К. філол. н. Тур О. М.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Основні етапи дослідження комунікації як необхідної умови соціальної взаємодії в суспільстві

Дослідження міжкультурних відмінностей, усвідомлення необхідності вирішення питань щодо співвідношення культури та комунікації, їх взаємозв’язку та взаємовпливу були представлені філософами ще з античних часів. Так, в античній культурі проблеми міжособистісних відносин набувають наукового забарвлення і стають предметом етики й риторики. Саме у руслі риторики було започатковано розвиток комунікативної теорії та практики, зроблено акцент на ораторське мистецтво й техніку підготовки доповіді.

У Середньовіччі, коли було сформовано новий тип самоусвідомлення особистості внаслідок спілкування з Богом, продовжується підтримка авторитету ораторського мистецтва, щоправда у теологічному плані: на місце риторики ставлять гомілетику, що вивчала теоретичні й практичні питання проповідницької діяльності.

Філософи Відродження та Нового часу спрямовують свою увагу на вивчення механізму взаємовідносин людини з людиною (а не з Богом). Представники німецької класичної філософії кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. (І. Фіхте, Ф. Шляєрмахер, Ф. Ніцше) розробляли нові підходи до розуміння проблем комунікації.

ХХ століття характеризувалося значною увагою представників різних філософських течій і шкіл до вивчення феномену комунікації. Завдяки герменевтичним ідеям Г. Гадамера герменевтика як філософсько-методологічна дисципліна набуває ще більшого філософського значення, стаючи вченням про людське буття і комунікацію. Мова, за Г. Гадамером, це світ, який оточує людину, без мови неможливі ні життя, ні свідомість, ні мислення, ні почуття, ні суспільство, ні історія. Мова є умовою пізнавальної діяльності людини, вона зберігає суб’єктивні та об’єктивні передумови розуміння. А принципом та джерелом дійсного розуміння і взаєморозуміння є діалог, розмова, комунікація. “Реальність людської комунікації в тому, власне, й полягає, що діалог – це не ствердження однієї точки зору на противагу іншій чи просте додавання точок зору. В розмові вони обидві перетворюються. Діалог тільки тоді можна вважати вдалим, коли ті, хто вступив у нього вже не можуть зупинитися на розбіжностях, з яких їх розмова почалася” [1, c. 43-59].

Комунікація знаходиться в центрі соціальної теорії К. Ясперса, при цьому він вважає, що перш за все в комунікації відбуваються будь-яка істина, оскільки “комунікація є образом відкриття істини в часі” [2].

Ю. Габермас розглядає комунікацію в якості базового соціального процесу. На його думку, комунікація як опосередкована символами діяльність спирається на строгі норми, що визнаються людьми, які спільно живуть та спілкуються між собою.

Починаючи з середини минулого століття можна простежити кілька етапів у дослідженні комунікації, кожен з яких виділяв свій предмет вивчення процесу спілкування. У 1950-1960 рр. основна увага приділялася засобам формалізації повідомлення, його кодування та декодування, передачі інформації від адресанта до адресата. Спілкування розглядалося як односторонній інформаційний процес. У 70-их роках до проблем спілкування долучилися психологи та лінгвісти, які робили акцент на психологічних та соціальних характеристиках спілкування, семантичних інтерпретаціях та правилах і особливостях мовної поведінки.

У кінці ХХ ст. виникають концепції технологічного детермінізму, основною серед яких є теорія інформаційного суспільства, яка розглядає сучасні технічні засоби інформації в якості найважливішого стимулу та джерела соціального розвитку [3, c. 91-92].

Початок ХХІ ст. ознаменувався появою кількох наукових підходів до вивчення комунікації, одним з яких є розуміння комунікації як атрибуту людської поведінки та необхідної умови соціальної взаємодії в суспільстві. Так, американський соціолог Ч. Кулі розуміє під комунікацією “механізм, завдяки якому стають можливими існування та розвиток людських взаємовідносин” [4, c. 379].

Разом з розвитком цивілізації еволюціонували й можливості комунікації людини: смисл термінів і понять, що використовувалися в процесі спілкування, характер самої комунікації. Не залишаються сталими і технології комунікації (особливо якщо брати до уваги розвиток інформаційного середовища, в якому знаходяться комуніканти).

Отже, зацікавленість учених проблемами комунікації свідчать про соціальну й індивідуальну значущість цього феномену. Навіть такий короткий аналіз етапів розвитку знань про комунікацію дає змогу визначити певні підходи й розглядати поняття «комунікація» в різних аспектах. Проте, якими б не були точки зору вчених, вини одностайні в тому, що будь-яка комунікація відбувається заради передачі смислу. Саме тому комунікація виконує ряд специфічних функцій. На думку Г. Лассвелла, ці функції можуть бути визначені як: 1) спостереження за оточуючим світом; 2) забезпечення взаємозв’язку частин суспільства у відповідності зі змінами середовища; 3) передача соціального досвіду від одного покоління до іншого [5, c. 132].

Таким чином, потрібно визначаємо комунікацію як цілеспрямований процес передачі повідомлення, інформації з використанням правил та норм, необхідних для досягнення взаєморозуміння.

Література

1. Гадамер Г. Г. Язык и понимание / Актуальность прекрасного : [Пер. с нем.] / Г.-Г. Гадамер. – М. : Искусство, 1991. – 366, [1] c. – (История эстетики в памятниках и документах).

2. Ясперс К. Философская вера : Специализир. информ. по общеакад. прогр. “Человек, наука, общество: комплекс. исслед.” : [Перевод] / Ясперс К.; [Предисл. П. С. Гуревича]; АН СССР, ИНИОН, Всесоюз. межвед. центр наук о человеке при президиуме АН СССР. – М. : ИНИОН, 1992. – 150 с.

3. Основы теории коммуникации : Учебник / [под ред. проф. М.А.Василика]. – М. : Гардарики, 2005. – 615 с.

4. Кули Ч. Общественная организация // Тексты по истории социологии XIX-XX веков : Хрестоматия / [сост. В. И. Добреньков, Л. П. Беленкова]. – М. : Наука, 1994. – 381 c. – С. 37-82.

5. Лассвелл Г. Структура и функции коммуникации в обществе // Массовая коммуникация в современном мире : методология анализа и практика исследований / М. М. Назаров; Ин-т социол. образования Рос. центра гуманитар. образования, Ин-т социологии Рос. акад. наук. – М. : Едиториал УРСС, 2003. – 239 с.