Сукманюк О.М.
Житомирський національний агроекологічний університет, Україна
Еволюція
розвитку ремонтного виробництва
Вітчизняна тракторна промисловість в перші
роки радянської влади лише почала зароджуватись, а сільське господарство
користувалося, здебільшого, сохою та бороною на кінній тязі.
Селянська кузня була тоді єдиною ремонтною
базою сільського господарства, яка використовувалась для всіх можливих видів
ремонту сільськогосподарських машин.
Номенклатура машин і обладнання, що
випускалися в той час була розрахована на задоволення вимог одноосібних
селянських господарств. Тракторів та інших складних машин тоді майже не було,
не враховуючи мізерної кількості дослідних зразків, які були створені
ентузіастами-винахідниками, та декількох десятків екземплярів іноземного виробництва, що використовувалися
для обробки землі в поміщицьких маєтках.
За наказом В.І. Леніна ряд заводів країни
почав виготовляти трактори різних конструкцій. У 1918 р. на петроградському
заводі „Большевик” було розпочато промислове виробництво гусеничних тракторів –
прототипів машин американської фірми „Холт”.
В 1921 році був підписаний декрет про
сільськогосподарське машинобудування, в якому передбачалась розробка
генерального плану організації виробництва сільськогосподарських машин,
підготовки інженерів-техніків та кваліфікованих працівників. Було прийнято
рішення про закупку тракторів за кордоном та за їх прототипом розпочати розробку і виготовлення їх у країні
Рад.
З 1921 по 1924 роки було завезено близько
тисячі тракторів, в 1924 – 1925 роках більше ніж 1500 шт., в 1926 – 1927 роках
– більше 5000 шт., в 1929 – 1930 роках – 23600 шт.
Разом з тракторами завозилися і
сільськогосподарські машини, запасні частини до них та ремонтне обладнання.
З 1923 р. петроградський завод „Красный
путиловец” почав випускати трактори „Фордзон-Путиловец”. Цей трактор мав
чотирьохтактний автомобільний двигун потужністю 20 к.с.
Однак технічне обладнання та ремонт цієї
техніки налагоджений не був.
Вимоги заводських інструкцій за доглядом,
регулюванням і необхідним ремонтом за машинами, безперечно, виконувались
трактористами і механіками ще до початку робочого дня та після нього.
Самі ж трактористи і механіки тих часів
були ентузіастами своєї справи, вони любили свою техніку і були готові
працювати біля неї стільки, скільки це було необхідно для повного усунення всіх
неполадок. Це за їх ініціативи були створені гвардії сільських механізаторів,
багато хто з них пізніше став спеціалістом з ремонту сільськогосподарських машин
та механізмів.
У радгоспах та тракторних бригадах тих часів іноземну техніку
обслуговували механіки американських фірм, які навчали технології ремонту
радянських механізаторів. Спочатку вони користувалися беззаперечним авторитетом
великим авторитетом, але згодом ситуація змінилась на проблемну, так як всі їх
рекомендації зводились до замінити деталей, вузлів та агрегатів. Але
ситуація того часу вимагала здешевлення
ремонту, тому вишукувались будь-які можливості відновлення та запуску в
подальшу роботу відновлених деталей, вузлів і агрегатів.
Існуючі на той час кузні не забезпечували
повного спектру ремонтно-відновлювальних робіт, якість робіт не задовольняла технічні вимоги до деталей, що
сприймали набагато більші навантаження, ніж кінні знаряддя.
Тому постала проблема у створенні
функціонального підрозділу, метою якого було б підтримання працездатного стану
нових машин та механізмів, що з’являлися.
Дана проблема була вирішена на рівні
співпраці механізаторів, що ліквідували несправності, які виникали в техніці,
яку вони експлуатували. Згодом спільні проблеми зумовили появу так званих
майстерень, де механізатори спільно намагались відремонтували техніку, що
вийшла з ладу.
В ремонтні майстерні потягнулися
ентузіасти нової техніки, механіки, які були готові добами і тижнями не
відходити від непрацюючих машин, але розібратися в ній, знайти несправність та
способи усунення її, щоб знову ця машина запрацювала не гірше нової. Натхнення
цих людей, прагнення зрозуміти все самим були настільки великі і вичерпні, що спеціальність
ремонтника для всіх перших механізаторів сільського господарства стала їх
спеціальністю на все життя, хоч умови праці в майстернях того часу були
надзвичайно незадовільними. Майстерні оснащувались старими токарними верстатами
або зарубіжними комбінованими верстатами „Краузе”, примітивним ковальським
обладнанням, а замість кран-балок і тельферів використовувалась дерев’яна
тринога. Спеціальне ремонтне обладнання постачали фірми Клленберг (верстати для
шліфування колінчатих валів), Хенклі-Майерс (верстати для розточування
циліндрів двигунів, преси для правки деталей), Хенклі-Кулер (устаткування для
заливання підшипників), Гребс і Катепіллар (зйомники), Аллен (прилади для
контролю електрообладнання), Блек і
Деккер (устаткування для шліфування і притирання клапанів).
Одночасно зі створенням і обладнанням
перших майстерень для ремонту тракторів та інших сільськогосподарських машин
велась робота з підготовки кадрів спеціалістів-майстрів ремонтної справи. У
Москві та інших містах «Сельскосоюзом» в 1928 році були створені курси
керівників ремонтної справи по тракторах і сільськогосподарських машинах. В них
велись практичні навчання груп механіків (по 30-35 люд.) з монтажу тракторів,
двигунів і основних ремонтних операцій.
Техніка, що надходила в сільське
господарство, як і в інші галузі, мала один недолік: вона швидко виходила з
ладу за відсутності систематичного і
кваліфікованого технічного обслуговування і ремонту при одночасній заміні
недовговічних деталей. Крім того, вона працювала непродуктивно і не покривала
затрат на її утримання, якщо не буде забезпечене правильне комплектування
агрегатів, заправкою якісними паливом і
мастильними матеріалами.
Країні Рад не можна було довго базувати
механізацію сільського господарства на закордонній техніці. Розпочалось швидке
освоєння випуску вітчизняних тракторів і сільськогосподарських машин.
Разом із освоєнням виробництва вітчизняних
тракторів і сільськогосподарських
машин, заводах сільськогосподарського машинобудування виникали задачі
організованого вивчення зносів вітчизняних машин, визначення потреб в запасних
частинах до них і організації систематичного їх технічного обслуговування і
ремонту.
В 1930 році щойно організованою Академією
сільськогосподарських наук був створений Всесоюзний науково-дослідний інститут
механізації сільського господарства (ВИМ). З перших днів існування цього
інституту йому була поставлена задача
вивчати зноси і готовити рекомендації з ТО і ремонту машин в сільському
господарстві.
Першим науково-дослідним підрозділом, що
почав працювати над проблемами ремонту машин в СССР, була група інженерів Д.А.
Клепікова і А.Р. Лібермана.
Пізніше в їхньому складі почали працювати
С.А. Петров (з сільськогосподарських машин), М.Г. Горовой, Л.Г. Лишвиц (по
зношуванню деталей тракторів і ремонту підшипників), М.А. Лаліцький і Б.С.
Ферберг (зі технічного обслуговування і ремонту тракторів) та інші.
З метою вирішення ремонтних проблем,
зокрема з відновлення деяких деталей, вузлів та механізмів, вже в той час були
здійснені перші спроби застосувати для цього різні методи зварювання та
наплавлення деталей з подальшою їх механічною обробкою, чи без такої.
Важливість процесу зварювання та можливість його застосування
для ремонту сільськогосподарської техніки обумовило необхідність застосування
зварювання не тільки в ремонтних майстернях, а й за їх межами (наприклад, у
полі, на дорозі тощо). Цю проблему було вирішено шляхом застосування
пересувного зварювального агрегату, який давав можливість провести необхідні
зварювальні роботи в скорочені терміни, не витрачаючи часу на транспортування
техніки до місця стаціонарного ремонту.
Необхідність прискорення розвитку процесів
виробництва, в т.ч. і сільськогосподарської техніки, накладала свої відбитки на
напрямки наукової роботи фахівців в галузі науки і техніки. Перед ними
ставились завдання підвищення якості і швидкості виробництва та проведення
ремонтних робіт в найкоротші терміни.
В таких умовах і при таких обставинах почали своє становлення всі без виключення галузі науки і техніки молодого радянського суспільства. І це було значним поштовхом для всебічного розвитку та закріплення науки і техніки країни Рад на світовому рівні.