [1].

Таким чином, приєднання до Болонської декларації дійсно допоможе нам удосконалювати навчальний процес, підвищуючи його якість. Але заради чого здійснюється цей навчальний процес, нехай навіть найвищої якості? Заради кращого засвоєння знань, навичок та вмінь? Але чи зможе такий випускник навчального закладу принести максимальну користь собі та суспільству? Користь собі-значить самореалізуватися у різних сферах життєдіяльності, в першу чергу, трудовій. Принести користь суспільству-значить задовольнити вимоги як роботодавця так і соціумів, які його оточують, та загальним вимогам держави.

Тому сьогодні в Україні, яка трансформується, потрібно вести мову про таку стратегію підвищення якості освіти, яка пов’язана, в першу чергу, з підготовкою цінного кінцевого продукту, а не тільки з підвищенням якості самого навчального процесу, згідно з Болонською декларацією.

Щоб визначити, що дійсно є цінним (корисним для кожної особистості і суспільства в “ обличчі ” окремих соціумів) кінцевим продуктом цієї системи, неохідно спочатку засвоїти сутність громадянського суспільства як споживача цього продукту. З позицій антропосоціального підходу сутність цього суспільства полягає в системі таких суспільних відносин, що сприяють самореалізації особистості в рамках загальнолюдської моралі і національних традицій в чотирьох сферах життєдіяльності [2], [3]. Мова йде про трудову діяльність, родину та місце проживання і відпочинку ( див. рис. 1).

Рис. 1. Сфери самореалізації людини як особистості і головної продуктивної сили суспільства.

Тобто, якщо людина більшу частину часу із задоволенням працює, із задоволенням проводить час у родині, із задоволенням навчається, із задоволенням перебуває по місцю проживання та відпочинку, значить вона самореалізується. Іншими словами, потрібно домогтися задоволення потреб людини у всіх цих сферах, щоб говорити про його самореалізацію в данному суспільстві.

При цьому відзначимо, що високий ступінь задоволення зростаючих потреб людини залежить не тільки від рівня його освіченності чи рівня доходів. Ще більше він залежить від характерних рис особистості і здібностей людини, які реалізуються в соціумах (у шкільному та трудовому колективах, на ділових зустрічах, при спілкуванні на вулиці чи громадському транспорті та т.і.).

На жаль, сьогодні вітчизняна система освіти цілком ігнорує аспект особистості, займаючись винятково підвищенням рівня загальної і професійної ерудиції учнів (як не згадати слова відомого поета: “ Нас всех учили понемногу чему-нибудь и как-нибудь ...”)...

Для вітчизняної системи освіти наче відсутній той факт, що учнів варто готувати до чотирьох споживачів в “ обличчі”: самого себе, свого ЕГО, роботодавця, навколишнього соціуму, включаючи родину, нарешті, державу як суспільного інституту, покликанного створювати всі умови для самореалізації особистості в чотирьох сферах життєдіяльності в рамках загальнолюдської моралі і національних традицій (рис.2).

Рис. 2. Зовнішні і внутрішні «споживачі» людини як особистості і головної продуктивної сили суспільства

Зупинимося детальніше на деяких аспектах вищевикладеного. Наприклад, якою людина потрібна сама собі? Зрозуміло, такою, яка самореалізується, в першу чергу у трудовій діяльності (згадаємо думку українського Сократа Г.Сковороди про те, що людина буде щасливою, якщо знайде “зрідну” працю). Отже, потрібно їй допомогти в цьому. А що потрібно людині, щоб вона із задоволенням працювала? Очевидно, гарна винагорода за свій труд, щоб задовільнити свої фізіологічні потреби. Окрім того, робота повинна бути улюбленою, відповідати здібностям та діловим якостям. Для цього людина повинна добре знати свої здібності та характерні риси особистості. Також потрібні толерантні взаємини із керівником як уповноваженим роботодавця, та з колегами. Будувати такі взаємини потрібно свідомо, добре знаючи себе і вивчаючи оточуючих (варто пам’ятати, що люди ставляться до тебе так, як і ти до них).

Продовжимо деякі уточненення. Яка людина потрібна роботодавцю? Звичайно така, що володіє професійними знаннями, навичками та уміннями. Але ще і фізично здоровою, а також творчою, здатною самостійно вирішувати задачі в умовах, які змінюються), і, саме собою зрозуміло, надійною, що вміє ладнати з коллективом, поважає колег, тобто, моральною.

Яка людина потрібна соціуму , наприклад, трудовому коллективу в особі колег? В першу чергу, моральна, тобто глибоко поважаюча людей. Це виявляється у: доброті, чуйності, ввічливості, надійності, свідомості. Крім того, бажано, щоб вона була освіченою, з якою було б цікаво спілкуватися, а також творчою, з почуттям гумору і, нарешті, фіфзично здоровою, щоб не сіяла навколо себе атмосферу зневіри та безвихідності.

Таким чином, можна зробити висновок, що система освіти, починаючи з дошкільних закладів, повинна бути орієнтована на двоєдину ціль. З дного боку – на підвищення рівня гармонійного розвитку особистості – освіченості, творчого, морального та фізичного розвитку (здоров’я). З другого – на визначення ступеня наявності тих чи інших здібностей та характерних рис особистості кожного учня, щоб допомогти йому сомореалізуватися в подальшому житті ( рис.3).

У цьому випадку цінним кінцевим продуктом системи освіти є професійно підготовлена гармонійно розвинена особистість, що добре знає себе.

Це буде означати, що вітчизнянасистема освіти безпосереднім шляхом почне сприяти самореалізації кожного учня в подальшому житті, сама будучи найважливішою органічною частиною громадянського суспільства.

Але як повернути могутню й енерційно діючу систему освіти “обличчям ” до особистості учнів, не обмежуючись “закачуванням” у них знань згідно міністерських програм, найчастіше відірваних від реалій суспільного розвитку.

Рис. 3. Стратегічні цілі системі освіти виходячи з цінного кінцевого продукту діяльності закладів освіти

Технологія такого повороту пов’язана з реалізацією наскрізного цілепокладання в системі освіти, починаючи з дошкільного, на основі виміру параметрів цінного кінцевого продукту з використанням кваліметричних оціночних моделей і занесенням результатів у такий документ як паспорт особистості. Останній “іде” за учнем на протязі всіх років навчання і видається йому “на руки” після закінчення навчального закладу. При цьому батьки пртймають найактивнішу участь у відстеженні параметрів особитості, стаючи помічниками вихователів, учителів, викладачів, а потім і самих учнів. Останні підключаються до самопізнання і самоспостереження після початкової школи.

Варто відмітити, що однією з ключових фігур реального повороту всієї освітньої “машини” до особистості є вчитель початкової школи. Крім прищеплення учням прагнення до навчання (любові до пізнання взагалі) на них лягає обов’язок викликати у молодших школярів інтерес до самопізнання. Очевидно, що імідж цієї категорії вчителів і відповідна оплата їхньої праці повинні рости випереджальними темпами при відповідному доборі їх з числа здатних бути вчителем “від Бога”.

Що до вищої школи, то в умовах трансформації українського суспільства в громадянське з урахуванням недостатньої готовності людей будувати таке суспільство і жити в ньому, ідеологія розвитку вищої освіти повинна мати свої особливості. На думку авторів, підготовка конкурентноспроможного випускника ВНЗ, як стратегічна мета підвищення якості вищої освіти у контексті формування громадянського суспільства, у більшій мірі пов’язана із сприянням його саморозвиткові у трудовій діяльності через знаходження “свого місця” в організації під час взаємодії з роботодавцями та колегами, вимогам яких він має відповідати, щоб досягти визнання свого ЕГО. Останнє є важливою умовою самореалізації підготовленого у ВНЗ спеціаліста, обумовленою вже його діловими та особистісними якостями, а не тільки професійною компетентістю.

Тому вже протягом першого року навчання потрібно якнайретельніше переглянути відповідність ділових та особистісних якостей студента його майбутній спеціальності. Вже на цій основі, з урахуванням засвоєних знань, рекомендувати продовжити, або не продовжити, навчання даній спеціальності. Така технологія і буде сприяти самореалізації студента у подальшому житті.

Очевидно, що якщо б зі шкільної лави кожен абітурієнт мав би свій паспорт особистості, такий процес у ВУЗі значно полегшився б. Саме цей аспект відповідності самореалізації особистості забезпечив би наскрізний цільовий зв’язок між усіма ступенями освіти, починаючи з прийому дитини до дитячого садка і завершуючи випуском у самостійне життя випускника ВУЗу. В цьому випадку людина краще реалізує себе як особистість та головна виробнича сила суспільства. Такий підхід вже фрагментарно висвітлено в деякій науковій літературі [4].

Висновки

Стратегічне надзавдання всієї системи освіти в умовах формування громадянського суспільства в Україні на етапі її трансформації – всіляко сприяти самореалізації особистості в суспільстві через підготовку мудрих людей,необхідних сім’ї (батькам, родичам), роботодавцям, конкретним оточуючим соціумам і, нарешті, самим собі, завдяки реалізфції своїх ЕГО, тобто гармонійно і професійно розвинених, добре знаючих себе.

Підготовка такого цінного кінцевого продукту починається з моменту народження дитини (власне, ще раніше) і продовжується протягом життя завдяки участі дорослих в цьому процесі – батьків, вчителів, викладачів та інших, з поступовим підключенням до цьогопроцесусамих учнів.

Принципіальною стратегією підвищення якості вищої освіти в цьому контексті є, з одного боку, продовження формування параметрів гірмонійно розвиненої особистості та поглиблене самопізнання свого ЕГО, з другого боку – підготовка конкурентноспроможного випускника, який за всіма своїми професіональними знаннями, діловими та особистісними якостями відповідав и посаді, яку займає, і тому соціуму, який буде його оточувати в процесі трудової діяльності. При цьому, входження до Європейського простіру відіграє лише допоміжну роль у реалізації стратегії розвитку національної системи освіти, в тому числі і вищої, як невід’ємної складової.

Література

1. У передостанньому вагоні? // Інформаційне століття, №3, 2006, с. 52.

2. Дмитренко Г.А. Нова ідеологія фізичного і духовного оздоровлення української нації // Управлінський світ №4, 2005,с.10-13.

3. Дмитренко Г.А. Формирование гражданского общества в Украине: антропосоціальный подход. В сб. “Соціологічна наука і освіта в Україні”, вип.2. – К.: МАУП, 2003, с. 220 – 225.

4. Кір’ян В.А., Дмитренко Г.А., Мудрая С.В. Держава і освіта: Сутність стратегічного управління на ктапі трансформації // Економіка і держава, №4, 2006, с. 67 – 70.