Дмитрєнко Ю.М.
член-кор
МАНЕБ, доктор філософії, ад’юнкт-професор, професор Харківського
економіко-правового університету, здобувач наукового ступеня доктора юридичних
наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка
ПІДХОДИ
ДО ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМ ПРАВОСВІДОМОСТІ В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ
Радикальне
перевлаштування вітчизняного правового буття у вирішальному ступені відбилося на стані та розумінні
права, законності, правопорядку, правотворчості та правозастосовувальної практики, юридичної культури, прав та
свобод людини і громадянина. У цій ситуації
невимірний зростає
роль правосвідомості як найважливішого нормативно-організуючого
і стабілізуючого чинника.
Разом з іншими
юридичними засобами, правосвідомість здійснює могутній
вплив на поведінку людей, їх
колективів, формує у них необхідні позитивні погляди, орієнтири, цінності, пов'язані з їх правомірною діяльністю. Але й сама правосвідомість потребує вдосконалення, розвитку,
наукового аналізу, осмислення. Її роль за сучасних умов може та повинна бути посилена у багатьох відношеннях, оскільки це є|з'являтися,являтися| найважливішою умовою побудови правової держави,
цивільного
суспільства. Тим
часом сучасна російська правосвідомість не розвинена, аморфна, суперечлива, несе на собі печатку колишніх уявлень.
Домінує правовий нігілізм, неповага
до законів, права, збільшується
злочинність. В українському суспільстві в наявності не тільки соціально-економічна і
політична криза, але й духовниа, етична, культурна. Останнє, на наш погляд, є
набагато більшою небезпекою, ніж наприклад, фінансово-економічна криза.
Серед
представників історичної юриспруденції
почала XX
сторіччя, особливо
слід виділити Л.І. Петражіцкого, І.О. Ільіна, П.І. Новгородцева, що присвятили
багато свої праці дослідженню правового сознания. Певні
аспекти правової свідомості в своїх роботах розглядають|розглядувати| Е.В. Аграновськая, А.А. Алексєєв, Н.В.
Вітрук, А.В. Грошева, Н.М. Кейзеров, Д.А.
Керімов, В.А. Кудрявцев, В.В. Лазарев, О.Е. Лейст, Г.В. Мальцев, Н.И. Матузов, B.C. Нерсесянц, Е.К.
Нурпєїсов, А.П. Семітко, В.Н. Синюков, В.А. Туманов, І.В. Щербакова, А.І.
Екимов, Л.І. Явич та ін. За підходами
зазначених дослідників існують такі проблеми правосвдомості, які визначають
актуальні напрямки та підходи її дослідження: 1) визначення суті, домінантної
соціальної природи правової свідомості як самостійного духовно-культурного
феномена; 2) визначити пріоритетні поняття, характерні риси, істотну специфіку та значення української
правосвідомості; 3) обгрунтувати тези
про те, що правова свідомість не є
лише результатом віддзеркалення
права, дійсності та люднни, оскільки є складнішим соціальним утворенням. Правосвідомість володіє
не тільки відбивними,
але й творчими властивостями, надає активний
зворотній вплив на соціально-правове буття; 4) показати, що необхідно вийти за вузько-формальні, позитивні межі розуміння правосвідомості, побачити її духовне, культурно-історичне,
релігійно-етичне, національно-етнічне коріння; 5) науковий такий аналіз правосвідомості, який припускає дослідження правового менталітету
суспільства, без
якого важко зрозуміти
внутрішню стійкість, самобутність
правосвідомості, її типові психологічні реакції та ін.; 6) з'ясувати
співвіднесення права та правосвідомості (єдність, відмінність, взаємодія,
суперечність); 7) показати, що в межах загальної теорії правосвідомості необхідно ретельно та уважно вивчати конституційну правосвідомість, що має
свою особливу специфіку (відношення до Основного Закону, його
оцінка, дотримання та ін.); 8) розглянути відмінні риси правосвідомості в порівнянні з іншими
формами суспільної
свідомості, проаналізувати взаємодію правосвідомості з|із| моральною, політичною, релігійною свідомістю; 9)
треба детально схарактеризувати
структуру правосвідомості, розкрити зміст правової
ідеології та правової психології; проаналізувати її види.
У
правосвідомості (індивідуальній, груповій, масовій, суспільній, буденній, професійній,
науковій) треба дослідити причини та перспективи деформації професійної правосвідомості працівників міліції та запропонувати шляхи підвищення професійної правосвідомості та правової культури співробітників правоохоронних
органів.
Наукова новизна статті визначається
викладеними вище положеннями
та теоретичними узагальненнями, спробою по-новому, з ширших
позицій підійти до розуміння правової свідомості як духовно-культурного і
юридичного феномена суспільства. На основі нашого дослідження
можна внести відповідні пропозиції і рекомендації, націлені на подальше вдосконалення вітчизняної
правосвідомості, посилення її ролі у виробленні та реалізації державою
правової політики, в зміцненні реальної забезпеченості прав та свобод людини і
громадянина.
Методологічну основу наукової
статті склали діалектичний, історичний, логічний, системно-структурний,
порівняльний та інші методи; емпіричну — нормативно-правові
акти (Конституція України, Кодекси, закони, інші найбільш важливі юридичні документи, а також
спеціальна вітчизняна і зарубіжна література. Правова свідомість є певною духовною сферою, галуззю раціональних,
психологічних, логічних, вольових, емоційних, ірраціональних, інтуїтивних та ін. моментів
і умов, утворюючих, врешті-решт, найбільш
глибинний лад
(менталітет) народу, нації, суспільства. За А.П.
Огірковим ідея "ментальності" виникла серед істориків школи "Анналів", що повернули історичну науку від
дослідження об'єктивних соціально-економічних
відносин до аналізу структур духовного життя,
до пошуку фундаментальних стійких структур сознания. Категорія
"менталітет" за суттю, не розроблялася в радянському правознавстві
стосовно правосвідомості, права. Правова
свідомість - це духовна система
регулятивних уявлень,
ідей, поглядів, переконань, концепцій,
теорій, відчуттів,
емоцій, настроїв, психологічних переживань, юридичні цілі, інтереси, мотиви,
звички, традиції, ілюзії, інтуїція, ментальні установки, стереотипи, правове
виховання, правова культура, реакції, вольові імпульси, правокультурні моделі
поведінки та ін., що формуються з приводу правової
дійсності, в русі її віддзеркалення,
осмислення, пізнання, відчуття. Право не входить повністю в зміст правосвідомості, не
тотожно йому, як це рахують деякі
авторы, але воно генетично
споріднене йому.
Єдність правосвідомості та права полягає в
наступному [1]: 1)
Дані юридичні феномени генетично споріднені, існують паралельно один одному.
Правосвідомість виникає і розвивається разом з правом
в класовому (корпоративному) суспільстві. Поза
класовим (корпоративним) суспільством
не існує правосвідомість. 2) Правосвідомість та право є
структурними елементами правової системи суспільства, за умов відсутності хоча б одного з них дана
конструкція втрачає
сенс. 3) Право
це не тільки
нормативно-інституційне, але й духовне утворення. Тому в праві розміщується певний духовний, етичний
та емоційний компонент -
правосвідомість.
Відмінності між ними полягають в
тому, що: 1) Правова свідомість є
ідеологічним джерелом позитивного права. Право повинне ідейно, емоційно, енергетично
"освячуватися" правосвідомістю, бо творення юридичних норм вимагає
спочатку їх інтелектуального опрацьовування у нормах
правосвідомості. Будь-яке
правило поведінки людей (соціальна норма) несе в
собі певну інформацію про об'єкт, але
саме отримання цієї
інформації та її засвоєння суб'єктами припускає діяльність правового
розуму, правосвідомості. Оскільки норма права є одним з видів
соціальних норм, то природно, що діяльність людської
свідомості тут актуалізується у формі правового. 2) Правосвідомість складається в процесі віддзеркалення права,
свідомості, дійсності, юридичній матерії. Соціальне призначення першого полягає в
максимально адекватному віддзеркаленні,
осмисленні, пізнанні правової дійсності, що дозволить правосвідомості формувати право, законодавство як
гуманні і справедливі нормативні
регулятори
суспільних
відносин. Таким чином, право є об'єкто віддзеркалення для правосвідомості, тоді як
останнє є
суб'єктивним чинником
пізнання першого. 3) У змістовному аспекті
дані правові феномени різні, бо право
складається з норм (правил поведінки), а правова свідомість - духовної системи правових уявлень|вистава,подання,представлення|, ідей, теорій, відчуттів, емоцій, переживань настроїв, реакцій, але що теж є регулятивнми.
Правосвідомість є ідеальною формою правобуття, де через інтелектуально-психологічні механізми
віддзеркалюються всі вияви
правової сфери життя суспільства. Позитивне право є
нормативною системою, що закріплює в чіткій, письмовій формі розпорядження, імперати, дозволами,
заборони. 4) За механізмом впливу на
суспільні відносини
право відрізняється від
правосвідомості тим, що воно регулює поведінку суб'єктів правовідносин з погляду уявлення ними прав та свобод,
покаладає на них певні юридичні обов'язкки, застосування примусових заходів
покарання та ін. Право через правосвідомість формує мотиви, цілі,
стимули, обмеження діяльності
індивідів, тоді як іманентно властива суб'єктові праву правосвідомість найбезпосереднішим чином задає характер правового ритму його
поведінки. Простіше кажучи, правосвідомість
- це правова ідея, думка,
емоція, а позитивне право є об'єктивування першого, що відбулося. 5) У функціональному сенсі правосвідомість виконує низку функцій, які не властиві праву, а саме: пізнавальна, оцінна.
Позитивне право покликане регулювати
та охороняти суспільні
відносини, що власне кажучи, властиво
й правосвідомості, але
механізм дії останнього декілька інший. 6) Правова свідомість суспільства відрізняється
плюралізмом, поліваріантністью. Існує
не тільки пануюча,
офіційна правосвідомість, але й
безліч інших різновидів даної форми суспільної свідомості. Навпаки, законодавство у
держави одне, та тут не може бути ніякого юридичного
плюралізму. Це не залежить від того, чи є держава федеральною або унітарною, бо наявність у суб'єктів України законодавства не позначає, що є декілька
конкуруючих систем
законодавства. Нормативно-правові акти, що приймаються державою, державними
органами, її суб'єктами складають одну, систему законодавства, що офіційно визнається в суспільстві.
Взаємодія права та правосвідомості підкоряється діалектичним
законам. Це взаємопозв'язані та взаємодоповнювані категорії
юридичного світу.
Правові норми, з одного боку, є
продуктом духовної діяльності правосвідомості, а з іншої - вони є структурними елементами системи
права. Право і правова свідомість настільки
органічно взаємозв'язані між собою,
що на практиці їх порою важко
розділити, провести між ними демаркаційну лінію. К.Т. Вельській відзначає, що говорити про право поза правосвідомістю безглуздо, так само й як міркувати про правосвідомість
ззовні права. За проведеними дослідження етична свідомість і правосвідомість як дві самостійні форми суспільної свідомості оперують різними категоріями, які тісно взаємодіють і навіть доповнюють один
одного, але далеко
неоднакові за своїм
емоційно-психологічним значенням, змістом, механізмом дії. Під політичною свідомістю розуміється
багатообразні
вияви людської духовності,
що відображають
діяльність механізмів політичної влади та
що націлюють
поведінку людей у сфері політичних відносин. На відміну етичної, взаємозв'язок
між правосвідомістю і політичною свідомістю достатньо тісний,
окремі змістовні елементи цих форм суспільної свідомості взаємно
"перетікають" один в одного, взаємодіючи функціонально, психологічно
та ідеологічно. Для релігійної свідомості
та правосвідомості характерний
специфічний спосіб духовного та правового переживання, пов'язаний з особливим типом світосприймання, світовідчування, мирочувствования,
якому властиво зсув
центру тяжіння з інтелектуально-розумової діяльності у бік ірраціональних,
інтуїтивних елементів пізнання навколишньої реальності. Правосвідомість є
одним з найважливіших компонентів правової
культури, за переходного правостановлення – функціональною правовою культурою.
Індивідуальна,
групова і масова свідомість, будучи
важливими видами правової свідомості, співвідносяться між
собою як одиничне,
особливе і загальне. Дане
діалектичне співвідношення не випадково, а закономірно, бо їх правове буття припускає взаємне проникнення в тканину їх внутрішнього змісту. Масова та групова
правосвідомість знаходять
свого конкретного носія в
індивідуумові, у свою чергу індивідуальна свідомість наповнюється духовною суттю перших двох видів правосвідомості. Онтологічний статус української індивідуальної та
масової свідомості вимагає самоідентифікації, акцентованої уваги на
відповідальності, правах і обов'язках, бо характерною межею даних типів правової свідомості
є постійне
прагнення перекласти відповідальність за свою діяльність на суспільство. Тому алгоритм
української особистої,
групової, масової правосвідомості часто
непередбачуваний, відрізняється ірраціональним характером, схильний юридичним абберациям.
Якщо домінанта індивідуальної правосвідомості більше націлена на задоволення
власних юридичних інтересів особи,
то пануючою ідеєю масової свідомості є|з'являтися,являтися| реалізація загальнозначущих
цілей і
завдань. Масова правосвідомість на відміну від
індивідуальної є духовною і
психологічною системою уявлень,
ідей, відчуттів, емоцій, настроїв, переживань, реакцій, ірраціональних імпульсів, що мають массовидно-типовий характер для даного суспільства конкретної історичної епохи.
У буденній правосвідомості людей закладені
правові архетипы інваріантності і мінливості юридичних рефлексів. Не можна однозначно сказати, що буденна
правосвідомість відображає
тільки явище права, а доктринальне - суть. Загальновизнаним в літературі є|з'являтися,являтися| виділення професійної свідомості юристів. Цій правосвідомості властивий
вищий рівень юридичної письменності, правового мислення, професіоналізму. За Г.С. Остроумовим наукова правова свідомість на
відміну від буденного не виникає
безпосередньо з практики, а
є результатом цілеспрямованої правоусвідмленої діяльності. Доктринальна (теоретичне) правосвідомість
характеризується найбільш глибоким
науковим осмисленням державно-правових явищ, формулюванням абстрактних (узагальнених) юридичних конструкцій,
схем, концепцій, теорій, закономірностей, принципів. Професійній правосвідомості властивий нерозривний
зв'язок з юридичною практикою, бо воно є уявленнями,
досвідом, традиціями, звичками, що складаються в ході практичної
діяльності юристів. Буденна
правосвідомість складається з
емоцій, відчуттів,
відчуттів, умонастроїв, уявлень,
пов'язаних з повсякденним, життєвим сприйняттям правової реальності (право, правопорядок, законність та ін..). Професійна деформація особи співробітника міліції в
основі своєї має недолік
юридичної освіти, низький рівень правосвідомості, загальної і правової культури,
вихованості, слабкість етичних орієнтирів поведінки.
Одним
з найважливіших шляхів
підвищення правосвідомості і правової культури
є
систематична виховна робота, метою
якої буде формування в свідомості
кожного позитивного відношення до загальнолюдських етичних і правових
цінностей.
Література:
1. Дмитрієнко Ю.М.
Якісне становлення віддзеркаленої української реальності // Форум права. –
2007. – N 1. – С. 54-56 [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http // www.nbuv.gov.ua/e-jourls/FP/2007-1/06dumrco.pdf