ПИТАННЯ ПРО МІСЦЕ ТРУДОВОГО ПРАВА В РЕГУЛЮВАННІ ПРАЦІ ДЕРЖСЛУЖБОВЦІВ ЯК ДИСКУСІЙНА СКЛАДОВА СУЧАСНОЇ ПРОБЛЕМАТИКИ ТЕОРІЇ ПРИНЦИПІВ ТРУДОВОГО ПРАВА

Лавріненко О. В.

кандидат юридичних наук, доцент,

Донецький юридичний інститут МВС України

Питання про місце трудового права в регулюванні праці держслужбовців як дискусійна складова сучасної проблематики теорії принципів трудового права

Відома вітчизняна дослідниця проблематики трудових відносин держслужбовців — Н. М. Неумивайченко переконливо і конгеніально наголошує на особливому значенні норм трудового права в регулюванні праці держслужбовців.[1] Віддаючи належне щойно означеній позиції Н. М. Неумивайченко, зауважимо, що далеко не завжди наявні в літературі висновки сучасних дослідників із цього приводу характеризуються належною чіткістю й послідовністю. Свідченням тому є позиція, зокрема, російської дослідниці Д. Б. Міннігулової.[2] З огляду на означене Д. Б. Міннігуловою, як на нас, постає ціла низка питань: навіщо було взагалі формувати якесь «службове право», коли «статус гражданских служащих достаточно широко базируется на нормах трудового законодательства, но они часто представлены в служебном праве в сокращенном или измененном виде»? Хіба не є відтворення «норм трудового законодательства» в «служебном праве в сокращенном или измененном виде» штучною підміною широко відомого й так само застосовуваного в трудовому праві механізму диференціації правового регулювання? Хто заважає врегулювати «многие вопросы, устанавливающие права, обязанности и ответственность гражданских служащих» в межах застосування загальних та спеціальних норм трудового права, на яких «достаточно широко базируется... статус гражданских служащих»? Незрозуміло на підставі чого автор щойно наведених висновків стверджує, що «...прямое применение норм трудового законодательства, является невозможньм в силу специфики гражданской службы»? Будь–яка «специфіка» традиційно й цілком успішно регулюється за допомогою окремих видів спеціальних трудових норм у межах механізму диференціації правового регулювання трудових відносин різних категорій найманих працівників, якими є й державні службовці.[3] З огляду на останнє, незрозумілим убачається й кінцевий висновок Д. Б. Міннігулової: «...регулирование труда гражданских служащих осуществлялось ранее на основе трудового законодательства, что, в свою очередь, было связано с отсутствием необходимости выделения особого статуса государственных гражданских служащих»? «Особий статус», як на нас, ще не означає доцільності (необхідності) зміни галузевої належності норм — із трудових на адміністративно–правові, за якими, як про те наголошує й сам автор розглядуваних наразі сентенцій, «статус гражданских служащих достаточно широко базируется на нормах трудового законодательства, но они часто представлены в служебном праве в сокращенном или измененном виде»!? Загалом позиція представника науки адміністративного права Д. Б. Міннігулової вбачається нам суперечливою, а тому непереконливою.

Не менше дивує й застосований Д. Б. Міннігуловою в даному випадку методологічний підхід.[4] На наш погляд, останній висновок суперечить засновку, позаяк те («ситуации»), що «не являются пробелом» за будь–яких обставин (навіть «применительно к административно–правовому регулированию статуса гражданских служащих...»!) не можуть, як це робить наразі адепт розглядуваного нами підходу, кваліфікуватися в якості діаметрально протилежного явища — «критериев установления пробелов». Така методологія очевидно є хибною, а означений авторський висновок — помилковим. Утім, із твердженням Д. Б. Міннігулової про те, що «определяющую роль в регулировании условий прохождения государственной гражданской службы и в восполнении (преодолении) пробелов в регулировании административно–правового статуса гражданских служащих играет трудовое законодательство. Оно имеет решающее значение в конкретизации правового статуса государственных гражданских служащих. Это обусловлено не только прежними традициями, связанными с отнесением гражданских служащих к категории работников наемного труда и определения их правового положения законодательством о труде, сколько объективным положением управленческих работников (чиновников), которые, как и все работники, нанимаются государством для выполнения специфического труда — выполнение функций государственного управления» [2, с. 30] слід цілком погодитися, воно є слушним і тому заслуговує на підтримку. Оскільки «родовою категорією при характеристиці статусу державних службовців є статус найманого працівника, то «вторгнення» норм інших галузей права у формування правового стану цих осіб не змінює їх трудоправовий статус як суб’єктів трудових відносин, що виконують задачі в сфері державної служби» [4, с. 9]. Ю. М. Старілов небезпідставно звертає увагу на те, що «трудові відносини в державному органі нерідко розглядають як службові, що дозволяє відтінити їхні особливості, ураховуючи, що службові відносини це вид трудових відносин» [5, с. 683]. Ми солідаризуємося з останнім концептуальним підходом, який отримав свій логічний розвиток у доктрині трудового права [6–12].

Література

1. Неумивайченко Н. М. Особливості виникнення, зміни та припинення трудових правовідносин державних службовців : дис. ... кандидата юрид. наук : 12.00.05 / Н. М. Неумивайченко. — Харків, 2002. — 198 c.

2. Миннигулова Д. Б. Доктринальный подход к оптимизации регулирования административно–правового статуса государственных гражданских служащих / Д. Б. Миннигулова // Найновите постижения на европейската наука — 2011 : мат–ли за VII Межд. науч. практ. конф., (София, 17–25–ти юни 2011 г.). — София : «Бял ГРАД–БГ» ООД, 2011. — Том 12.

3. Хохлов Е. Б. К проблеме источников современного российского трудового права / Е. Б. Хохлов // Российский ежегодник трудового права. — 2011. — № 7.

4. Лавріненко О. В. Правове регулювання прийняття на службу до органів внутрішніх справ України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.05 / О. В. Лавріненко. — Харків : Університет внутрішніх справ, 1998.

5. Старилов Ю. Н. Служебное право / Ю. Н. Старилов. — М. : БЕК, 1996.

6. Лавріненко О. В. Сучасні проблеми захисту трудових прав атестованого персоналу ОВС України під час вирішення індивідуальних службово–трудових спорів : монографія / О. В. Лавріненко. — Донецьк : ДЮІ ЛДУВС, 2006. — 304 с.

7. Лавриненко О. В. Современный механизм правового регулирования служебно–трудовых отношений работников ОВД Украины (теоретико–методологические аспекты) / О. В. Лавриненко // Вестник Академии МВД Республики Беларусь. — 2006. — № 2. — С. 40–43.

8. Лавриненко О. В. Правоохранительная деятельность служащих органов внутренних дел (философско–правовой аспект) / О. В. Лавриненко // Вестник Санкт–Петербургского университета МВД России. — 2006. — № 2. — С. 337–343.

9. Лавриненко О. В. Правовая природа и порядок возникновения служебно–трудовых отношений работников органов внутренних дел Украины : монография / О. В. Лавриненко. — Донецк : Норд–Пресс — ДЮИ ЛГУВД, 2007. — 262 с.

10.Лавриненко О. В. Трудовые отношения работников органов внутренних дел: особенности содержания и структуры, проблема отраслевой принадлежности / О. В. Лавриненко // Российский ежегодник трудового права. — 2006. — № 2. — С. 361–390.

11.Лавріненко О. В. Принцип єдності й диференціації правового регулювання соціально–трудових відносин у системі галузевих принципів трудового права України : монографія / О. В. Лавріненко. — Донецьк : Ноулідж — ДЮІ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2010. — 358 с.

12.Лавриненко О. В. Проблемы и особенности реализации принципов и норм трудового права в законодательстве о службе в органах внутренних дел Украины : монография / О. В. Лавриненко. — Донецк : Ноулидж — ДЮИ ЛГУВД им. Э. А. Дидоренко, 2010. — 474 с.

[1] Так, цей автор пише: «Відносини державних службовців — це трудові суспільні відносини, але їхня специфіка полягає в тому, що вони є предметом трьох галузей права: конституційного, адміністративного, трудового… Трудовим відносинам державних службовців властиво те загальне, що характерно для будь–яких трудових відносин, які є предметом даної галузі права. Разом із тим, вони мають особливості, обумовлені специфікою праці на державній службі. Особливе загального характеру, що притаманне всім трудовим відносинам державних службовців — це їхня направленість на виконання завдань і функцій держави… Особливості трудових відносин державних службовців не загального, тобто видового характеру визначаються особливостями завдань і функцій держави, що ставляться перед державними органами відповідного виду... З особливостей завдань, які стоять перед державним органом певного виду, випливають і особливості трудових відносин державних службовців… Але, якщо трудові відносини мають певну специфіку, то це не означає, що вони перестають бути предметом трудового права… Незважаючи на специфіку трудових відносин державних службовців, в основі своїй це відносини, які підпадають під сферу трудового права. Для них притаманні всі ознаки трудових відносин найманої праці. Тому за своєю правовою природою норми, що регламентують працю державних службовців, є нормами трудового права й відображають при цьому диференціацію в правовому регулюванні… Трудова діяльність проявляється не тільки у сфері виробництва, але і в багатьох інших сферах суспільного життя. Управління різними видами людської діяльності також немислимо без праці, як і управління виробництвом. Ці відносини можуть існувати лише завдяки трудовій діяльності людей, до чиєї функції відноситься надання державних послуг. Трудові відносини, як і управлінські відносини, є загальними й наскрізними для предмету інших галузей права, а трудове право — такою ж профілюючою (фундаментальною) галуззю права, як і адміністративне право. Об’єктом правового регулювання з боку норм трудового права було і залишається застосування здібностей людини до праці» [1, с. 48–58].

[2] Цей автор зазначає, що «статус гражданских служащих достаточно широко базируется на нормах трудового законодательства, но они часто представлены в служебном праве в сокращенном или измененном виде. Законодатель урегулировал служебно–трудовые отношения гражданских служащих, опираясь на нормы трудового права, но не довел эту миссию до конца. Вне правового регулирования остались многие вопросы, устанавливающие права, обязанности и ответственность гражданских служащих. В то же время прямое применение норм трудового законодательства, является невозможньм в силу специфики гражданской службы. Федеральный закон о гражданской службе, а также принимаемые на его основе подзаконные нормативные акты (указы Президента Российской Федерации, постановления Правительства России, локальные акты государственных органов) в значительной мере урегулировали организацию и условия прохождения государственной гражданской службы. Вместе с тем в служебном законодательстве, регулирующем гражданскую службу, объективно сохраняется значительное количество «белых пятен», неурегулированных нормативных положений, т.е. пробелов, возникновение и существование которых обусловлено различными факторами. Основной фактор состоит в том, что регулирование труда гражданских служащих осуществлялось ранее на основе трудового законодательства, что, в свою очередь, было связано с отсутствием необходимости выделения особого статуса государственных гражданских служащих» [2, с. 29].

[3] Примітними у цьому сенсі є наступні судження і висновки Є. Б. Хохлова: «Приемлема сама по себе и принятая ныне идея регулировать отношения в сфере государственной службы совокупностью отдельных законов. Любое решение этой технической проблемы само по себе не приближает и не отдаляет нас от существа дела... Несмотря на различные социальные сферы и различные формы, в которых находит свое применение труд (труд по найму в промышленном производстве, труд руководителей, труд в личном хозяйстве граждан, труд государственных и муниципальных служащих и т.п.), он имеет нечто общее: во–первых, это труд, во–вторых, труд несамостоятельный. Следовательно, на все виды несамостоятельного труда должно быть распространено действие общих правил регулирования труда. Иными словами, то, что в данном конкретном случае мы сталкиваемся с отношениями государственной службы, вовсе не значит, что на эти отношения не распространяется действие международных правовых актов о труде (условно говоря, что в этой сфере возможен принудительный труд, полностью запрещено право на объединение, практикуется дискриминация и т.п.). Тем самым обеспечивается действие... принципа единства правового регулирования. В то же время нельзя не учитывать специфику отдельных видов труда, в том числе и в сфере государственной службы. Этот учет охватывается принципом, который мы определяем как принцип диспозитивности. С этой точки зрения все законодательство, регулирующее труд, делится на три группы: общее, специальное и, может быть, специализированное. Исходя из принципа диспозитивности, в регулировании конкретных аспектов труда того или иного вида применению подлежит акт специализированного законодательства; при отсутствии такого регулирования применяются акт специального законодательства и, в конечном счете, нормы общего законодательства...» [3, с. 145–146].

[4] Так, спочатку цей автор наводить в якості засновку наявні в загальній теорії критерії «выяснения подлинности пробела», «порядка его установления (выявления)»: «Считается, что в праве не являются пробелом следующие ситуации: а) если право «молчит» по какому–либо вопросу, это свидетельство того, что законодатель не считает нужным регулировать данное общественное отношение правовыми средствами, б) если вид общественного отношения урегулирован правом, но недостаточно конкретно, имеются лишь общие нормы, в) если законодатель прямо или косвенно уполномочивает правоприменителя на конкретизацию существующих правил поведения или ему дозволяется принять решение по собственному усмотрению; г) если нормативный правовой акт противоречит или не соответствует социально–экономическим потребностям общества, д) если имеется логическое противоречие закону...» [2, с. 28]. А після цього відразу доходить категоричного висновку: «Применительно к административно–правовому регулированию статуса гражданских служащих критериями установления пробелов являются п. «б» (общественное отношение урегулировано правом, но недостаточно конкретно, имеются лишь общие нормы) и п. «в» (законодатель прямо уполномочивает правоприменителя на конкретизацию существующих правил). Такая возможность предусмотрена Федеральным законом о государственной гражданской службе...» [2, с. 28].