Экономические науки/2. Финансы и банковское дело

Викладач Шепель Є.В.

Одеський національний економічний університет, м. Одеса

Основні засади формування антиінфляційної політики в банківській діяльності

Актуальність досліджень, присвячених вивченню інфляційних процесів та регулювання їх впливу на банківську діяльність, полягає у тому, що інфляція є однією з найбільш гострих проблем сучасного розвитку економіки в багатьох країнах світу, негативно впливаючи на всі сторони життя суспільства.

Відсутність дієвих методів та інструментів антикризової політики в умовах дестабілізаційного впливу інфляції на діяльність банків приводе до значних втрат банківського капіталу.

Заходами, що компенсують можливий негативний вплив інфляційних процесів на діяльність банків й такі складові антиінфляційної політики, як стратегічне управління та планування, які забезпечують планомірний зростання фінансових показників банку.

Варто відмітити, що на даний час в економічній літературі не існує єдиного загальноприйнятого визначення сутності поняття антиінфляційної політики. Найбільш вдалим, на наш погляд, є наступне визначення: «Антиінфляційна політика - це комплекс взаємопов'язаних заходів і важелів держави і центрального банку країни з метою запобігання високим темпам інфляції та управління нею на незагрозливому для стабільності економічної системи рівні» [1, с. 25].

Антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою ринковою економікою має два аспекти – політика регулювання попиту та політика доходів.

Політика регулювання попиту включає методи обмеження платоспроможного попиту через фінансовий і кредитно-грошовий механізми.

Важливим інструментом політики регулювання попиту є кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку центрального банку, регулюючи процентні ставки за пасивними і активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов'язкових резервів та ін., держава скорочує банківське кредитування економіки і стримує тим самим зростання грошової маси та платоспроможного попиту.

Другий напрям антиінфляційної політики - політика доходів. Вона передбачає державний контроль за заробітною платою й цінами. Такий контроль може полягати у фіксації зарплати і цін на певному рівні («заморожування»), або встановленні темпів їх зростання в певних межах.

Важливою складовою антиінфляційної політики центральних банків є таргетування інфляції.

Варто відмітити, що на сучасному етапі розвитку грошово-кредитної політики та регулювання інфляції Національний банк України (далі НБУ) ще не перейшов до прогресивної політики таргетування інфляції, і цьому є об’єктивні причини, які поки що унеможливлюють її здійснення.

По-перше, політика таргетування інфляції можлива при досягненні макроекономічної стабілізації економіки України, якої на даний момент ще не відбулося.

По-друге, економіка України у великому ступені залежить від зовнішньої торгівлі, тому стабільність експорту та ціни імпортних товарів залежать від стабільності курсу національної валюти, що обумовлює політику НБУ у напрямку таргетування валютного курсу а не інфляційного таргетування, особливо за рахунок процесів викупу вільних обсягів валюти від експорту на валютному ринку України [2, с. 16].

По-третє, нестача доходів державного бюджету України та необхідність його поповнення за рахунок запозичень та емісії примушує НБУ збільшувати кількість грошей у обігу, що підвищує темпи інфляції та унеможливлює інфляційне таргетування.

Таким чином, з метою запровадження інфляційного таргетування як важливою складовою антиінфляційної політики в Україні необхідно дотримуватися стратегії поступового переходу до нового методу управління інфляцією. Для цього, по-перше, налагодити зв`язок з громадськістю шляхом оприлюднення офіційних прогнозів інфляції, а не “жорстких” цільових орієнтирів. Цей крок дозволить підвищити довіру до дій Нацбанку, знизить інфляційні очікування та забезпечить прозорість монетарної політики країни.

Отже, поступовий перехід до прямого таргетування інфляції дасть НБУ змогу проводити монетарну політику, адекватну загальноекономічному розвитку держави, не встановлюючи при цьому кількісних орієнтирів монетарних агрегатів, обов`язкових для виконання [3, с. 205].

Виходячи з викладеного вище та враховуючи об'єктивну обумовленість і необхідність тенденції щодо зниження інфляції, доцільно встановити середньостроковий інфляційний орієнтир із поступовим його зниженням відповідно до темпів зростання ВВП [4, с. 211]. Такий орієнтир сприятиме поєднанню вирішення завдання підтримання динамічного розвитку і структурної перебудови економіки з підвищенням життєвого рівня і добробуту населення. Оскільки основними чинниками інфляційних процесів виступають немонетарні, які входять до компетенції уряду, монетарною стратегією має передбачатися розрахунок базової інфляції, що визначається монетарними чинниками.

Література:

1. Воробьев Ю. Национальний банк Украины и денежно-кредитная політика / Ю. Воробьев, Л. Боровский. – Симферополь, 2009. – 141 с.

2. Шаров О. Таргетування інфляції: світовий досвід та українські перспективи // Вісник НБУ. – 2007. – № 7. – С. 15-19.

3. Монетарна політика Національного банку України: сучасний стан та перспективи змін / За ред. Стельмаха В. – К.: Центр наукових досліджень НБУ; УБС НБУ, 2009. – 404 с.

4. Вплив глобалізації на розвиток банківської системи України / За ред. Кузнєцової Л. – Одеса: Видавництво «Атлант», 2011. – 517 с.