Віктор Дроздов

Ізмаїльський державний гуманітарний університет

Еволюція російсько-румунських відносин наприкінці 60-х – на початку 70-х рр. ХІХ ст.

Посилення національно-визвольної боротьби слов’янських народів Туреччини наприкінці 60-х рр. ХІХ ст. та зміцнення позицій Сербії на Балканах сприяли активізації румунської зовнішньої політики в Східному питанні. Румунський уряд виступив з підтримкою боротьби слов’янських народів проти Османської імперії, включився в національно-визвольний рух. Прихід до влади лібералів у березні 1867 р. змінив зовнішньополітичну орієнтацію румунського уряду в бік Пруссії та Росії. Підтримка цих держав надавала Румунії можливість проводити самостійну зовнішню політику в Східному питанні.

З приходом до влади нового уряду лібералів на чолі з К. Крецулеску у 1867 р. румунська зовнішня політика активізувалася. У жовтні 1867 р. до Белграду прибула дипломатична місія Румунії з метою підписання румунсько-сербського договору, на території румунського князівства активізували свою діяльність болгарські комітети.

Росія виступила на захист румунського уряду, що пояснювалося покращенням російсько-румунських відносини наприкінці 1866 р. та зацікавленістю Росії в посиленні боротьби балканських країн проти Туреччини. Прагнучи відволікти Францію та Англію Східним питанням, прусські дипломати також підтримали політику Румунії. Маючи підтримку з боку Росії та Пруссії, румунський уряд приступив до озброєння армії: в січні 1868 р. у Пруссії було закуплено п’ять тисяч рушниць; у серпні було призвано до армії десять тисяч солдатів, у той час як звичайний призов не перевищував шість тисяч [1, с. 156-157]. Намагаючись зміцнити безпеку Румунії, царський уряд дозволив перевести через Росію два великих транспорти зі зброєю, закупленого румунським кабінетом у Пруссії. Це викликало невдоволення та протести з боку Порти та європейських держав.

З другої половини 1868 р. російський уряд, враховуючи послаблення національно-визвольного руху на Балканах, вирішив відмовитися від підтримки балканських країн проти Османської імперії. Прусський канцлер О. Бісмарк, в свою чергу, вважав, що Румунія повинна стати «Бельгією Східної Європи», тобто бути в добрих відносинах зі всіма сусідніми країнами. Саме тому під тиском європейських держав, у тому числі Росії й Пруссії, у листопаді 1868 р. ліберальний уряд Румунії пішов у відставку. На зміну йому прийшов консервативний уряд І. Гіки – М. Когелнічану.

В умовах дружніх відносин між Росією та Румунією румунський уряд розпочав у квітні 1868 р. переговори з російським керівництвом про укладення консульської конвенції. Значні вимоги Румунії, тиск з боку західних держав гальмували процес укладення договору. У серпні 1869 р. до Росії прибула румунська делегація на чолі з князем Карлом. Одеські газети «Новороссийский телеграф» та «Новороссийские ведомости», висвітлюючи перебування делегації в Росії, пропонували покращити відносини між двома країнами та, зокрема, ліквідувати особливу юрисдикцію іноземних консулів у Румунії. На їх думку, це призвело б до розвитку торгівельних відносин з іноземними країнами, в тому числі й з Росією, а також сприяло б відродженню внутрішньої торгівлі й промисловості в країні [2, с. 2].

22 листопада 1869 р. російсько-румунська консульська конвенція була підписана. Згідно з умовами договору російські піддані в Румунії та румунські піддані в Росії були зобов’язані дотримуватися усіх місцевих законів, поліцейських регламентів та правил громадської безпеки. Російські піддані в Румунії не мали будь-яких привілеїв у порівнянні з місцевими мешканцями та не були звільнені від будь-яких обов’язків, податків, натуральної та військової повинностей. Певні переваги залишалися за російським урядом, але лише з другорядних питань. Особливе значення для розширення автономії Румунії мали статті конвенції, в яких передбачалося часткове скасування судових прав російських консулів при розгляді кримінальних та цивільних справ підданих Росії [1, с. 162-163]. Укладення російсько-румунської консульської угоди стало важливим кроком на шляху до придбання Румунією одного з головних атрибутів суверенної держави – права на укладення міжнародних угод.

Покращення російсько-румунських відносин тривало недовго. У квітні 1870 р. до влади прийшов консервативний уряд на чолі з М. Епуряну, який у зовнішньополітичному курсі орієнтувався на західні країни та Туреччину. Російсько-румунські відносини значно погіршилися: ратифікація консульської угоди постійно затягувалася; російський уряд не надав Румунії підтримки в питанні карбування румунської монети та виступив з протестом проти введення нового прибуткового податку для іноземних підданих.

На початку 70-х рр. російський уряд вирішив скористатися зміною політичної обстановки в Європі, викликаною початком франко-прусської війни, для скасування обмежувальних умов Паризького трактату 1856 р. У циркулярній депеші О. Горчакова від 19 жовтня 1870 р. повідомлялося про припинення дії умов трактату, що закріплювали нейтралізацію Чорного моря. Головним порушенням Паризького трактату визначалося створення Румунської держави під владою іноземного принца [3, с. 104].

Об’єднання румунських князівств під владою іноземного принца Карла Гогенцоллерна стало приводом до актуалізації бессарабського питання в російській періодиці. У російській періодичній пресі наголошувалося, що внаслідок порушення Румунією умов Паризького трактату Росія мала повне право повернути Південну Бессарабію. Головним її аргументом був той факт, що ця територія відійшла до васального від Туреччини Молдавського князівства, а не до самостійної Румунської держави. Ще однією підставою для повернення Південної Бессарабії було порушення прав болгарських колоністів, їх тяжке матеріальне становище [4, с. 2]. Російський канцлер О. Горчаков планував винести питання про повернення Південної Бессарабії до Росії на порядок денний Лондонської конференції. Однак було підтримано пропозицію військового міністра Д. Мілютіна не порушувати бессарабське питання, щоб зменшити ризик можливих сутичок із суперниками Росії в Східному питанні.

У румунських політичних колах виникли побоювання, що Росія, скориставшись франко-прусською війною, спробує ліквідувати умови Паризького трактату та повернути Південну Бессарабію. У липні 1870 р. румунський представник у Константинополі Б. Штирбей радив турецьким дипломатам сконцентрувати війська в Тульчі, щоб убезпечити свої кордони у випадку нападу російської армії. У газеті «Московские ведомости» передруковувалися кореспонденції румунських газет «Trompetă», «Monitorul» та «Informaţiunile» про можливість збройного протистояння між Росією та Румунією та необхідність об’єднання румунських політичних сил для спільної боротьби проти російської експансії [5, с. 739]. Російська офіційна газета «Journal de Saint-Petersbourg» та одеська газета «Новороссийские ведомости» спростували усі чутки про концентрацію російських військ на румунському кордоні та про наміри Росії зайняти Південну Бессарабію [6, с. 3].

Поразка Франції у франко-прусській війні вплинула на політичну ситуацію в Румунії. У вересні 1870 р. румунський князь Карл Гогенцоллерн повідомив закордонних дипломатів про наміри розширити свої повноваження. Було сформовано новий консервативний уряд на чолі з Л. Катаржіу (1871–1876 рр.), який, з одного боку, виступав за збереження васальних відносин з Туреччиною, а з іншого – прагнув поліпшити відносини з Росією.

Російські дипломати схвально поставилися до зміни румунського уряду. Преса також позитивно оцінювала зміцнення влади румунського князя, але попереджала про наявність багатьох проблем в країні, які могли б викликати нові конфлікти [7, с. 227].

Отже, наприкінці 60-х – на початку 70-х рр. ХІХ ст. російсько-румунські відносини характеризувалися значними коливаннями, що було пов’язано з постійними змінами румунських урядів, які дотримувалися різного дипломатичного курсу. Підписання російсько-румунської консульської конвенції 1869 р. свідчило про поліпшення відносин між двома державами. В той же час територіальні претензії Росії щодо Румунії негативно впливали на розвиток їх дипломатичних стосунків.

Література:

1. Гросул В. Я. Россия и формирование Румынского независимого государства / В. Я. Гросул, E. E. Чертан. – М., 1969.

2. Новороссийский телеграф. – 1869. – 10 серпня.

3. Сборник договоров России с другими государствами. 1856 – 1917 / [сост. Козьменко И. В. ; ред. Адамов Е. А.]. – М., 1952.

4. Московские ведомости. – 1866. – 20 липня.

5. Катков М. В. Собрание передовых статей «Московских ведомостей». 1870 год / М. В. Катков. – М., 1897.

6. Новороссийские ведомости. – 1870. – 24 липня.

7. Катков М. В. Собрание передовых статей «Московских ведомостей». 1871 год / М. В. Катков. – М., 1897.