К.і.н. Каліберда Ю.Ю.

ДФ Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

УКРАЇНСЬКА КАТОЛИЦЬКА НАРОДНА ПАРТІЯ

ТА ЇЇ ДІЯЛЬНІСТЬ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ (1930 – 1939 рр.)

В 20-30-ті роки ХХ століття на території Західної України за підрахунками сучасного канадського історика українського походження О. Субтельного з 92 зареєстрованих у польському суспільстві політичних партій «українці мали близько 12 політичних партій», які «охоплювали ідеологічний спектр від крайніх лівих до крайніх правих поглядів» [1, с. 376]. Проте тільки одну з них – Українську католицьку народну партію (УКНП) – можна вважати єдиною релігійною політичною організацією міжвоєнного періоду.

На думку авторитетного дослідника Володимира Косика УКНП (з травня 1932 року – Українська народна обнова) була четвертою за впливом на тогочасне українське суспільство легальною партією (після Українського Національно-демократичного Об’єднання (УНДО), Української соціалістично-радикальної партії (УСРП) та Української соціал-демократичної партії (УСДП), яка була заснована у вересні 1930 року у Львові і до свого саморозпуску у 1939 році постійно брала участь у парламентських виборах Польської держави [2, с. 32]. На політичній арені Західної України вона заступила місце Християнсько-суспільної партії після втрати останньою свого впливу наприкінці 20-х років ХХ століття.

У своїй «Програмній заяві», яка була оприлюднена у жовтні 1930 року, з невеликими поправками внесеними у 1933 році, зазначалось, що Українська католицька народна партія - Українська народна обнова (УКНП-УНО) «стояла на засадах католицтва та консерватизму, виступала проти атеїзму, ліберального вільнодумства, масонства та сектанства, вимагала національно-територіальної автономії для українських земель у складі Польщі» [3, Т. 3, с. 411].

За свідченням істориків найбільшого впливу ця нечисленна релігійна політична організація набула у Станіславській та Перемиській єпархіях. На чолі партії стояла Управа, яка проводила свої засідання у Станіславові. Її головою (опікуном) до 1933 року був єпископ греко-католицької церкви Григорій Хоми-

шин, а після – відомий галицький адвокат та посол до польського сейму (1935 - 1939) Іван Волянський. Провідна група діячів організації працювала в неофіційних друкованих органах партії (т. зв. «новозорянська» група) - католицьких газетах “Нова зоря” (1926-39; ред. О. Назарук) і “Правда” (1927-39; ред. Р. Гайдук), що виходили у Львові.

Проте УКНП-УНО так і не стала повноцінною партією у повному значенні цього поняття. За роки свого існування (1930-39) її керівництвом не було проведено жодного з’їзду, не було створено розгалуженої мережі місцевих організацій. Причини цьому треба шукати як в її організаційній структурі, так і у внутрішніх процесах, що відбувались всередині греко-католицької церкви Західної України у 20-30-ті рр. ХХ століття.

Наприкінці 30-х років греко-католицька церква Західної України налічувала 4 млн. віруючих у близько 3 тис. парафій [1, с. 380]. Вона мала цілу мережу молодіжних організацій, жіночих товариств, навчальних закладів, друкованих органів та видавництв. В той же час, залишаючись найвпливовішою організацією західноукраїнського суспільства, у першій половині ХХ століття греко-католицька церква зазнала суттєвих та вражаючих змін. Головною з них було те, що у порівнянні з ХІХ століттям, ця церква втратила повну монополію на галицьких українців, поступово перетворюючись на одну з багатьох (хоч і найбільшою) релігійних інституцій того часу.

Своїми досягненнями у міжвоєнний період греко-католицька церква завдячую митрополитові Андрію Шептицькому (1865-1944), який послідовно обстоював ідею незалежності та соборності України, неодноразово наголошував на необхідності об’єднання всіх християн України навколо Київського патріархату в єдності з Римським престолом.

Проте «переконаність А. Шептицького в тому, що греко-католицька церква – це суто українська установа, яка повинна берегти східні церковні традиції та підтримувати національні прагнення свого народу» призвела до конфлікту між ним та частиною церковної ієрархії на чолі з єпископом Г. Хомишиним та Василіанським орденом, «які скоріше наголошували на своїх зв’язках з римо-католицтвом, ніж на самобутності їхньої церкви» [1, с. 380].

В 30-ті рр. ХХ ст. Українська католицька народна партія - Українська народна обнова разом з іншими національними політичними силами брала активну участь у русі за скликання Всеукраїнського національного конгресу (1933-36), була активним учасником Контактного комітету (1937-39).

На виборах до вищих законодавчих органів Польщі у 1935 і 1938 рр. партія за домовленістю з проводом Українського національно-демократичного об’єднання висувала по одному кандидатові на посла сейму та сенатора [4, Т. 2, с. 563]. Проте в своїй політичній роботи, з причини слабкості своїх позицій в українському суспільстві, УКНП-УНО часто схилялася до співпраці з польським урядом, чим підривала свій авторитет серед українців.

Клерикальний консерватизм вищого керівництва Української католицької народної партії - Української народної обнови не дав можливості національній релігійній еліті використати у повному обсязі духовний потенціал греко-католицької церкви і перетворити цю організацію на потужну національну силу на теренах Західної України у міжвоєнний період.

Зі вступом 17 вересня 1939 року радянських військ на територію Західної України згідно пакту Молотова-Ріббентропа (23 серпня 1939 р.) УКНП-УНО разом з іншими політичними партіями припинила своє існування і змушена була розпуститись.

Література:

1. Субтельний О. Україна: Історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вст. ст. С. В.

Кульчицького. – Київ; Либідь, 1991. – 512 с.

2. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк – Львів, 1993. – 659 с.

3. Швагуляк М. Українська Католицька Народна Партія (УКНП) // Довідник з історії України. Т.3. (Р-Я). / За ред. І.З. Підкови, Р.М. Шуста. – Київ: Ґенеза, 1999. – 688 с.

4. Енциклопедія українознавства. Загальна частина: У 3-х т. / Гол. ред. проф. д-р

В. Кубійович і проф. д-р Кузеля. Перевидання в Україні - Київ, 1995. – Т. 2. – С. 369 – 800.