Гетало Т. Є.

Харківський національний економічний університет

Ідея віртуальності у філософському осмисленні

Ідея віртуальності, що виникла в другій половині ХХ ст., дозволила реалізувати міждисциплінарний характер дослідження людини завдяки інтеграції знань, що відносяться до різних наук. Категорія віртуальності пропонує такий ракурс розгляду проблеми людини, який індиферентний спеціалізації сучасних наук. У даний час ведуться дослідження віртуальних реальностей у філософії, психології, соціології, економіці, юриспруденції, комп’ютерній техніці, освіті. Однак, за умов багатоплановості дослідницьких робіт виникає невідповідність інтерпретації поняття віртуальності. Але, незважаючи на відмінності розуміння, важливо те, що для позначення специфічності існування об’єкта використовується одне і те же слово – віртуальний. І це не випадково. Ще в античній культурі латинське virtus означало «доблесть, незвичайна властивість», і вживалось для позначення ідеї мужності, що стала синонімом чесноти в цілому. У період Середньовіччя ідея віртуальності стала активно розроблятися у схоластиці. Вона здобула особливий статус спеціальної філософської категорії і була покликана для вирішення ключових проблем, таких як можливість співіснування реальностей різного рівня; утворення складних речей із простих; співвідношення потенціального й актуального.

Багато в чому розвиток середньовічної філософії і потім філософії Нового часу визначався відношенням до проміжної реальності; є вона чи її немає (номіналізм – реалізм, преформізм – епігенез, реалізм – ідеалізм і т.д.). Так звана наукова картина світу, що виникла у Новий час, вилучила божественну реальність, перейменувавши божественні закони в закони природи, тим самим проголосивши моно античність, де все належить одній реальності – природній. Але при цьому все-таки залишила ідею сили, надавши їй загально космічний масштаб, фактично такий же, який був у божественної реальності. Ця суперечлива позиція породила, в свою чергу, дискусії з приводу взаємин науки і релігії, науки і містики, природних і гуманітарних наук.[ 4, с 142]

Припущення існування проміжних реальностей надало можливість будувати безграничні теорії, що не зводять сутність події до скінчених законів природи або божественних законів. Існування декількох рівнів свідомості людини, що не зводяться один до одного, визнається в буддизмі, тобто закони однієї реальності не зводяться до законів іншої реальності. Для буддиста, який знаходиться на певному рівні реальності, всі інші реальності згорнути, тобто вони ніяким чином не надані йому у відчуттях, переживаннях, розумінні, уявленнях. Вони не входять у його життя, і він про них знає лише з розповідей інших людей. Коли ж відбувається перехід на наступний рівень, тоді реальність цього рівня стає відчутною, видимою, очевидною в своєму існуванні; те, про що він лише чув, стає істотним у відчуттях і в уявленнях.

В цьому контексті пояснені причини неприйняття західною філософією твердження Платона про те, що ідеї є видимими, оскільки для західної філософії ідеї – це розумові поняття, що відносяться до обмеженої реальності.[ 2, с. 27]

Таким чином, при констатації існування декількох рівнів реальностей, постає питання, як же вони один з одним зв’язані. У якості відповіді можна розглядати натурфілософію раннє візантійського філософа Василя Великого, який стверджував ідею того, що деяка реальність може породити іншу реальність, закони існування якої не будуть зводитись до законів існування реальності, що її породжує. На основі цієї ідеї він інтерпретував акт творення світу і побудував модель породження світу і актуального його існування. .[ 1, с. 34]

Принципи відносин між різними рівнями реальностей розглянуті у іншого – Ісаака Сіріни, який запропонував модель, названу «принципом матрьошки», де кількість і типи реальностей, якими оперує людина, визначаються активністю самої людини. Він стверджував, що співвідношення рівнів реальностей визначається не їхнім абсолютним статусом, а тими зусиллями, які людина робить для того, щоб породити собі реальність, що розкривається, енергетично живить об’єкти реальності, що знаходиться нижче, і забезпечує цілісність і повноту їх буття. .[ 1, с. 57]

Для філософії в сучасному західному її розумінні характерна ситуація, коли світ постає в якості зовнішнього об’єкта роздумів. Це характерно навіть для екзистенціалізму, що досліджує переживання людини – вони також розглядаються в мисленні філософа як зовнішній граничний об’єкт. Відмова від постулату екстериторіальності приводить до визнання ідеї існування багатьох рівнів реальності, так як людина не може бути ні просто субстанцією, ні богом, інакше стає безглуздою ідея існування самої людини. Це значить, що філософ, навіть якщо він будує граничну картину світу, повинен розуміти, на якому рівні реальності він сам існує, тобто з якої точки зору він будує свою філософію. .[ 3, с. 183]

Таким чином, ідея віртуальності має давні традиції в філософії – античній, східній, візантійській, схоластичній. У сучасній науці вона пропонує принципово нову для європейської культури парадигму мислення, у якій уловлюється поліфонія побудови світу.

Література:

1. Лебедев В. И. Личность в экстремальных условиях. М.: Политиздат, 1989.

2. Носов Н. А. Виртуальная психология. М.: Наука, 2000

3. Носов Н. А. Психологические виртуальные реальности. М.: Наука, 1994

4. Фролов И. Т. Комплексные междисциплинарные исследования виртуальной реальности. М.: Наука, 1998