Вилгін Євген Аркадійович,

к.держ.упр., докторант Міжрегіональної академії управління персоналом

Державне стимулювання інвестицій у цілісні майнові будівельні комплекси

Підхід до продажу державних активів структуроутворюючих територіально-господарський комплекс підприємств, має бути виваженим, оскільки ними може заволодіти деструктивний інвестор (конкурент) з достатніми фінансовими можливостями, який запропонує більшу ціну, ніж інсайдери. Він може ліквідувати підприємство у такий спосіб і нанести шкоду територіальній громаді. Ряд позитивних моментів, пов’язаних з порядком розподілу загальнодержавних і місцевих податків, який до його скасування був зафіксований в ЗУ "Про столицю України – місто-герой Київ", дозволяє зробити висновок про важливий прецедент реальної продуктивної децентралізації управління регіональною економікою і фінансову децентралізацію, притаманні ринковій соціально орієнтованій економічній моделі. Виконавча влада (держадміністрації) зацікавлена у валовому збільшенні прибутків територіально-господарського комплексу, оскільки держава безпосередньо від неї вимагає виконання планів податкових надходжень території до держбюджету, проте без місцевого самоврядування не може надавати преференції підприємствам з місцевого бюджету (за сутністю є коштами місцевої громади). Для територіально-господарського комплексу цілі збільшення прибутків можуть не співпадати із стратегічними цілями його перспективного розвитку, збільшення його конкурентоздатності (наприклад, структурна перебудова). Навіть на підприємствах зі своєю участю, в т.ч. стратегічних, держава часто не може дати згоду на проведення додаткової емісії (якщо дати згоду на емісію і не її викупити, державний пакет “розмивається”) для модернізації виробництва через обмеженість коштів держбюджету. Держава могла б виступати гарантом продуктивного перебігу трансформаційних процесів, однак часто випускає з рук важелі управління своїми активами. Трансформаційні процеси нерідко затягуються, дезінтегруються цілісні майнові комплекси потенційно перспективних підприємств, в т.ч. будівельного комплексу (БК). Тож держава має остаточно визначитися з масштабами своєї власності і залишити за собою стільки підприємств, скількома вона може реально управляти, решту – продати, або передати в управління. На цих підприємствах держава (безпосередньо або через міністерства, відомства, при участі регіональної виконавчої влади) може здійснювати стратегічні інвестиційні проекти, але для цього вона в повній мірі має перебрати на себе функції планування, лобіювання, координації - надавати довгострокові кредити, розміщувати державні замовлення, супроводжувати зовнішньоекономічну діяльність тощо. Це важливо для підприємств БК, оскільки підтримка високотехнологічних галузей спеціалізації особливо доцільна при відсутності таких домінант розвитку, як багатогалузеве фінансово-промислове структурування навколо матеріально-фінансових потоків, що обслуговують потреби економіки, що за законом попиту і пропозиції мають низьку еластичність (енерго- та матеріальні ресурси, продукти харчування тощо). Поки що тільки зрідка відбувається включення в сферу впливу ПФГ високотехнологічних ланок зі значним ступенем доданої вартості, створеної за рахунок високого ступеня обробки сировини. Це дозволило б використати стабілізаційний регулюючий вплив вертикалі влади і горизонтальної мотивації регіональних органів до розвитку територій.

Світова практика ринкового господарства виробила важливі для регіональної самоорганізації ринкового суспільства механізми продуктивної економічної взаємодії різних форм власності по спільному управлінню господарськими об’єктами через представництво в управлінні усього діапазону інвесторів, в т.ч. територіальної громади. Так, протягом останніх 150 років в одній з найбільш благополучних країн світу Швейцарії базові галузі економіки (енергетика, в т.ч. атомна, зв'язок, телекомунікації, ВПК, транспорт, кантональні банки) знаходиться у суспільній власності. Референдум 24.09.2002 р. щодо часткової лібералізації ціноутворення і доступу до електромереж приватних операторів підтвердив негативне відношення громадськості до цієї пропозиції і залишив згадані галузі у суспільній власності під громадським контролем. Співвласниками базових галузей Швейцарії здебільшого є господарські управління муніципалітетів, уряди кантонів (областей), кантональні парламенти, галузеві виробничі об'єднання, науково-дослідні інститути, державні установи; державні, приватні та засновані на корпоративній власності підприємства, банки; робітники підприємств, суміжні підприємства. Такий розподіл власності, заборона на відчуження та зміну форми власності закріплені законодавчо. Вирішальним фактором тут є здатність власників забезпечити баланс інтересів, ефективне виробництво, контроль над фінансовими потоками і їх використання на науково-технічний, технологічний, виробничо-господарський, соціальний, природоохоронний розвиток підприємств. Контроль над ціноутворенням не дозволяє розвиватися структурним диспропорціям, які можуть ініціювати переважне вкладання коштів в певні галузі економіки і стагнацію інших. Це створює збалансований по галузям економіки і промисловості господарський комплекс при збереженні за державою функцій по стимулюванню високих технологій, експорту.

Отже, комплексна власність з представництвом регіональної влади, робітників, постачальників, суміжників, фінансових закладів має значний досвід продуктивного з соціально-економічної точки зору функціонування і є доцільною для застосування в Україні. Держава у такий спосіб отримає можливість свідомо формувати ефективного власника підприємства, який за такої конфігурації інтересів виведе його на високий виробничо-технологічний рівень, сформує збутову програму і при цьому врахує інтереси всіх сторін – підприємців, робітників підприємства, менеджменту, місцевої влади і економіки країни. Баланс прав та інтересів пулу інвесторів може стати підставою для участі в спільних інвестиційних проектах серйозних інвесторів, в т.ч. іноземних.