Портна О.В.

Харківський інститут економіки ринкових відносин та менеджменту, Інституційні підходи до формування фінансового забезпечення охорони здоров'я

Розвиток інституційних основ економіки та фінансових відносин дають змогу розглядати фінансове забезпечення охорони здоров'я з точки зору глибинної субстанції ринкових відносин, що зумовлюють та сприяють пріоритетності інституціональних засад формування фінансування медицини.

Українським та зарубіжним вченим належить вагомий внесок у розвинення інституційних підходів розвитку соціальної сфери, фінансових можливостей охорони здоров'я, теорії суспільного вибору тому, що на сучасному етапі нематеріальний фактор економічного життя стає все більш вирішальним.

Акцентуя увагу на розгляді інституційних підходів до формування фінансового забезпечення охорони здоров'я, виділимо в чому виявляється актуальність, значущість, загальність, та невідворотність даної проблеми й її вирішення. Застосування інституційного підходу в традиційній мало ефективній моделі фінансування охорони здоров'я може зламати існуючі міжособистісні відносини в медицині і навіть соціальні конструкції. Це потрібно тому, що:

– у сфері охорони здоров'я неможливе подальше існування попередньої затратної моделі з огляду на її вже очевидно катастрофічні економічні, соціальні, демографічні та взагалі деструктивні наслідки;

– обмежені фінансові ресурси, що унеможливлює задоволення дедалі зростаючих потреб населення у послугах охорони здоров'я;

– не здатність охорони здоров'я якісно задовольняти ті самі потреби;

– виникнення нових потреб, які втілюються у нові види і форми попиту на медичні послуги, а значить і в додаткові обсяги фінансування, що вимагає інноваційності в організації фінансового забезпечення охорони здоров'я;

– у сфері охорони здоров'я збільшення питомої ваги інформації, знань, інтелектуальних цінностей;

– охорона здоров'я безпосередньо стосується інтересів всіх людей, регіонів, держави та світу, зумовлюючи не тільки відмітні особливості сучасного суспільного соціально-економічного буття, але й саму парадигму їх подальшого існування і розвитку;

– охорона здоров'я носить важливий, обов'язковий, безперечний соціально-економічний характер і не може бути проігнорована або недооцінена, оскільки це могло б спричинити вкрай несприятливі і навіть фатальні соціально-економічні наслідки як для держав, світу, так і для мільярдів людей;

– охорона здоров'я з точки зору практичного підходу до себе вимагає залучення до відповідних практичних дій держави та всього суспільства з метою комплексного вирішення численних пов'язаних з нею питань при безумовній відповідальності за результативність діяльності медицини та здійснюваних в цьому напрямку зусиль.

Відповідний рівень соціально-економічної ефективності охорони здоров'я, зазначає Камінська Т., визначають характер та особливості інституційної системи, у якій цей процес здійснюється. Найбільш актуальним напрямком реформ в охороні здоров'я є посилення взаємодії медицини та суміжних інституційних комплексів економіки (держави, корпорації, домогосподарства)[1].

Тому впровадження інституційних підходів до фінансування охорони здоров'я слід починати з аналізу та посилення взаємодії медицини та держави.

Роль та вплив держави як суспільного інституту в інституційній соціально-економічній моделі розглядається Новицьким В.Є. у площині п'яти підсистем [2]:

1.«Інституційно-економічна підсистема. Її складають механізми економічного відтворення - виробничі відносини, що передбачають підтримку історично зумовлених процесів виробництва, розподілу, обміну і споживання вироблених благ і продуктів. Така підтримка забезпечується, як правило, неписаними, тобто неформальними, правилами здійснення господарських відносин. Говорячи «як правило», маємо на увазі, що «неписаність» не є абсолютним імперативом, вона лише означає, що домінантна логіка господарських зв'язків (ринкова сьогодні, феодальна, рабовласницька або будь-яка інша) переважно не вимагає особливого конституювання у правовому розумінні, а є природною для кожного даного культурологічного і технологічного цивілізаційного типу поведінкової моделі, стереотипів і мотивацій.

2.Інституційно-структурна (організаційна) підсистема. Ця підсистема являє собою комплекс органів різного характеру, що відповідають за управління, регулювання і стимулювання певних видів господарської діяльності. Вона охоплює інститути законодавчої, виконавчої, судової гілок влади, об'єднання підприємців, споживачів, торгово-промислові палати та інше. Залежно від історичного моменту, функціональних завдань і суб'єктивних цілей такі органи можуть або створювати «правила гри» і контролювати їх додержання агентами економічного життя, запроваджуючи тотальний контроль, або брати активну участь у виробленні напрямів технологічного і соціального розвитку. Останнє найбільшою мірою відповідає реаліям інформаційного суспільства, що формується сьогодні.

3. Інституційно-нормативна підсистема. Вона являє собою зведення всіх чинних у певній країні або в цілому блоці досить тісно інтегрованих країн законодавчих документів та інших нормативних актів (насамперед, регулятивних документів виконавчої влади), а також традиційних поведінкових норм і звичаїв.

Далеко не завжди домінантний тип виробничих відносин або економічний лад отримує правове закріплення своїх базових принципів. Як і колись радянська Конституція закріплювала принципи «соціалістичного господарювання», так і сьогодні ряд законів, підзаконні акти деяких ринкових країн і міжнародно-правові норми (наприклад, у контексті міжнародного торгового регулювання) закріплюють ринкові підходи. Конституція України згадує слово «ринок», але не в плані постановки юридичних принципів ринкового життя, а як щось самоочевидне, що впливає на поведінкову логіку суб'єктів економічного життя. Водночас Європейська конституція приділяє конституюванню ринкових принципів організації соціально-економічного життя значно більше уваги і згадує це слово 78 разів.

4.Інституційно-технологічна підсистема. До неї входять механізми фінансування розробницьких, аналітичних центрів, дослідних інститутів, самі ці структури, а також органи адміністративного апарату, що відповідають за вироблення необхідних підходів і концептуальних принципів поведінки. Продуктом діяльності означених структур є інтелектуальні розробки, розрахунки, цільові програми розвитку, що мають об'єктом свого впливу виробничі підрозділи, і насамперед, ті з них, які ведуть інформаційномістку діяльність, можуть зробити вклад в інноваційний процес.

5.Інституційно-культурологічна підсистема. Вона найбільшою мірою пов'язана з національними особливостями певної країни, народу, етнічної групи. Врешті-решт, відповідь на питання проте, як певна соціально-економічна модель розвиватиметься на певному історичному етапі в певній країні, а також про те, чи розвиватиметься вона взагалі, залежить від того, наскільки її базові цінності відповідають ціннісним уявленням конкретного етносу та його готовності прийняти певні «правила гри». Дана підсистема може набути особливо вагомого, надприродно великого значення і засобами ідейно-політичного тиску зумовити зміни й деформації інших підсистем. Так трапилось у Радянській Росії, під час ісламістської революції в Ірані, коли логіка домінантної ідеології визначала мотивацію поведінки учасників суспільного життя і навіть критерії соціально-економічної доцільності.»

Але можна виділити ще одну інституційно-фінансову підсистему. Її складають механізми економічного відтворення – утворення і використання грошових доходів і фондів на різних рівнях економічної системи між державою, юридичними і фізичними особами – фінансові відносини, що передбачають регулювання формальних та неформальних процесів створення, розподілу, перерозподілу, використання й контролю фінансових ресурсів. Таке регулювання може забезпечуватися як писаними так й неписаними правилами здійснення фінансових відносин. Таким чином інституційно-фінансова підсистема допоможе формувати модель, «правила гри», стереотипи і мотивації, що створюють необхідні підходи і концептуальні принципи поведінки і навіть критерії соціально-економічної доцільності, використовуючи фінанси як головний важіль.

Галузь охорони здоров'я, навіть в умовах багатоканального фінансування, потребує значного бюджетного виділення коштів, виходячи з реальних економічних можливостей в умовах дефіциту бюджетних ресурсів. Тому важливим стає впровадження такої моделі фінансового забезпечення, при якій мова йдеться не про скорочення, або підвищення обсягів виділення коштів, а про підвищення ефективності фінансування.

У сфері охорони здоров'я інституційний підхід може містити розробку та впровадження принципово якісно нових форм, методів та механізмів фінансування взагалі та медицини зокрема, які б привели до радикальної зміни самого людського мислення й ставлення до власного здоров'я.

Так, на нашу думку, інституціональний підхід до фінансування охорони здоров'я, окрім своїх фундаментальних принципів, повинен спиратись ще на:

– індивідуалізацію фінансування (виділення певної суми коштів кожному члену суспільства з метою стимулювання особистої мотивації та формування поведінкових норм і звичаїв здорового способу життя);

– інформатизацію.

Таким чином, з усього вищевикладеного можна зробити висновок, що в умовах сучасних соціально-економічних трансформацій в Україні, оптимальним варіантом взаємодії медицини та держави як суспільного інституту в інституційній соціально-економічній моделі, є посилення ролі фінансів як головного важіля формування необхідних підходів і концептуальних принципів поведінки і навіть критеріїв соціально-економічної доцільності ресурсного забезпечення галузі охорони здоров'я.

Перелік використаної літератури:

1. Каминская Т. Взаимодействие медицины и экономических институтов // Економіст. – 2006. - №6. – С. 39-41.

2. Інституційні основи інноваційного розвитку економіки: навчальний посібник/ За заг. ред. В.Є. Новицького. – К.: КНТ, 2008. – 360 с. С. 12-14.