Право/1.Теорія держави і права

Надобко Сергій Володимирович

Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого

Інституціональні ознаки держави

Виділення цієї групи ознак держави пов’язано з тим, що держава насправді виступає як сукупність інститутів, які мають певну внутрішню структуру, а разом виступають зовнішньою матеріальною формою держави. Не випадково довгий час у вітчизняній літературі держава розумілась як «політична організація економічно панівного класу, апарат влади, через який цей клас здійснює свою диктатуру».

Перш за все, це наявність виділеного з суспільства та такого, що нерідко стоїть над ним, апарату державної влади та управління. Останній складається з особливого прошарку людей, основним заняттям яких є виконання власних та управлінських функцій. Люди, які складають апарат державної влади та управління не виробляють безпосередньо ані матеріальних, ані духовних благ, а лише управляють. Свої посади ці люди обіймають шляхом обрання, призначення, успадкування чи заступництва. Основними складовими апарату державної влади та управління, тобто апарату державної влади, є органи законодавчої та виконавчої влади, суду, прокуратури тощо. Деякі автори, скажімо, зводять поняття держави саме до апарату державної влади та управління, включаючи в останні судові органи та органи примусу. Це пов’язано з тим, що з зовнішнього боку держава виступає як механізм здійснення державної влади та управління суспільством, як апарат державної влади. Однак розгляд держави через безпосереднє втілення політичної влади в апараті, системі органів є неправильним, оскільки такий підхід не розкриває повністю поняття держави, більше того, цей підхід стосується лише одного боку прояву держави. Апарат держави – важлива, але лише одна з ознак держави. При цьому це така ознака, якої явно недостатньо, щоб сформувати не тільки поняття держави, а й навіть охопити механізм держави, поняття механізм держави вочевидь є більш вузьким, ніж поняття держава, однак воно є більш широким, ніж апарат державної влади та управління. Ознака, яка тут розглядається, тісно пов’язана з іншими ознаками держави, зокрема, з публічною владою, державним суверенітетом. Вона є результатом розгорнення та реалізації у дійсності публічно владних та суверенних якостей держави. Важливість цієї ознаки держави очевидна, зокрема, з того, що як вважають багато вчених, існування держави як політичної організації в суспільстві пов’язано, перш за все, з тим, що вона є особливою організацією політичної влади. При цьому влада, як правило, розуміється як здатність і можливість керувати поведінкою третіх осіб, впливати на їхню поведінку, нав’язувати свою волю, у тому числі і примусово. Тому державна влада характеризується публічністю, оскільки реалізує державну владу державний апарат як особлива система органів та організацій, у яких працюють службовці-професіонали – чиновники то вочевидь, їхня функція – керування визначеною сферою громадського життя. Для цього чиновники наділені державно – владними повноваженнями, за допомогою яких вони здійснюють свої управлінські функції. Цими функціями в ідеалі є: забезпечення погодженості індивідуальних дій членів співтовариства, виявлення і реалізація їхніх загальних інтересів, врегулювання соціальних конфліктів і підтримка суспільного порядку. Однак державна влада виражає потреби, інтереси, волю не просто різних груп суспільства, а таких соціальних груп, які займають домінуюче положення у певному суспільстві(те, що у марксизмі називається класовим підходом). Тому в діяльності держави, а відповідно державного апарату влади та управління, можна знайти вираження саме стратних інтересів, що надавало та й надає нині державній владі, а поряд з тим і державі, з одного боку політичний, а з другого, стратний характер. Тому зазначені вище функції необхідно доповнити також функціями: забезпечення просування у суспільну свідомість та реалізацію у життя настанов пануючої ідеології; захист пануючої у суспільстві політичної волі. Із співвідношення стратного та загально соціального в державі багато в чому залежить конкретна форма організації апарату державної влади та управління, а також конкретні функції, які він реалізує. До того ж, ще однією ознакою держави є апарат державного примусу. Держава, будучи монополістом у сфері легального примусу, не може допускати приватного насилля, самоуправства. Відповідно лише державні органи наділені правом на окремі форми та методи примусу. Примус як такий може застосовуватись й іншими соціальними суб’єктами, але тільки держава має право на позбавлення суб’єкта права власності на майно, що перебуває в його власності, обмеження певних свобод конкретними способами, позбавлення людини життя (у деяких країнах і нині існує смертна кара). Такі можливості державного впливу зумовлені тим, що держава – це орган легалізованого та, як правило, легітимного примусу. Легалізація державного примусу здійснюється, наряду з конституцією, також численними нормативно – юридичному актами меншої юридичної сили. Легітимація – це визнання населенням державного примусу, що здійснюється в необхідних випадках, обґрунтованим, справедливим, доцільним, необхідним. При цьому важливо встановити, наскільки державний примус, його заходи, що відносяться до суспільства в цілому чи до окремих соціальних суб’єктів, відповідає загальним та невідкладним завданням суспільства.

Список використаної літератури:

1. Матузов Н.И., Малько А.В. Теория государства и права. – М., 2004. – С.102

2. Машков А. Проблеми теорії держави і права. Основи: Курс лекцій – К.: К.І.С., 2008. – С.277-284.