Онуфрієва Л.А.

Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

МІЖПЕРСОНАЛЬНА І МІЖГРУПОВА ВЗАЄМОДІЯ У НАВЧАННІ ІНОЗЕМНОЇ МОВИ МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ СОЦІОНОМІЧНИХ ПРОФЕСІЙ

Метою нашого дослідження є визначення й обгрунтування психолого-педагогічних принципів і засобів розвитку іншомовного спілкування в міжперсональній та міжгруповій взаємодії.

"Поза наукового висвітлення феноменології, закономірностей і механізмів цього багатовимірного, поліфункціонального процесу, яким є спілкування,– констатував свого часу один з ініціаторів такого напрямку психологічного дослідження О.О. Бодальов, - не можна створити загальної теорії формування психіки людини і її розвитку як особистості. Поза таким висвітленням не можна сконструювати науково обгрунтований методичний інстpументаpіум для практичної роботи з людьми у сфері навчання й виховання, виробничої праці, відпочинку, побуту, забезпечення здоров’я людей" [1].

Дослідники О.О.Бодальов, М.М.Обозов та ін. зосереджували свої дослідження на проблемах міжособистісних взаємин; на проблемах структури діалогу – дослідники В.А.Семиченко, Т.В.Циба та ін…; на проблемах спільної діяльності – дослідники Г.М.Андрєєва. А.Б.Коваленко, Л.Е.Орбан-Лембрик, М.І.Пірен та ін.. Спілкування розглядається як процес "взаємодії двох і більше людей, що полягає в обміні між ними інформацією пізнавального або афективно-оцінкового характеру". Констатується, що спілкування є "складний, багатоплановий процес встановлення й розвитку контактів між людьми, що породжується потребою у спільній діяльності" з одного боку, і "здійснюване знаковими засобами взаємодія суб’єктів" – з другого [5]. У широкому розумінні цього терміну спілкуванням позначається особливий спосіб існування і взаємостосунків людини; такі взаємостосунки, за О.О.Леонтьєвим, не вичерпуються встановленням та підтриманням контактів між окремими узятими індивідами, а відбивають" спосіб внутрішньої організації і внутрішньої еволюції" суспільних відносин у цілому [2].

Головною ознакою, що відокремлює і водночас надає поняттю спілкування психологічну змістовність, виступає поняття суб’єктної взаємодії. Суб’єктність постає не лише однією із сутнісних і змістовних характеристик міжлюдської взаємодії, а й, за висловленням В.О.Татенко, "формулою життя", викликом часу, що вимагає відновлення і відродження втраченої за часи недавнього минулого індивідуальної суб’єктності. Водночас висловлюється припущення про те, що людина, як суб’єкт психічної активності, у процесі свого розвитку "може досягнути, а може і не досягнути рівня суб’єкта психічної діяльності в її власному сенсі, як діяльності усвідомленої і осмисленої у своїх цінностях, цілях і засобах, процесах і результатах" [6].

На думку Б.Ф.Ломова, спілкування має самостійну і специфічну форму активності, що визначається насамперед результатом взаємодії, а не її предметом [3]. Аргументом на користь такого погляду слугує можливість описання процесу суб’єкт-суб’єктної взаємодії у власних і притаманних саме цій формі термінах (функції, структури, засобу, продукту). Найбільш відома класифікація функцій спілкування належить Б.Ф.Ломову, який відокремлював наступні три: інформативно-комунікативну, регулятивно-комунікативну і афективно-комунікативну [3].

Багатофункціональність феномену спілкування, що слушно видається в якості множинного системного об’єкта (О.Ф. Бондаренко), дає дослідникам можливість пропонувати досить різноманітні схеми класифікації.

У сукупності можливих підходів і засобів аналізу процесу міжособистісної взаємодії, особливою увагою дослідників користується така форма як діада. За умов організації спілкування за типом діади констатується підвищення словникового обсягу і кількості слів стосовно теми спілкування, спонукальних висловлювань, корекцій і переформулювань висловлювань партнера, мовленнєвих стереотипів, висловлювань погоджувального чи заперечливого характеру, тощо [2]. Саме діада, як генетично первинна форма взаємодії людини, перетворилася в привабливий об’єкт для розв’язання широкого кола психологічних питань, пов’язаних із дослідженням особливостей використання мовних і паралінгвістичних засобів, динаміки спілкування, залежності ефективності міжособистісної мовленнєвої взаємодії від рівня розвитку в учасників діалогу емоційно-вольових, інтелектуальних, перцептивних, рефлексивних здібностей, від специфіки і умов розв’язання тієї чи іншої задачі, тощо.

Саме тому надзвичайно важливими виявляються зроблені авторами висновки про те, що спеціальне навчання студентів засобам ділового спілкування сприяло підвищенню культури діалогічної взаємодії, що виявлялося в узгодженості мовленнєвих дій партнерів, у змістовній варіативності їх висловлювань. Важливими, на нашу думку, є і висновки про те, що продуктивність спільної діяльності (діади) виявляється нижчою за умов суперництва і вищою – у ситуації співробітництва.

Поміж тим, існуючий досьогодні фактичний матеріал переконує у необхідності урахування факту наявності досить стійких міжгрупових відмінностей у змістові уявлень і уподобань, пов’язаних з професійними намірами і очікуваннями. Адже, як показано в спеціальному дослідженні цієї проблеми, процес диференціації груп за професійними уподобаннями досить чітко починає виявлятися вже з самого початку навчання в університеті. Наведений факт має до нашого дослідження безпосереднє відношення, оскільки створювані з метою навчання іноземної мови групи студентів немовних факультетів складаються з представників різних соціономічних спеціальностей [4].

Достатньо "проробленим" у роботах дослідників проблеми спілкування можна вважати питання розробки і техніки впроваджень спеціальних методик, вимог про необхідність рефлексії викладачем своєї вербальної поведінки, яка сприяє кращій організації процесу керування педагогічним процесом. Зазначається, що найбільш загальновизнаною є класифікація типів спілкування: вербальна, просодична, паралінгвістична, стійкі ознаки взаємодії, кінестетична.

У проблематиці спілкування чітко виділяються питання, пов’язані з процесами пізнання закономірностей функціонування людського суспільства як соціальної системи. Звідси і проекція їх на рівень спілкування у навчанні. У тих, хто вивчає іноземну мову, спостерігається більш виражене прагнення до спілкування. Стосовно вивчення іноземної мови, спілкування постає найважливішим засобом підвищення ефективності формування окремих структурних компонентів і навчальної діяльності загалом [4, 7].

На сучасному етапі значну роль у навчанні іноземної мови надається комунікативного підходу. Комунікативна спрямованість оволодіння мовою як засобом спілкування являє собою орієнтир, що складає на сьогодні систему ідей, правил, фактів, практичних рекомендацій, спрямованих на вирішення проблеми відбору навчального матеріалу із комунікативним змістом. Оскільки мета викладання є і навчання спілкуванню, то необхідно створити умови навчанню, адекватні зазначеній меті. Тому завдання полягає в організації навчання як спеціально організованого процесу спілкування. Теза про опосередкованість навчання (спільної діяльності) спілкуванням, міжособистісними відношеннями і комунікаціями набула в психолого-педагогічній літературі аксіоматичного характеру, відтак і не потребує, вважаємо, будь-якої необхідності в додатковому, тим більше – спеціальному аналізі.

Висновки. Використання ідеї діалогізму може надати певного імпульсу в наближенні до стратегічної мети навчання іноземній мові як розвитку здатності студентів до міжкультурної комунікації. Очевидно, що успішна реалізація наведеної мети може бути досягнута лише при послідовній орієнтації навчального процессу на особистісні можливості студента, його інтереси, потреби, прагнення до самостійності, тощо. Виходячи з цього, досліджувана проблема оптимізації навчання іншомовному спілкуванню розглядалася нами як вид комунікативної, когнітивної, інтелектуальної діяльності, ширше – як діяльності, спрямованої на вербалізацію, разом із цим і на самовиявлення потенцій особистості як суб’єкта мовленнєвої діяльності. Досягнення мети спілкування може відбуватися за допомогою різноманітних засобів та принципів організації мовлення. Наше дослідження і було спробою дати варіант інтерпретації досвіду навчання іноземній мові майбутніх фахівців соціономічних професій з позиції діалогічного підходу, відтак і спробою показати можливості організації навчального процесу як процесу розвитку самостійності суб’єкта учіння.

Список використаних джерел

1. Бодалев А.А. Личность и общение – М.: Международная педагогическая академия, 1983 – 328 с.

2. Леонтьев А.А. Проблемы и методы психолингвистики в межличностном общении \\ Исследование речемыслительной деятельности – Алма–Ата, 1974 – С.3–11

3. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии – М.: Наука,1984 – 444 с.

4. Онуфрієва Л.А. Категорія спілкування в системі міжособистісної і міжгрупової взаємодії (на матеріалі оволодіння іноземною мовою) Проблеми сучасної психології. Збірник наукових праць Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, Інституту психології ім Г.С. Костюка АПН України /За ред. С.Д.Максименка, Л.А.Онуфрієвої. – Вип. 4. – Кам'янець-Подільський: Аксіома, 2009. – с. 258-271.

5. Словарь практического психолога. – Минск.: Харвест, 1997 – 800 с.

6. Татенко В.А. Психология в субъектном измерении – Киев.: Просвіта, 1996 – 404 с.

7. Blickpunkt Fremdsprachenunterricht und Europa\\ Der fremdsprachliche Unterricht – Stuttgart. 1990 – H.101 – S.50