Максимець Оксана Анатоліївна

Феодосійська фінансово-економічна академія

Удосконалення державного регулювання фінансового посередництва в Україні

Підвищення інтересу до вдосконалення системи регулювання ринків фінансових послуг обумовлене зростанням лібералізації ринків та їх відкритості, поширенням фінансових конгломератів, появою нових фінансових інструментів, зростанням кількості транскордонних і перехресних пропозицій фінансових продуктів. За умов поширення фінансових конгломератів і багатофункціональних компаній постала проблема, з одного боку, регулятивного дублювання, з іншого – збільшення кількості таких аспектів практичної діяльності учасників фінансового ринку, які раніше взагалі не підлягали регулюванню. Крім того, визнаним є той факт, що принцип саморегуляції фінансових ринків (поширений на розвинених фінансових ринках у 1980–90-ті роки) за нових умовах виявився недостатньо ефективним, що пояснюється глобальними масштабами операцій на фінансових ринках.

У цілому розрізняють три моделі спеціального нагляду за діяльністю всіх фінансових установ.

1. Традиційна секторна модель, яка передбачає розподіл повноважень регулятивних органів за секторами фінансового ринку.

2. Дискусійним питанням є створення універсального фінансового регулятора, тобто формування мегарегулятора ринку фінансових послуг країни.

3. Модель перехресного регулювання, яка передбачає передання повноважень з пруденційного нагляду одному органу, а з регулювання комерційних операцій на фінансовому ринку – іншому. Основне завдання такої моделі полягає в розмежуванні функцій пруденційного нагляду і нагляду за проведенням комерційних операцій. [1, с. 104].

У різних країнах використовуються різні підходи до державного регулювання ринку фінансових послуг залежно від інституційних традицій цих країн. Секторна модель поступово втрачає популярність, і країни з розвиненими фінансовими ринками від неї відходять. Таким чином, посилення державного контролю за фінансовим ринком стало передбачуваною реакцією на лібералізацію фінансових операцій і зростання мобільності капіталу в глобальному масштабі. За цих умов традиційний секторний підхід щодо регулювання фінансових ринків стає неефективним, і проблема узгодженості діяльності органів державного регулювання вирішується або через підвідомчі робочі групи та консультативні органи, або через створення єдиного органу комплексного нагляду і регулювання – так званого мегарегулятора.

Однак в багатьох країнах зберігається традиційна структура регулятивних органів. Хоча у цілому тенденція до створення мегарегуляторів набуває дедалі більшого поширення. Критики такого підходу вважають, що в разі забезпечення ефективної організації механізмів взаємодії між окремими наглядовими органами, потреби у створенні мегарегулятора немає. До того ж його запровадження може посилити бюрократизацію регулятивної системи.

Ще одним аргументом, що створення мегарегулятора в Україні на даному етапі економічного розвитку є недоцільним, є неоднорідність фінансового ринку, його висока фрагментованість, незавершеність процесу лібералізації. Крім того, на сьогодні превалює думка, яку висловив М. Тейлор і А. Флемінг: «Якщо певна країна не готова до запровадження мегарегулятора та інтегрованого нагляду за фінансовими послугами з об’єктивних економічних причин, директивне створення такого мегарегулятора через механічне злиття декількох організацій, орієнтованих на окремі сектори фінансового ринку, буде неефективним і не дасть бажаних результатів» [2, с. 7].

Безумовно, концентрація регулятивних функцій в одному органі може мати негативні наслідки: збільшення витрат на роботу регулятивної організації, послаблення регулювання окремих сегментів ринку і переважання організаційних завдань над стратегічними. Однак, очевидно, що система нагляду і державного регулювання, яка існує в Україні нині, себе не виправдовує і потребує реформування.

Як зауважує Б.Л. Луців, аналізуючи стан нагляду за банківськими установами, зосередження банківського нагляду в НБУ забезпечує, насамперед, виконання директив центрального банку, що призводить до домінування штрафних санкцій та інших адміністративних заходів. Тому з метою неупередженого контролю доцільно було б створити спеціальну державну незалежну комісію [3, с. 58]. Такою самою є ситуація з регулювання інших фінансових установ Україні, зокрема небанківських.

На розвиток системи державного регулювання фінансового рику в Україні вирішальний вплив має той фактор, що ефективність цього ринку недостатня. Це пояснюється, в першу чергу, непривабливістю фінансового ринку для інвесторів. Причини відомі: політична нестабільність, низький законодавчий захист інвесторів, недостатньо розвинена інфраструктура фінансового ринку, маніпулювання цінами, використання інсайдерської інформації та випадки недобросовісного ставлення фінансових посередників до клієнтів.

Тому під час розробки засад регулятивної політики в Україні доцільно врахувати три аспекти:

- проста й чітка схема регулювання для залучення іноземних і сприяння вітчизняним інвесторам;

- орієнтація на загальну міжнародну тенденцію щодо посилення державного регулювання;

- розвиток системи само регульованих організацій паралельно з посиленням державного регулювання для подолання корупції в системі регулювання.

Для ефективного розвитку українського фінансового ринку, як вважають науковці, потрібні мегарегулятор, створення якого відповідатиме загальним міжнародним тенденціям, а також перспективна стратегія розвитку фінансового ринку. Мегарегулятор доцільно створити через злиття ДКЦПФР, Держкомфінпослуг та виділеного зі складу НБУ департаменту, який відповідає за банківський нагляд. Створення мегарегулятора передбачається в «Концепції Державної цільової економічної програми модернізації ринків капіталу України» [4, с. 48]. Але критики ідеї створення мегарегулятора вважають, що вона не прийнятна в Україні через особливості інституційного середовища і рівня розвитку фінансового ринку.

З позиції К. Майєра, основною передумовою створення ефективного регулювання фінансового ринку є потреба дотримання збалансованості між ринковою конкуренцією і захистом інтересів інвестора [5, с. 67]. Крім того, у новій системі регулювання фінансових послуг особливого значення набуває принцип превентивності, оскільки мета такого регулювання – запобігти можливим зловживанням і порушенням, а не реагувати на випадки порушень після того, як вони вже сталися. Це створює для окремих компаній та підприємств додаткові стимули управління власними ризиками.

Таким чином, державне регулювання фінансового посередництва в Україні має значний вплив на розвиток інфраструктури фінансового ринку та його інститути. Проте державне регулювання фінансового ринку України залишається непослідовним, і сучасна система його регулювання не повністю виконує свої функції, що негативно впливає на стан економічної безпеки країни в цілому. Хоча в Україні питання про створення мегарегулятора є предметом дискусій, його втілення доцільне, але за деяких умов: 1) попереднього удосконалення діючої традиційної секторної моделі нагляду за діяльністю фінансових установ; 2) зосередження на створені спеціальної державної незалежної комісії; 3) розглядання ідеї щодо створення мегарегулятора. Саме послідовне впровадження вище перелічених пунктів щодо удосконалення державного регулювання фінансового посередництва в Україні надасть змогу поліпшити інвестиційний клімат у країні та визначити, які напрямки розвитку інституційної структури ринку фінансових послуг є найбільш пріоритетними.

Література:

1. Корпоративне управління в Україні в сучасних умовах: Монографія з додатками / Б. Лессер, І. Бондарчук, З. Борисенко та ін.; За заг. ред. І Розпутенка та Б. Лессера. – К.: Вид-во «К.І.С.», 2004. – 235 с.

2. Лютий І.О., Криклій А.С., Юрчук О.М. Ринок фінансових послуг України в умовах глобалізації фінансового ринку: тенденції та перспективи // Економіка та держава. – 2008. – № 3. – С. 5-7.

3. Льовочкін С.В., Опарін В.М., Федосов В.М. Фінансова інфраструктура ринкової економіки: концептуальні підходи // Економіка України. – 2008. – № 11. – С. 57-71.

4. Малютін О.К. Концепція поліпшення інвестиційного клімату в Україні // Фінанси України. – 2008. – № 11. – С. 64-74.

5. Мартюхіна І.О. Економіко-інституційні чинники розвитку небанківських фінансових установ України // Збірник наукових праць з матеріалів наукової конференції студентів, магістрантів та аспірантів. – Феодосія. – Т. 1. – 2009. – С. 168-173.