Ткаченко  І.В.

            Чернігівський державний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченка

                                                                                      Історія / Вітчизняна історія

 

                Підготовка медичних працівників в  Україні у 20-х рр. ХХ ст.

 

На початку 20-х років ХХ століття однією з головних умов розвитку  охорони здо­ров'я в УСРР було успішне вирішення проблеми підготовки медичних кадрів, і в першу чергу — лікарських. Слід зауважити, що задля цього на території України функціонувало три медичних факультети у складі Харківсько­го, Київського і Новоросійського університетів, працювали та­кож Київський і Харківський жіночі медичні інститути та Одеські вищі жіночі медичні курси [1,27].  Однак,  вони ледве забезпечували щорічний випуск до 1000 лікарів. У Катеринославі, починаючи з 1916 року, функціонував медичний факультет. У 1920 році в Сімферопо­лі було організовано Кримський медичний інститут [2,42]. Численні коротко­строкові курси з  підготовки  лікарів і практика прискорених випусків лікарів з медичних факультетів також, до деякої мі­ри, сприяли припливу лікарських кадрів.

Як свідчать статистичні дані, в 1920 році в Україні налічувалось  5932 лікаря, з яких 4048 працювали в Хар­ківській, Одеській і Київській губерніях [3,31], а понад 3/4 з них – безпосередньо в губернських містах. Якщо проаналізувати кількість лікарів  в  губерніях України наприкінці 1920 року  їхнє співвідношення було таким:  216 працювало у Волинській ,  близько 600 – в Донецькій,  305 – в Кате­ринославській ,  1300 – в  Київській, 130 – в  Кременчуцькій,  236 – в Миколаївській, 432 – в Полтавській, 1374 – Одеській, 155 – в Чернігівській.  З двох губерній, а саме Олександрійської та Подільської щодо кількості лікарів  відомостей не було [4,140].

З метою покращення медичної  допомоги населенню Раднаркомом  УСРР у   декреті від 9 листопада 1920 року  було наказано  встановити у штатах  Наркомздоров'я і губздороввідділів  резерв медперсоналу, який складався з 50 ліка­рів, 100 помічників лікарів, 200 сестер, 25 фармацевтів і 25 стоматологів [5,197]. Перебування в резерві обмежувалося терміном не більше  од­ного місяця.  

Згідно з Постановою РНК УСРР ще від 23 травня 1919 року, Наркомздоров'я,  Наркомвнусправ і Наркомпраці оголосили обов'язкову трудову повинність медич­них працівників у галузях праці, що вимагають спеціальних медичних знань. Залученню до трудової повинності підлягали лі­карі, в тому числі стоматологи, зубні техніки, акушерки, фельдшери,  і сестри-жалібниці, які не перебували  на державній службі [6,375].

У зв'язку з тим, що в той час  не вистачало  лікарів-спеціалістів, НКОЗ УСРР  від 22 травня 1919 року на засіданні Колегії прийняв постанову «Про підготовку санітарних лікарів», в якій  підкреслювалося, що для санітарного  лікаря, потрібна особлива, три­вала і систематична підготовка,  як в галузі соціальних наук, так і в галузі основних доктрин гігієни, біології, бактеріології, епі­деміології та профілактики [7,128]. Колегія НКОЗ УСРР неодноразово наголошувала на необхідності організувати підготовку таких працівників шляхом відкриття спеціальних курсів, а також заснування на всіх медичних факультетах окремих кафедр. У цьому ж рішенні було сказано, що одночасно необхідно розпочати перебудову си­стеми медичної освіти  і заснувати спеціальні гігієнічні інститути.

Існуюча на  той час вища медична школа не могла забезпечи­ти  належну підготовку висококваліфікованих кадрів. Чотирирічний термін  навчання був недостатнім,  досить часто програма не відповідала тим вимогам, яких  потребувало  життя.  У зв'язку з цим, питання про докорінну реформу вищої медичної школи, про створення школи, здатної підготувати кваліфіковані лікарські кадри, стало гострою  проблемою і привернуло до себе увагу органів охорони здо­ров'я і лікарської громадськості.

Як наслідок, вже на І Всеукраїнському з'їзді бактеріологів та епідеміологів, що пройшов 20 – 26 червня 1920 року була обговорена доповідь «Про реформу  вищої медичної школи» [8,25]. Зазначивши, що завданням цієї школи є підготовка всебічно освічених лікарів, з'їзд висловився за необхідність державного забезпечення  всіх студентів та  встановлення для них п'ятирічного терміну  на­вчання. Було також вказано на доцільність надання можливості всім лікарям періодично оновлювати  свої знання  на курсах удоско­налення. 

Характер медичної освіти радикально було  змінено на  І Всеукраїнській конференції з питань медичної освіти, яка  відбулася в грудні 1921 року. Зокрема, на ній було вирішено готувати лікаря-спеціаліста, а не лікарів-універсалів, як це відбувалося раніше. Це рішення виходило із завдань, поставлених Наркомздоров'я УСРР, які  від­повідали тогочасним  вимогам життя.  В зв’язку з цим на п'ятому курсі вищих навчальних закладів  було введено нові спеціальності : терапевтичну, хірургічну, з  охорони материнства і дитинства і санітарно-гігієнічну. Після закінчення п'ятого курсу студенти обов’язково повинні  були  пройти річне практичне стажування, а вже  потім захищати дипломну роботу [9,65].

Починаючи з 1920 року, при кожному ВНЗ створювалися ко­роткострокові підготовчі курси для робітників.   У лютому 1923 року було відкрито перший робітфак при Харківському медінституті, а вже через місяць  видана постанова про відкриття аналогічних факультетів при всіх ВНЗ.  Зокрема, до початку 1923 – 1924 навчального року  робітфак відкрився у Катеринославі, у січні 1924 року – в Одесі, а у весняному семестрі цього ж року  -  у Києві. Вже  1925 ро­ку в Україні при всіх чотирьох інститутах працювало по одно­му денному робітфаку [10,104].

У першій половині 20-х рр. на базі існуючих фельдшерських шкіл у Харкові, Києві, Кате­ринославі, Полтаві, Кременчуці, Чернігові, Житомирі та в ін­ших містах було відкрито 12 шкіл помічників лікарів із загальною кіль­кістю 2241 учень [11,12].

В цей же час в багатьох  містах  організовувались двомісячні курси підготовки сестер-жалібниць і тримісячні курси їх  помічниць. Крім цього, у  Харкові, Києві, Катеринославі, Кременчуці було відкрито курси з епідеміології, санітарії та з підготовки дезинфекторів. В Луганську, Бахмачі та Маріупо­лі було відкрито курси з віспощеплення [12,278]. З метою забезпечення персоналом за­кладів охматдиту в 1920 році в Харкові, Києві, Одесі, Миколаєві, Катеринославі, Полтаві, Луганську і Житомирі було органі­зовано курси, які підготували 971 патронажну сестру і 65 ор­ганізаторів сільських дитячих ясел [13,28].

У  1920 році були засновані Харківський і Київський рентге­нологічні інститути. Харківський інститут мав стаціонар на 40 ліжок, онкологічний диспансер та поліклініку, київський – стаціонар на 15 ліжок. Головна лікувальна робота по злоякісних пухлинах і паразитарних захворюваннях воло­систої частини голови проводилася в поліклініці. Ці два інсти­тути згодом сприяли розвиткові рентгенологічної допомоги в Україні.   Постановою РНК УСРР від 30 липня 1920 року було засно­вано Всеукраїнську   рентгенологічну академію, на яку було по­кладене завдання розробки питань рентгенології в науковому, науко­во-навчальному  і практичному відношеннях та систематизація нау­кових робіт у цій галузі. Згодом Академію було передано до  компетенції   Нар­комздоров'я УСРР [14,205].

В цьому ж році у Харкові було націоналізовано і передано у відання НКОЗ УСРР медико-механічний інститут, який раніше належав Раді з'їздів гірничопромисловців.  У зв’язку з великою кількістю травм на виробництві пізніше він був реорганізова­ний в інститут ортопедії і травматології.   Крім своєї прямої ліку­вальної функції, інститут почав виконувати роль науково-навчального  закладу з  розробки теоретичних і практичних питань травматології і ортопедичної хірургії. При інституті  були відкриті курси з травматології та  окремих розділів ортопедичної хірургії для студентів, а також було організовано інститут лікарів-інтернів для проходження чотиримісячного курсу з травматології.

В 1920 році у Харкові було засновано експери­ментальний хіміко-фармацевтичний інститут, перед яким ставилося завдання  на­укового розроблення питань синтетичної хімії і  застосування її в  фармації, розроблення методів найраціональнішого виготовлен­ня галенових препаратів, вивчення лікарських рослин, перевір­ку і визначення доброякісності препаратів, що випускаються фабриками і лабораторіями.

Протягом 1920 року  свою роботу розпочали Харківський, Київський, Одесь­кий і Катеринославський санітарно-бактеріалогічні інститути, а в 1921 р. відновив свою діяльність Чернігівський. [15,4]. У 1921 р. був організований Харківський стоматологічний інститут [16, 264].

В 1921 році для підготовки фармацевтичних кадрів було ор­ганізовано хіміко-фармацевтичні інститути в Харкові, Києві і Одесі, а в 1923 році – у Вінниці та  Дніпропетровську.  Пізніше  вони були реорганізовані у фармацевтичні технікуми, а в Одесі і Харкові продовжували існувати як  хіміко-фармацевтичні інститути.

У 1926 р.  на  першій, а  в 1928 р. на  другій  Всеукраїн­ських нарадах  з питань фармацевтичної освіти,  багато уваги було приділено обго­воренню проблеми підготовки фармацевтичних кадрів. На той ча­с в Україні працювало  4824 фармацевти,  1980 прак­тикантів і 589 драгістів . З метою ліквідації аптечного практиканства і підвищення знань аптечних працівників у 1928 році було організовано заочний фармацевтичний інститут.

Ці заходи дали позитивні наслідки. Так, на 1 січня 1925 р. в  Україні   було  зареєстровано  9044 лікарі, причому з них по лінії Наркомздоров'я працювало лише 6330, інші  1358 вважалися безробітними, решта 1356 були віль­но практикуючими або працювали в інших відомствах. Лікарі, які працювали в системі Наркомздоров'я, були розподілені по губерніях, а особливо між містом і селом, дуже нерівномірно. Так,  наприклад, на початку 1925 р. в Донецькій губернії налічувалось 670 лікарів, причому 419 з них припадало на місто і 251 – на село [17,103], в Одеській губернії було 1186 лікарів, з них 861 працював в місті і лише 325 на селі [18,28], в  Харківській губернії нараховувалось 1126 лікарів, зокрема 908 – в місті і 218 – на селі [19,39].

Слід зазначити, що незважаючи на покращення медичного обслуговування в 1927 р. кадрова проблема залишалась недостатньо вирішеною як кількісно, так і якісно. Згідно матеріалів реєстрації за  1927 р.  в Україні існувало 10717 лікарів, з них 5006 в чотирьох великих містах (Харків, Одеса, Київ, Дніпропетровськ) , в інших окружних містах було  2220 лікарів і  в сіль­ських  місцевостях 3491 лікар [20,10]. Ця кількість свідчила про нерівномірне розподілення лікарського персоналу між містом і селом та  незадовільне розподілення лікарів в окремих галузях охорони здоров’я. 

Слід зазначити,  що 18 грудня 1929 р. ЦК ВКП (б) в постанові «Про медичне обслуговування робітни­ків і селян», констатуючи значну концентрацію медичних працівників та осіб, які закінчують медичні ВНЗ, у вели­ких міських центрах при різкій нестачі їх на селі і у фабрично-заводських селищах, запропонував Наркомпраці СРСР спільно з Наркомздоров'я союзних республік і ЦК Спілки медсанпраці  забезпечити переведення цих працівників на периферію [21, 63].

Таким чином, початок 20-х років характеризувався недостатнім забезпеченням країни медичними кадрами. Досить часто не тільки у селах, а й у багатьох містах працювали малокваліфіковані лікарі, які не могли надати навіть примітивної медичної допомоги. Ось чому перед радянським урядом постало невідкладне завдання вдосконалення системи медичної освіти через підвищення кваліфікації кадрів, організацію науково-дослідних інститутів, поліпшення матеріального становища та умов праці медпрацівників, що сприяло значному  покращенню системи охорони здоров’я в Україні протягом 20-х рр. ХХ ст. 

                                  Джерела та література

 

1. ЦДАГОУ. – Ф.1.– Оп.20. – Спр.1854.

2. ЦДАВОУ. – Ф.2.– Оп.5. – Спр.315.

3. Там само.

4. Хорош І. Д. Розвиток охорони здоров’я на селі в УРСР ( 1918-1929рр.). – К.: Здоров’я, 1969. – 172с.

5. ЦДАГОУ. – Ф. 1.– Оп.20. – Спр.354.

6.     Досягнення охорони здоров’я в Українській РСР / За ред. П. Л. Щупика. – К.: Держмедвидав, 1958. – 726с.

7.     История медицины и здравоохранения Украинской ССР / Сост. Г. Д. Полюсова,  М. Г. Каневская. – К. 1982. – 621с.

8.     Тридцятиріччя охорони здоров’я трудящих в УРСР. – К., 1948. – 306с.

9.  ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.1854.

10.  Хорош И. Д. Первые годы развития здравоохранения на Украине. ( 1918-1920). – К.: Госмедиздат УСРС, 1963. – 208с.

11. Ефимов Д. 10 лет советского здравоохранения на Украине. – Харьков, 1929. – 32с.

12. Історія міст і сіл УРСР: В 26-и т. / Інститут історії АН УРСР. Донецька область. – К. – 1976. – 854 с.

13. ЦДАВОУ. – Ф. 2684. – Оп.2. – Спр.711.

14. ЦДАГОУ. – Ф. 1.– Оп.20. – Спр.299.

15. Чернігівський бак інститут // Червоний стяг. – 1921. – 23 березня.

16. Егурнова Т. К. Охрана здоровья населения Харькова за годы советской власти // Вопросы социальной гигиены, организации здравоохранения и истории медицины. – К., 1969. – Вып. 3. – С. 260 – 268.

17. Досягнення Радянської України за 40 років. Статистичний збірник. – К., 1957. – 348с.

18. ЦДАГОУ. – Ф.1.– Оп.1. – Спр.2590.

19. Донецкая область за 50 лет. Статистический сборник. – Донецк, 1967. – 340с.

20. ЦДАВОУ. – Ф.2.– Оп.5. – Спр.315.

21. Збірник найголовніших директивних розпоряджень у справах охорони здоров’я (1929-1930рр.). – Харків: Наукова думка, 1930. – 100с.