Экономические науки/2. Внешнеэкономическая деятельность

К.е.н. Хаірова Е.А.

Республіканський вищий навчальний заклад «КІПУ»

Ключові напрямки розвитку інноваційної системи ЕС

В умовах сучасної економіки, яка зазнає інтенсивного процесу глобалізації, змінюються й зростають по мірі еволюції й ускладнення інноваційних процесів ступінь впливу і відповідні заходи державної інноваційної політики. Досвід створення конкурентоспроможної інноваційної економіки у країнах ЄС є одним із найбільш вдалим прикладом і потребує детального вивчення. Найбільш характерною рисою для країн ЄС є спрямованість на розширенні й поглиблення інтеграції, що сприяє й передбачає формування загальної інноваційної системи для досягнення сталості суспільно-економічного розвитку й підвищення конкурентоспроможності.

Розгляд питань інноваційного розвитку ЄС відображено у працях багатьох вітчизняних і зарубіжних дослідників: З. Адаманова, Л. Антонюк, О. Амоша, В. Дроздов, Е. Егорова Д. Лук`яненка, В.Климова, В. Новицкий.

Актуалізація створення загальної інноваційної політики в країнах ЄС почалася із затвердження інноваційної моделі розвитку національних економік даних держав і, відповідно, висувала головний імператив – забезпечення конкурентоспроможності економіки. Проблема забезпечення конкурентоспроможності національних економік спонукала країни Європи об'єднатися для єдиної регіональної інтеграції в рамках Європейського союзу (ЄС), офіційно закріпленого Маастрихтським договором в 1992 р.

Перші пріоритети конкурентоспроможного розвитку ЄС на наднаціональному рівні офіційно були викладені в «Білій книзі» Жака Делора в 1993 р. і передбачали: підвищення конкурентоспроможності за рахунок стрімкої інтеграції всіх сфер господарювання; інтенсивний розвиток наукових досліджень і технологій; удосконалення системи освіти й визначення пріоритетності розвитку інтелектуальних ресурсів суспільства; розвиток транс'європейських мереж для активізації процесу взаємодії країн ЄС; перехід до економіки знань, що передбачає проведення активних наукових дослідження й інтенсифікацію НТП . Перші кроки в інтеграції країн ЄС були спрямовані на трансформацію існуючих економічних систем у загальну інноваційно спрямовану політику, що сприяє формуванню необхідних умов для інноваційного розвитку.

Досягнення поставленої мети передбачало перехід до наднаціонального стратегічного управління науково-технологічним розвитком. Це вимагало від держави створення умов для уніфікації розвитку інноваційного процесу. Із цією метою в 1996 р. політика ЄС орієнтувалася на вирівнювання рівнів науково-технологічного розвитку країн-учасниць і регіонів ЄС.

Досліджуючи інноваційний розвиток країн ЄС у другій половині 90-х, слід зазначити, що в цей час були прийняті численні програми по стимулюванню інноваційної діяльності, зокрема,спрямовані на поширення нововведень. Пріоритетне значення в реалізації цих програм належало інституціональним змінам, особливо формуванню структурних елементів і механізмів здійснення інноваційної політики.

Ключовим моментом у розвитку інноваційної активності країн ЄС став березневий саміт 2000 р., у рамках якого було взято курс на створення й прискорений розвиток конкурентоспроможної інноваційної економіки (Лісабонська стратегія). Реалізація Лісабонської стратегії передбачала збільшення фінансування НДДКР з метою проведення наступних заходів: зріст асигнувань приватного сектору, подальша вертикальна й горизонтальна координація інноваційної політики; створення єдиного Європейського дослідницького простору з урахуванням розширення Євросоюзу.

Успішність інноваційної діяльності неодмінно залежить від дієвості застосовуваних механізмів проведення державної інноваційної політики. Особливості проведення в ЄС інноваційної політики на наднаціональному рівні(включаючи ЄС, країни ЄС, регіони ЄС) передбачають використання наступних механізмів за такими основними напрямками: 1. транснаціональне політичне вчення; 2. координаційні механізми взаємодії між усіма трьома рівнями; 3. моніторинг і оцінювання інноваційної діяльності.

Велике значення для координації національних інноваційних політик мають заходи ЄС щодо збору, аналізу, оцінки й поширення інформації про стан інноваційної діяльності в країнах-членах і найбільш успішні приклади інноваційної політики: тренди інновацій у Європі; Європейське інноваційне табло (ЕІS); Інобарометр; діяльність електронної служби інформації ЄС за НДДКР та інноваційної політики –СОRDIS.

Розширення й поглиблення інтеграції в рамках ЄС із метою створення єдиної наднаціональної інноваційної політики сприяло активізації регіонального й інноваційного співробітництва. Це сприяло інтенсифікації взаємодії регіональних влади на субрегіональному рівні. Результатом такої взаємодії стало тісне переплетення трьох рівнів регіональної політики (політики, здійснюваної самими регіонами, регіональної складової федеральної інноваційної політики й наднаціональної політики ЄС). Поступово змінюється характер національних науково-технічних політик убік підвищення значення регіонального аспекту інноваційної політики. Внаслідок чого інноваційна політика стала складовою частиною національної регіональної політики.

У сучасних умовах регіональна конкурентоспроможність стає ключовим питанням в економічній і технологічній політиці Європейського Союзу і його членів, оскільки сприяє прискоренню впровадження інновацій, стимулюванню кооперації, поглибленню інтернаціоналізації. Основним напрямком для досягнення поставлених цілей у Європі є розвиток кластерних ініціатив. Кластерна політики здобула в країнах ЄС особливу популярність, у зв'язку з активізацією процесів інтеграції на всіх рівнях управління.

Аналіз європейського досвіду інноваційного розвитку розвинутих країн дозволяє виявити такі загальні тенденції: активізація державного стимулювання науково-дослідної діяльності, збільшення й диверсифікування джерел фінансування інноваційної діяльності, розвиток інноваційної інфраструктури, підвищення рівня захисту інтелектуальної власності.