Педагогические науки / 2. Проблемы подготовки специалистов

К.пед.н., доцент Абсалямова Я.В.

доцент Національного авіаційного університету, м. Київ, Україна

Витоки теорії самореалізації особистості

в ідейній спадщині Г. Сковороди

Гармонійний розвиток особистості викладача значною мірою пов’язаний із розвитком його творчого потенціалу та самореалізацією у професії, тому актуальною нині є проблема дослідження та створення оптимальних умов забезпечення безперервної професійної самореалізації викладача як цілісного процесу його особистісного і професійного зростання.

Проблему самореалізації особистості досліджували вітчизняні і зарубіжні філософи (Л. Коган, М. Михайлов, М. Муляр, М. Недашковська, Г. Нестеренко, Л. Никифорова, Л. Подолянко, Н. Цибра, І. Чхеайло, Ю. Юхименко), психологи (Є. Вахромов, Т. Вівчарик, В. Гупаловська, Ю. Долінська, Н. Ісаєва, Л. Коростильова, А. Щекатунова), педагоги (Л. Бурая, Т. Вівчарик, С. Гармаш, Б. Гершунський, О. Горячова, І. Ісаєв, Л. Калашнікова, А. Ковальова, І. Краснощок, Л. Левченко, Н. Лосєва, Л. Рибалко, М. Ситникова, О. Теплова та ін.). Однак, щоб зрозуміти ґенезу даного поняття, витоки теорії самореалізації слід шукати у наукових поглядах від стародавніх часів до сучасності. Особливо плідною для такого дослідження є ідейна спадщина Г. Сковороди.

Григорій Сковорода (1722-1794 рр.), який був як глибоким мислителем, так і педагогом, зробив вагомий внесок у процес трансформації поняття «наука» в поняття «освіта». Його філософські і педагогічні погляди сформувалися впродовж навчання у Києво-Могилянській академії і подальших закордонних подорожей. Під час навчання у Києво-Могилянській академії Г. Сковорода здобув ґрунтовні знання з античної філософії та літератури (зокрема творів Аристотеля, Платона, Сенеки, Плутарха, Епікура, Цицерона, Горація), патристики (Августина, Климента Александрійського, Григорія Назіанзина, Григорія Нисського, Василія Великого, Псевдо-Діонісія Ареопагіта), схоластики (Томи Аквіната, Дунса Скота, Аріаги, Овієдо, Суареса), філософії нового часу (Коперника, Галілея, Спінози, Ньютона, Декарта). Перебуваючи закордоном (1750-1753), мислитель познайомився з життям, мистецтвом, літературою, філософією різних народів.

Як філософ Г. Сковорода пояснює сутність людини, виходячи зі своєї концепції двох натур, згідно з якою, усі три світи – великий, малий, символічний – складаються з видимої та невидимої натур, де видима – тілесна, тлінна, а невидима – духовна, вічна. При цьому сутність людини становить її невидима, духовна природа, так звана «внутрішня людина», яка є Божим духом у людині, часткою невидимої натури, що пронизує всі три світи. Люди містять у собі цей Божий дух не однаковою мірою,тому наділені різними схильностями до певних родів діяльності. Щоб стати щасливою, людина повинна набути відповідного фаху і посісти належне місце у суспільній ієрархії.

На думку філософа, людина, обмежуючи свої пристрасті, не захоплюючись скороминущим, повинна зосередитися на своєму покликанні і зробити його справою життя. Справжньою метою освіти Г. Сковорода вважав формування людини як вищою мірою духовної істоти. У процесі духовного зростання великого значення надавав знайомству з вченими людьми, вивченню античної спадщини. Здобуття зовнішніх знань, вивчення давньої культури і священних текстів є засобами самозосередження, що уможливлює перехід до преображення «зовнішньої людини» у «внутрішню». У процесі самозаглиблення та самопізнання відбувається внутрішня взаємодія людської душі з Богом і людині відкривається прихована Божа істина. Преображаючись завдяки самопізнанню, людина підкоряється закону сродностей, людина реалізує себе у призначеній їй Богом сфері суспільної діяльності [1].

Як педагог Г. Сковорода продовжував розвивати руссоївську ідею природовідповідності виховання і навчання, утверджуючи передові напрями передової педагогіки: гуманізм, демократизм, високу моральність, любов до вітчизни. Він вважав, що у навчанні і вихованні слід виходити з потреб життя, враховуючи природні нахили та здібності учнів. Саме освіта є засобом здійснення свого ідеалу та основою виховання всіх людей. При цьому людина має бути гармонійно вихованою: здоровою тілом і духом, вільною, щасливою, з добрим серцем [2].

Вагоме місце у творчості Г. Сковороди посідають думки про особу вчителя. Він звертає увагу на те, що вчитель, перш за все, повинен мати «сродність» до педагогічної праці, яка виявляється на основі самопізнання і визначає систему відносин між вихователем і вихованцями, ефективність та дієвість впливу методів і прийомів навчально-виховного характеру. Лише тоді праця призведе до гарних наслідків і буде джерелом душевного задоволення. Професія вчителя ж вимагає від людини яскравої індивідуальності, гармонійності, постійної творчості й мистецького покликання, що дозволить виконати найголовніше завдання – розбудити свідомість, виявити та розвивати природні задатки учнів [3].

Узагальнюючи філософські і педагогічні погляди Г  Сковороди, слід відзначити, що, хоча термін «самореалізація» тоді ще не використовувався, на його думку, людина пізнає себе за допомогою розуму і, оволодіваючи знаннями, визначає свій шлях у житті на основі сродностей, тобто самореалізується таким чином.

Література:

1. Стратій Я. Сковородинівське розуміння освіти в світлі концепції «внутрішньої людини» / Я. Стратій // Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність / [Відп. ред. І.П. Стогній, проф.] – К., 2003. – С. 348-359.

2. Тетерина-Блохин Д. Педагогічні погляди Г. Сковороди / Д. Тетерина-Блохин // Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність / [Відп. ред. І.П. Стогній, проф.] – К., 2003. – С. 394-409.

3. Хомич В. Сковородинівський погляд на особу вчителя / В. Хомич // Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність / [Відп. ред. І.П. Стогній, проф.] – К., 2003. – С. 410-417.