Право / 2.
Административное и финансовое право
К. держ. упр. Соловйов В. М.
Апарат РНБО України
Корупція в Україні: оцінка масштабів
Розв’язання проблеми, пов’язаної з надзвичайно високим рівнем
корумпованості українського суспільства, віднесено до пріоритетних напрямів
діяльності Президента й Уряду України, що власне й детермінує її важливість.
Практична реалізація цього пріоритету передбачає розроблення і здійснення
державної антикорупційної політики, підґрунтям якої мають стати показники сприйняття
громадськістю корупційних проявів та оцінка їх суспільної небезпеки. Аналіз
стану корупції в Україні, дозволяє стверджувати про існування
діаметрально протилежних позицій в оцінці масштабів охоплення корупцією
українського суспільства. З одного боку, представники органів державної влади,
посилаючись на статистичні дані, заявляють, що підстав для особливої
стурбованості немає, оскільки до адміністративної відповідальності притягується менше
2 % державних службовців і посадових осіб органів місцевого самоврядування [1, с.11]. А з іншого боку, із шести тисяч
розглянутих в судових органах протоколів про корупційні діяння серед
притягнутих до відповідальності з числа державних службовців першої і другої
категорій – лише дві особи!
По-суті,
корупцію можна розглядати антиподом правової і демократичної держави, чинником
який дестабілізує і гальмує економічний, соціальний та суспільний розвиток в
цілому. Саме тому не можна недооцінювати негативного впливу
корупційних проявів. У цьому контексті актуалізується потреба в здійсненні оцінки ступеня
надійності, доброчесності чиновників і політиків, громадського контролю за
їхньою діяльністю.
Відповідно
до чинного українського антикорупційного законодавства в державі ведеться облік
корупційних правопорушень шляхом складання відповідних адміністративних
протоколів. Як свідчить офіційна статистика, в Україні щорічно фіксується від
трьох до п’яти тисяч таких протоколів. На підставі подальшого аналізу
статистичних даних стану корупційних правопорушень можна виявити досить
парадоксальну ситуацію: переважну більшість “корупціонерів” складають державні
службовці шостої – сьомої категорій, водночас кількість складених і направлених
до суду протоколів про корупційні діяння, які вчинені особами, що займають на
державній службі посади першої – другої категорій у 2006 році склало 18, а у
2007 році – 12 (на
третину менше). Більш того, 70 відсотків адміністративних справ про вчинення державних
службовцями першої-другої категорій корупційних порушень, які було
подано до розгляду в судові органи було закрито, тобто лише кожного четвертого
із числа правопорушників цієї категорії було притягнуто до відповідальності.
Водночас, лише 20 відсотків державних службовців третьої і четвертої категорій,
стосовно яких було складено адміністративні протоколи, уникнули
відповідальності. Тобто, відсоток притягнутих до адміністративної
відповідальності державних службовців першої та другої категорій у 30 разів
менший, ніж державних службовців третьої і четвертої категорій. Створюється
враження, що чим вищий ранг державного службовця, тим менша вірогідність того,
що його буде притягнуто до відповідальності. Виникають підстави стверджувати
щодо неправдоподібності відображення реального стану корупції і за даними
статистики одного із найпоширеніших видів корупційних діянь – хабарництва. Так,
із числа 3-4 тисяч фактів хабарництва, які щорічно упродовж останніх років
зареєстровано правоохоронними органами, до суду було направлено лише половину
кримінальних справ. Не можуть не привернути увагу наступні офіційні дані: у
2005 році було виявлено 4150 фактів хабарництва, із них було провадження в суді
по справі – 2751, кількість осіб, яких засуджено – 603, з них до позбавлення
волі – 30; у 2007 році ці показники склали – 3406, 2478, 398 і 17
відповідно [1, с.11-12; 3].
По-суті, можна
констатувати, що незначний відсоток правопорушників-хабарників притягуються до
відповідальності. Таким чином, статистичні дані породжують сумніви
щодо об’єктивності і масштабів поширення корупції в Україні. Так, результати
проведених у
червні 2010 року Київським інститутом проблем управління
ім. Горшеніна соціологічних опитувань “Корупція в
Україні” [2] свідчать, що переважна більшість громадян
України (68,8%) задля розв’язання своїх проблем була вимушена давати
хабарі. Це дає підстави стверджувати, що корупція в Україні поширена в значних
масштабах.
Соціологічні
дослідження також показують, що серед опитаних спостерігається тенденція до
відчаю і безнадійності у протидії корупції, що не може не насторожувати. Так,
якщо у 2005 році кількість респондентів, котрі виявляли готовність протидіяти
корупційним проявам становила 60 %, то у 2009 році цей прошарок склав
лише 28 % [1, с.47]. Тобто, реакцією громадян на виклики корупції
є примирення і пристосовування до правил системи цього негативного явища, що
веде до послаблення антикорупційної діяльності з боку громадськості.
В результаті дослідження,
виявлено істотні відмінності в оцінках масштабів корупції в Україні: за
офіційною статистикою до адміністративної відповідальності притягується менше 2
% державних службовців і посадових осіб органів місцевого самоврядування; за
результатами досліджень міжнародних інститутів та соціологічних служб – Україна
упродовж останнього десятиріччя входить в число найбільш корумпованих країн
світу. Це дає підстави стверджувати, що офіційна статистика не повною мірою
відображає всієї повноти охоплення України корупцією.
Література:
1.
Слухання у Комітеті на тему: “Антикорупційна політика і практика: проблеми
законодавчого забезпечення” / Комітет Верховної Ради України з питань боротьби
з організованою злочинністю і корупцією. – К.: СПД О.М. Москаленко, 2009. – 96 с.