Історичні
науки / Історія науки і техніки
К. істор. наук Апостол М.В.
Національна наукова сільськогосподарська
бібліотека НААН
Розвиток
теорії лінійного розведення у тваринництві як складова наукового спадку
академіка НААН М. В. Зубця
Тваринництво
– пріоритетна галузь агропромислового комплексу України, яка забезпечує
населення продуктами харчування, є джерелом сировини
для харчової, легкої, хімічної і фармацевтичної промисловості. Необхідність
прискореного розвитку тваринництва особливо гостро відчувається на сучасному
етапі, коли відбувається активний пошук шляхів вирішення глобальної
продовольчої проблеми, забезпечення безпеки продуктів харчування населення. Основні
зусилля українських учених нині спрямовуються на: впровадження ресурсоощадних
технологій виробництва продукції тваринництва; зростання рівня
селекційно-племінної роботи; скорочення затрат праці
і коштів за рахунок механізації виробничих процесів; зміцнення кормової бази та
підвищення якості кормів та ін.
Особливе
значення надається інтенсифікації селекційно-племінної роботи, основу якої
складає система лінійного розведення. Лінії є основними структурними елементами породи,
цілеспрямована робота з
якими сприяє швидкій концентрації спадковості видатних тварин, визначає цінність
породи та швидкі темпи її прогресу. Проблема лінійного розведення посідає одне
з центральних місць у теорії селекції сільськогосподарських тварин.
Ефективність лінійного розведення вперше доведена
в ХVІІІ ст. англійськими заводчиками Р. Беквеллом та братами Коллінг, які
застосовували його при створенні нових порід. В кінці ХVІІІ – на початку ХІХ
ст. систему розведення за лініями випробувано російськими кіннозаводчиками О. Г. Орловим
і В. І. Шишкіним при виведенні орловських рисаків. Першими вітчизняними
теоретиками лінійного розведення М. М. Щепкіним, М. М. Завадовським,
Є. А. Богдановим на початку ХХ ст. розроблено основні положення
роботи з лінією, обґрунтовано доцільність добору кращих плідників і підтримання
їх типу у ряді поколінь на основі застосування інбридингу та цілеспрямованого підбору.
Першу класифікацію ліній запропонував Е. А. Богданов
на початку 20-х років ХХ ст. До формальних (генеалогічних) ліній відносив
потомство, отримане від одного родоначальника впродовж кількох поколінь,
незалежно від його племінної цінності. В заводські лінії поєднував лише
високопродуктивних племінних тварин, здатних стійко успадковувати тип будови
тіла і комплекс господарськи корисних ознак, які підтримуються у потомків.
Згідно з рішеннями ХVІІІ та ХХХVІІ пленумів
секції тваринництва ВАСГНІЛ, що відбулися у 1940 та 1953 роках відповідно,
лінійне розведення визнано основною формою племінної роботи з породами.
Запропоновано відносити до лінії групу високопродуктивних племінних тварин, що
походять від видатного плідника і схожі з ним за конституцією та продуктивністю
[1].
На початку 60-х років Ф. Ф. Ейснером
та О. О. Івановою розроблено методику ведення заводських ліній, яка
поєднувала наступні етапи: отримання родоначальників ліній на основі усебічної
оцінки як за походженням, так і за власними показниками з обов’язковою оцінкою
за якістю потомства, його розмноження; типізація лінії; закріплення її цінних
якостей за допомогою відповідних методів підбору; збагачення лінії через
застосування кросів з іншими лініями для отримання нових прогресивних якостей. При
створенні нових порід згідно з класичною методикою М. Ф. Іванова, добір
родоначальника здійснювали серед тварин кінцевого генотипу. При цьому на
отримання родоначальника та оцінку його племінних якостей потребувалося
щонайменше 5 років, що уповільнювало структуризацію створюваних порід [7].
Отримуючи від плідника достатню кількість потомків,
виявляли і типи підборів, за яких показники продуктивності були найвищими. Так,
М. А. Кравченком доведено, що цілеспрямований інбридинг є досить суттєвим
моментом, без якого лінійне розведення практично не обходиться. Він слугує
швидким засобом витіснення небажаної спадковості. Іншими важливими заходами
прогресивного вдосконалення ліній вважав підтримання органічного зв’язку між
лінією та породою, у межах якої вона існує, необхідність використання всіх
ресурсів породи та обов’язковий добір для спаровування з провідними
продовжувачами лінії достатньої кількості видатних тварин, здатних посилити її
цінні якості, внести до неї щось нове. З цією метою М. А. Кравченко
пропонував щонайширше застосовувати всі різновиди кросів, водночас застерігав
від невдалих поєднань, здатних зруйнувати старе, не створивши натомість кращого
нового. Вчений поділяв думку, що при роботі з лінією основне – підтримувати її
динамічність, здатність кожного покоління вносити до неї зміни, які
закріплюються або ж відхиляються добором. Особливого значення надавав диференціації
лінії, що визначає її напрям розвитку та протяжність, у той час, коли надмірна
однорідність є серйозним гальмом для подальшого прогресу [8].
Запровадження методів великомасштабної
селекції в 70–80-х роках ХХ ст., спрямоване на інтенсивне використання
обмеженої кількості високопродуктивних плідників, поставило під сумнів
ефективність існуючих методів лінійного розведення. Окремі дослідники дійшли
висновку, що за цих умов заводські лінії носять формальний характер і знижують
результативність інших селекційних прийомів. Негативному ставленню до методу
сприяло його ігнорування більшістю зарубіжних країн, де перевагу надавали
селекції «на лідера». Однак більшість вітчизняних учених навіть за цих умов надавала
даному методу значення основного елемента системи племінної роботи, але за
умови його вдосконалення, збагачення новими прийомами оцінки племінних якостей
тварин, добору і підбору. У зв’язку з цим обґрунтовано низку принципово нових
підходів, які передбачають: використання новітніх досягнень імуногенетики; ретельний
добір плідників на основі їхньої оцінки за родоводом та потомством; впорядкування
системи внутрішньолінійного і міжлінійного добору та підбору; організацію
раціонального використання ліній; виведення ізольованих заводських популяцій;
створення синтетичних ліній [1].
Система методів лінійного розведення набула
особливої актуальності у зв’язку з використанням для вдосконалення місцевого
поголів’я плідників імпортних порід. У селекційній практиці з’явилися лінії,
спільні для кількох порід. Так, червоно-рябий голштинський бугай Імпрувер
використовувався в Канаді на червоно-рябих голштинах, у Швейцарії на
сименталах, в Австрії на пінцгау, в Німеччині на червоно-рябій німецький, у
Росії на сименталах, в Україні на сименталах і червоній степовій породі.
Можливість існування таких ліній в умовах виведення нових порід обґрунтував у
1985 р. В. П. Буркат. Довів ефективність створення нових для практики
селекційно-племінної роботи генеалогічних формувань – синтетичних ліній, вбачав
у них засіб прискореного розмноженню високопродуктивних генотипів, здатних
поєднати в собі переваги вихідних порід. Основною умовою їхнього створення вважав
застосування методів клітинної інженерії, комплексних інбридингів на
родоначальників провідних ліній як поліпшуваних, так і поліпшувальних порід, що
забезпечує можливість фіксувати вдалі поєднання високої продуктивності з
несприйнятливістю до захворювань і пристосованістю до місцевих умов [2].
У розроблення системи лінійного розведення за
умови відтворювального схрещування вагомий внесок зробив академік М. В. Зубець.
Принципова новизна розробленої ним спільно з іншими вченими методики лінійного
розведення полягає у формуванні структурних одиниць породи вже на перших етапах
створення породи, доборі родоначальників ліній серед кращих плідників поліпшувальної
породи, які отримали високу оцінку племінних якостей. Основними вимогами при
цьому є: виведення ліній за певною системою підбору; належність до них тварин
схожих між собою за екстер’єром і продуктивністю; відповідність основному
направленню породи; наявність специфічних характеристик, що відрізняють їх від
інших ліній. Уже з отриманням першого покоління помісних тварин старі
материнські та батьківські лінії відхиляються, оскільки в процесі
відтворювального схрещування породні особливості вихідних порід значною мірою
трансформуються. Основна перевага розробленої методики полягає у можливості
прискорити генезис породи на два-три покоління [4, 5].
У зв’язку з централізацією роботи з породою лінійне
розведення набуло нового змісту. Стало можливим одночасне закріплення за
бугаєм-лідером значного числа корів та застосування різних типів підбору.
Завдяки цим заходам виявилося цілком реальним за короткий час одержувати велику
кількість потомків від бугаїв, які за племінною цінністю перевершують
родоначальників ліній. Дослідження М. В. Зубця та інших учених
засвідчили, що вплив родоначальника лінії відчутний, переважно, лише до
третього покоління. Виходячи з цих міркувань обґрунтовано концепцію переважного
ведення коротких ліній у кожній генеалогічній групі: батько-онук. Зазначений
метод сприяє створенню не формальних генеалогічних ліній, а заводських, що в
свою чергу слугує якісному вдосконаленню порід. Водночас запровадження «коротких
ліній» виправдане лише тоді, коли порода має достатню чисельність поголів’я та
ареал. У супротивному випадку виникає загроза безперервного кросування та
зростання ймовірності інбридингів [3].
М. В. Зубцем та іншими вченими сформульовано
сучасне бачення щодо оптимального числа породних ліній, яке ґрунтується на
наступних положеннях: якщо лінійна структура породи формується лише з метою
недопущення близьких ступенів інбридингу, то достатньою кількістю оригінальних
неспоріднених між собою ліній в межах породи вважається – 14; якщо ж брати до
уваги процес формування нових ліній, можливість виникнення хвороб та інше,
доцільно мати не менше 22 ліній. Практика ведення в кожній породі 50 і більше
ліній визнана невиправданою на шляху раціонального використання найбільш цінних
структурних елементів та видатних особин породи [6].
Таким чином, теорія лінійного розведення є
основою селекційно-племінної роботи у тваринництві. У розроблення її основних
концептуальних положень зробили вагомий внесок вітчизняні вчені: Д. А. Кисловський,
Є. А. Богданов, М. Ф. Іванов, Ф. Ф. Ейснер, М. А. Кравченко,
О. О. Іванова, М. В. Зубець, В. П. Буркат та ін.
Сучасну методику лінійного розведення за умов відтворювального схрещування розроблено
М. В. Зубцем та ін. Вона поєднує такі етапи: оцінку за якістю
потомства бугаїв, що використовуються при створенні нової породи; добір
родоначальників ліній; отримання продовжувачів у результаті «замовних спаровувань»;
добір тварин, які відповідають стандартам, забезпечення їх розведення;
апробацію ліній. Її використання дозволило прискорити генезис породотворення на
2–3 покоління.
Література
1.
Бородай І. С. Теоретико-методологічні основи становлення та розвитку
вітчизняної зоотехнічної науки : монографія / І. С. Бородай. –
Вінниця, 2012. – 416 с.
2.
Буркат В. П. Методи створення синтетичних
ліній молочної худоби / В. П. Буркат // Вісник сільськогосподарської
науки. – 1985. – № 3. – С. 59–62.
3.
Буркат В. П. Роль коротких ліній у генетичному
поліпшенні української червоно-рябої молочної породи / В. П. Буркат,
М. В. Зубець, А. П. Кругляк // Наук.-вироб. бюл. «Селекція».
– К., 1996. – Число третє. – С. 29–37.
5.
Зубець М. В. Основні концептуальні
засади новітньої вітчизняної теорії породоутворення / М. В. Зубець,
В. П. Буркат // Розведення і генетика тварин: міжвід. тем. наук. зб. –
К., 2002. – Вип. 36. – С. 3–10.
6.
Зубец М. В.
Рекомендации по формированию генеалогической структуры красно-пестрой молочной
породы крупного рогатого скота / М. В. Зубец, В. П. Буркат,
А. Ф. Хаврук. – К., 1992. – 43 с.
7.
Иванов М. Ф. Методы
разведения / М. Ф. Иванов // Полн. собр.
соч.: в 7-ми т. – М., 1964. – Т. 4. – С. 420–574.
8.
Кравченко М. А. Теоретичні основи розведення тварин по лініях /
М. А. Кравченко //Тваринництво
України. – 1969. – № 11. – С.17–19.