Медицина/ 7. Клиническая медицина.

К.мед. н. Алєксєєв О.І.

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка

ГІПЕРБАРИЧНА ОКСИГЕНАЦІЯ В КЛІНІЧНІЙ ПРАКТИЦІ

Дія на організм людини гіпербаричного кисню, тобто кисню під підвищеним тиском, є одним із сучасних засобів інтенсивної терапії різних видів патології, у виникненні й розвитку яких певну роль відіграє гіпоксія або анаеробна інфекція.

Виявилось, що багато захворювань так чи інакше пов’язані з недостатнім надходженням кисню в тканини і клітини організму. Це зумовило появу методів лікування, спрямованих на ліквідацію причин, що спричиняють гіпоксію, та на боротьбу безпосередньо з гіпоксією. Саме так виник метод оксигенотерапії, який базується на надходженні в організм кисню різноманітними шляхами: через дихальні шляхи, маски, носовий катетер, ендотрахеальну трубку, завдяки розміщенню пацієнта в кисневому наметі, крізь шкіру у вигляді кисневих ванн чи підшкірних ін’єкцій тощо.

Основний механізм дії гіпербаричної оксигенації (ГБО) пов’язаний із значним збільшенням транспорту кисню до тканин, що дозволяє компенсувати будь-яку гіпоксію. Цей механізм ґрунтується на фізичних особливостях кисню, який додатково розчиняється в плазмі крові. Окрім збільшення кисневої ємкості крові, головним фактором гіпербаричного кисню є високий парціальний тиск, що забезпечує значний приріст дифузії кисню в ділянки тканин із недостатнім кровопостачанням. Це дозволяє забезпечити метаболічні потреби тканин без збільшення об’ємного кровоплину. Широке використання ГБО протягом останніх десятиліть виявило цілу низку нових, до кінця невивчених лікувальних ефектів гіпероксії. Результати клінічного застосування ГБО і нові дані в галузі фізіології кисню дозволили розкрити багато нових механізмів ГБО при різній патології.

Реакція організму на гіпероксію визначається рівнем клітинного метаболізму й залежить не тільки від характеру патології, а й від генетичних і фенотипічних особливостей індивіда, ступеня впливу патогенних факторів, супровідної медикаментозної терапії тощо. Не маючи можливості заздалегідь врахувати індивідуальну варіабельність реакції на гіпероксію, клініцист змушений користуватись м’якими режимами ГБО, знаючи наперед, що вони не спричинятимуть токсичної дії, але й не завжди забезпечать максимальний терапевтичний ефект.

Для гарантування безпеки ГБО й одержання максимального лікувального ефекту шляхом оптимального дозування гіпероксії необхідно запровадити об’єктивний динамічний контроль з адаптаційною реакцією в реальному масштабі часу в процесі проведення сеансу ГБО. Контролювати ефективність ГБО можна за допомогою деяких біохімічних та електрофізіологічних методик, які здебільшого відбивають стан процесів пероксидації й антиоксидантної системи. Однак на практиці дуже важливо, щоб методика контролю за адекватністю дози ГБО не перевершувала складності самої маніпуляції. Беручи до уваги, що однією з наймобільніших систем захисту організму від патогенної гіпероксії є серцево-судинна система, яка транспортує кисень до тканин, динаміка показників її функціонування, зокрема параметри центральної гемодинаміки, широко використовується як критерій ефективності ГБО і може допомогти уточнити дозу гіпербаричного кисню. Особливо інформативним виявився серцевий ритм. Якщо на фоні адекватних доз частіше за все він уповільнюється, то раннім проявом токсичності гіпероксії є збільшення частоти серцевих скорочень. Вельми цінними для дозування ГБО виявилися показники математичного аналізу ритму серця (МАРС), які віддзеркалюють напруження пристосувальних механізмів у відповідь на стресовий вплив, яким є дія гіпероксії.

Використання серцевого ритму як індикатора патологічних процесів ґрунтується на фундаментальних дослідженнях фізіологів, що продовжуються й нині на рівні поглибленого вивчення взаємозв'язків математичних похідних серцевого ритму з основними компонентами адаптаційного процесу.

Фізіологи й клініцисти виявили прямі зв’язки між показниками серцевого ритму і станом гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової системи, тонусом гладких м’язів бронхіол, станом вегетативного балансу нервової системи. Із фізіології відомо, що стан саме цих систем і органів найкраще віддзеркалює рівень реактивності організму.

Передозування кисню може призвести до негативного клінічного ефекту. Основною патогенетичною ланкою ушкоджуючої дії гіпероксії при екстремальних станах є посилення перекисного окиснення ліпідів (ПОЛ).

Раціональне дозування гіпероксії повинно визначатися станом реактивності хворого з урахуванням фармакотерапії. Індивідуальна варіабельність реактивності організму відносно гіпероксії та багатокомпонентність стресорної реакції при критичних станах практично не дозволяють виробити універсальні схеми лікування методом ГБО, що потребує від клініцистів використання м’яких режимів, які дійсно не призводять до токсичної дії. Така тактика використання ГБО не бере до уваги індивідуальні особливості реактивності організму стосовно гіпоксії і не дозволяє одержати максимальний терапевтичний ефект у кожному конкретному випадку.

Для забезпечення безпечності ГБО шляхом оптимального дозування гіпероксїї й одержання максимального лікувального ефекту під час сеансу необхідно користуватись об’єктивними методами контролю за перебігом адаптаційної реакції в реальному масштабі часу.

На основі сучасних досліджень прийнято вважати найбільш адекватними методами оцінки ефективності ГБО вивчення стану процесів пероксидації ліпідів й антиоксидантних систем організму. Дослідженнями біохімічних показників ПОЛ і стану антиоксидантних механізмів не можна скористатися для експрес-оцінки ефективності ГБО з метою корекції режимів сеансу, оскільки вони дозволяють констатувати зрушення, які вже відбулися, а не їх передвістя. Інформація, що одержується при цьому, недоступна в реальному масштабі часу, що не дозволяє своєчасно скоригувати терапію. Ці методи також не задовольняють через методичну складність, громіздкість і дорожнечу.

ГБО як крайній захід гіпероксії має виражений стресорний вплив на цілісний організм і спричиняє спеціалізовану адаптацію стосовно токсичної дії вільнорадикальних форм кисню. Ступінь адаптаційних перебудов значним чином залежить від реактивності організму, яка посилюється при критичних і післяреанімаційних станах. Рівень реактивності організму визначається генетичними й фенотипічними особливостями організму, ступенем впливу патологічного фактора, супровідної медикаментозної терапії тощо.

Таким чином, застосування ГБО в інтенсивній терапії залишається актуальним і недостатньо вивченим. З’ясування механізмів токсичної дії гіпероксії при критичних станах допомагає визначити місце ГБО в інтенсивній терапії й розширити показання щодо використання гіпербарооксигенації при таких станах в терапевтичній практиці. При цьому головним питанням оксигенобаротерапії є визначення оптимальних режимів лікувальної гіпероксії.