КУЛІНІЧ ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ: ГЕРОЇЧНІ СТОРІНКИ ЖИТТЯ

Живим свідком трагічних подій війни є Олександр Іванович Кулініч – доцент кафедри комп’ютерних технологій та автоматизації процесів управління факультету пожежної безпеки та охорони праці Академії пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля (м. Черкаси), кандидат технічних наук, один із небагатьох у світі ветеранів Другої світової війни, який й досі працює, займається викладацькою та науковою діяльністю, який є учасником бойових дій Великої Вітчизняної війни 1941-1945 р., колишній в’язень фашистського концтабору Дахау.

Народився Олександр Кулініч 25 липня 1926 р. у с. Куцівка Смілянського району Черкаської області й до початку Великої Вітчизняної війни проживав разом із сім’єю батька у містечку Христинівка. В липні 1941 р. йому виповнилось п’ятнадцять років, він закінчив перший курс технікуму. Коли батька призвали до лав Радянської Армії, Олександр залишився жити у с. Розсішки під наглядом сім’ї батькового товариша і невдовзі був зарахований до бойового розрахунку артилерійської бригади.

Олександр отримав гімнастерку, карабін і вирушив захищати Батьківщину. По дорозі на Умань двічі потрапляли під обстріл, а потім опинилися в оточенні. Німці мали техніку і зброю, а радянські солдати – ніяких шансів не мали у протистоянні з ними. 47 тисяч радянських солдат тоді потрапили в «уманську яму», а решта населення – в окупацію.

20 серпня Олександр повернувся у Розсішки разом з батьком, який вибрався живим із оточення. Життя в окупації було переповнене жахом.

У березні 1942 р. почалися облави. Під одну з них потрапив Олександр та його друзі. Хлопців і дівчат везли до Німеччини в окремих товарних вагонах. Спочатку у м. Мюнхен, потім у м. Фрейзінг.

Олександр потрапив на важкі роботи у залізничну майстерню (де потрібно було класти та підбивати шпали, працювати кувалдою і киркою). Умови життя були нестерпними.

Відомо, що у Дахау німці проводили так звані «медичні експерименти» над сотнями в’язнів. Протягом 1941 – 1942 рр, було проведено близько 500 таких операцій. Експерименти з малярії примусово проводилися доктором Шиллінгом над 1200 особами. Інші тести полягали у вивченні ефекту довгого занурювання людини в дуже холодну льодяну воду — більшість жертв помирало при температурі −26 °. Всього понад 200 000 в’язнів з 30 країн перебували в Дахау. У концтаборі загинули 32 099 в’язнів, ще майже 10 000 – у його філіях, у першу чергу від хвороб, недоїдання, тортур, вбивств тощо. 29 квітня 1945 р. табір Дахау було звільнено військами США. Серед звільнених був і Олександр Іванович Кулініч. «Дахау» – один із перших і головних нацистських концтаборів у Південній Німеччині – був розташований в однойменному баварському селі на відстані 17 км від Мюнхена і діяв з 20 березня 1933 р.

Початок юності Олександра був затиснутий у долонях смерті, голоду, фізичних та моральних знущань. Але люди до всього звикають. Навіть в нелюдських умовах намагалися не втрачати віри й оптимізму, будувати плани на майбутнє. 29 квітня 1945 р. концентраційний табір «Дахау» був ліквідований частинами американської армії. На момент звільнення в таборі знаходилося 30 тисяч в’язнів.

Наприкінці травня американці передали колишніх в’язнів концтабору радянським військам, і протягом наступних двох місяців вони перебували у таборі для репатрійованих, що розташовувався в угорському містечку Яношхазе. Дозвіл і можливість повернутися на Батьківщину колишнім в’язням «Дахау» видавали лише після суворої перевірки співробітниками підрозділу радянської військової контррозвідки «Смерш». За наказом, усіх чоловіків, яким було вісімнадцять і більше років, записували на службу до лав Радянської Армії. Після повернення у м. Христинівку Олександр відразу знайшов собі роботу електрозварювальника – у Христинівському залізничному депо. Через рік вступив на навчання до Городищенського технікуму сільського господарства, після закінчення якого працював агрономом у колгоспі імені Чкалова Василівського району Запорізьської області, поки у травні 1949 р. був призваний до лав Радянської Армії.

Восени 1952 р. Олександр Кулініч, після завершення строкової служби у військах протиповітряної оборони у м. Баку, залишився на понадстрокову службу та вступив на навчання на заочне відділення енергетичного факультету Азербайджанського інституту нафти і хімії. У 1960 р. він отримав диплом і кваліфікацію інженера-електромеханіка. У той же час закінчився термін його понадстрокової служби. Олександр звільнився з лав Радянської Армії та пішов працювати старшим майстром електро-виробничого відділу на Бакинський державний підшипниковий завод, і невдовзі став його головним енергетиком. А через три роки – перейшов на посаду головного енергетика Азербайджанського науково-дослідного інституту будівельних матеріалів і споруд імені С.А. Дадашева.

У 1965 р. без відриву від роботи Олександр Кулініч розпочав навчання в аспірантурі при Інституті енергетики імені Есьмана Академії наук Азербайджанської РСР. Після захисту дисертації та одержання наукового ступеня кандидата технічних наук, у лютому 1976 р., на запрошення Черкаського виробничого об’єднання «Азот», Олександр Іванович разом із сім’єю (дружиною і двома доньками) переїхав на постійне місце проживання до українського міста Черкаси. На ВО «Азоті» працював начальником електротехнічної лабораторії, а у 1984 р. був обраний (за конкурсом) асистентом кафедри загальнотехнічних дисциплін Черкаського філіалу Київського політехнічного інституту (з 1991 р. – Черкаський інженерно-технологічний інститут, а з 2001 р. – Черкаський державний технологічний університет). І протягом наступних 18 років працював у навчальному закладі на посадах асистента, старшого викладача та доцента на кафедрі електротехніки і електроніки, а згодом – на кафедрі електротехнічних систем. Статус учасника війни та учасника бойових дій Олександр Іванович отримує у 1997 р. відповідно з рішенням Верховної Ради України.

З 2002 р. Олександр Іванович Кулініч працює в Академії пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля. Тут його поважають колеги, курсанти, студенти та слухачі – як талановитого педагога, науковця, глибоко інтелектуальну особистість, цікавого співрозмовника, багатогранну людину з надзвичайною силою волі і невичерпною життєрадісністю.

Усім, кому траплялися на життєвому шляху такі особистості як О.І. Кулініч, які вміють цінувати кожну мить життя, помічати красу в буденності і щиро радіти кожному дню, наповнюючи його глибоким змістом для самого себе й оточуючих, дуже поталанило. Усвідомлення того, що такі люди взагалі є – існують і навіть живуть поряд з нами, додає сил і впевненості.

Джерела та література

1. Офіційний електронний ресурс Академії пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля // Герої живуть – доки жива пам'ять. – Режим доступу до джерела: http://fire.ck.ua/?p=8498.

2. Лицарі порятунку / За заг. ред. М.Г. Шкарабури. − Черкаси: Брама-Україна, 2006. – С.59.

3. Виживали ті, хто не втратив віри [Текст] : 11 квітня - Міжнародний день визволення в'язнів фашистських концтаборів / Світлана Єренкова // Надзвичайна ситуація. - 2012. – № 5. - С. 18-20.

4. Офіційний електронний ресурс Академії пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля // Ніхто не забутий, ніщо не забуте. – Режим доступу до джерела: http://fire.ck.ua/?p=8151.

5. Офіційний електронний ресурс Територія терору // Українські націоналісти у нацистських концтаборах. – Режим доступу до джерела: http://territoryterror.org.ua/uk/publications/details/?newsid=263.