Педагогічні науки/ 2. Проблеми підготовки спеціалістів

Головатюк І. Г.

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка

СТАНОВЛЕННЯ АРТ-ТЕРАПІЇ ЯК НАУКИ

В останні кілька десятиліть, що стали періодом бурхливого пошуку і розвитку нових форм і шляхів формування людської особистості, великий інтерес серед науковців викликає арт-терапія.

Попри те, що доволі велика кількість праць вітчизняних та зарубіжних науковців (М. Кисельової, А. Осипової, E. Dissanayake, C. Malchiodi, R. Vick та ін.) присвячена дослідженню різних аспектів арт-терапії, це питання не втрачає своєї актуальності, оскільки значним є потенціал арт-терапії для формування та розвитку, передусім, людської особистості, а відтак і висококваліфікованих фахівців.

Арт-терапія є доволі молодою наукою, що зародилася одночасно в Англії і США. Як зауважує Р. М. Вік (R.M. Vick) арт-терапія є свого роду гібридною дисципліною, оскільки базується на здобутках як мистецтва, так і психології і, поєднуючи окремі характеристики цих наук, утворює самостійну своєрідну єдність [6, с. 5]. Розгляд мистецтва і лікування та їх взаємозв’язку є новим феноменом у науці. Проте здається очевидним, що цей зв’язок існує так само давно, як і саме людське суспільство, виявляючись у різних місцях і в різний час протягом усього розвитку людства [5]. Розвиток арт-терапії слід розглядати, скоріше, як логічний вияв тривалих людських традицій під впливом інтелектуальних та соціальних віянь ХХ століття [4].

Мистецтво і прагнення творити є вродженою властивістю індивіда і, за твердженням окремих дослідників, є таким самим визначальним фактором людської особистості як мовлення чи здатність виготовляти знаряддя праці [3].

Визначення арт-терапії дещо варіюється залежно від походження у двох галузях: мистецтві і психотерапії. З одного боку, арт-терапію можна розглядати як мистецтво в ролі терапевтичного процесу, або ж, з іншого – як «мистецтво в терапії». Саме психотерапевти вперше використали мистецтво як засіб лікування.

Арт-терапія, перебуваючи на межі мистецтва і науки, увібрала в себе досягнення цілої низки наук, зокрема медицини, педагогіки, культурології, соціології та ін. Як зауважує М. Кисельова, її методи є універсальними й можуть бути адаптовані для розв’язання різних завдань: від вирішення проблем соціальної та психологічної дезадаптації до розвитку людського потенціалу, підвищення психічного і духовного здоров’я індивіда [1, с. 10].

На початку свого розвитку арт-терапія перебувала під впливом психоаналізу. Відповідно до теорії психоаналізу продукт творчості пацієнта, чи-то щось намальоване олівцем, намальоване фарбами, виліплене чи сконструйоване, розцінювалось як вираження неусвідомлених процесів, що відбуваються у його психіці. Так, для К. Юнг вбачав у терапії творчістю спосіб вивчення несвідомого. Саме ідеї К. Юнга про персональні й універсальні символи в активній уяві пацієнта суттєво вплинули на арт-терапевтів.

Вперше мистецтво як лікувальну техніку було застосовано М. Наумбург, котра сама зростала і була вихована в дусі традиційного психоаналізу. У якості допоміжної техніки М. Наумбург пропонувала застосовувати спонтанний малюнок. Слід зазначити, що у своїй роботі М. Наумбург спиралася, передусім, на погляди З. Фрейда, зокрема на його ідею про те, що первісні думки і переживання, які виникають у підсвідомості і найчастіше виражаються у формі образів і символів. За свідченням А. Осипової, образи художньої творчості відображають усі види підсвідомих процесів, включаючи страхи, конфлікти, дитячі спогади, мрії, тобто ті феномени, котрі психотерапевти досліджують під час психоаналізу [2, с. 122].

Роботу М. Наумбург у 1950-х рр. продовжила австрійсько-американська дослідниця, котру вважають одним із піонерів арт-терапії, Е. Крамер – вона однак представляла інше ставлення до арт-терапії і працювала винятково з дітьми. Зокрема Е. Крамер наполягала на тому, що художній процес сам по собі здатен здійснювати лікувальний вплив на особистість і не потребує вербального супроводу, а завдання терапевта полягає в тому, щоб у процесі спілкування з пацієнтами залучати їх до творчості і надавати емоційну підтримку. В такій арт-терапії ведучому відводилася роль, скоріше, вчителя і художника, ніж пасивного інтерпретатора.

Таким чином, виникла суперечка між двома концепціями, одна з яких стверджувала, що первісним є творчий аспект художнього досвіду, а інша зосереджувалась на терапевтичному інсайті, здобутому за допомогою мистецтва.

Значний вплив на розвиток арт-терапії здійснила Х. Я. Квятковска, яка, працюючи в Національному інституті психічного здоров’я (National Institute of Mental Health), встановила, що художня сесія за участі усіх членів сім’ї здійснює терапевтичний вплив і загалом зміцнює сімейні стосунки. Саме із сімейних стосунків вдавалося отримати велику кількість діагностичної інформації про зв’язки між членами сім’ї і про те, як вони оцінюють свою роль у сім’ї.

Досліджуючи історичний розвиток арт-терапії як науки слід відзначити внесок у її становлення Ш. МакНіфа, котрий розглядає «лікувальну творчість» як процес, що включає низку стадій створення образу і подальшої рефлексії. Так, Ш. Макніф описує різні методи роботи, зокрема роботу з образами і емоційними реакціями учасників груп, розмови з образами у формі діалогів, їх художній опис, візуалізацію і перформанс.

Оскільки арт-терапія з самого початку свого становлення розглядалася, передусім, як засіб лікування, довгий час саме госпіталі були тим місцем, де вона розвивалася найбільш активно і динамічно. Саме арт-терапія в розумінні представників теорії про те, що первісним у ній є не мистецтво, а лікування, здійснила значний вплив на різні наукові школи західної психотерапії. В той час, як психотерапія завжди була медичною спеціальністю, арт-терапевти працювали, здебільшого, з пацієнтами, хворими на СНІД, астму, рак, туберкульоз [6, с. 6].

Нині арт-терапію розуміють як науку, що зосереджується на біохімії, психічному статусі та творчості. Окрім того, в останні роки в західноєвропейській та американській науці постає нова дисципліна «Мистецтво у медицині» (Arts Medicine). Ці факти, у свою чергу, дають підстави вважати, що арт-терапія і надалі посідатиме чільну роль у дослідженні зв’язків між тілом і розумом особистості.

Таким чином, арт-терапія є порівняно молодою наукою, яка, проте, вже пройшла досить довгий шлях до свого нинішнього статусу і розуміння науковцями. Попри зростання уваги до арт-терапії у науковому середовищі, її потенціал щодо становлення людської особистості і формування фахівців різних галузей не вичерпаний, а тому окремі аспекти арт-терапії потребують подальшого докладного дослідження.

Література

1. Киселева М. В. Арт-терапия в практической психологии и социальной работе / М. В. Киселева. – СПб. : Речь, 2007. – 336 с.

2. Осипова А. А. Общая психокоррекция / А. А. Осипова. – М. : Сфера , 2002. – 510 с.

3. Dissanayake E. Art for life’s sake / E. Dissanayake // Art Therapy. – 1992. – Т. 9, №. 4. – P. 169–175.

4. Junge M. B. A history of art therapy in the United States / M.B. Junge, P. P. Asawa. – American Art Therapy Association, 1994.

5. Malchiodi C. A. Understanding children's drawings / C. A. Malchiodi. – Guilford Press, 1998.

6. Vick R. M. A brief history of art therapy / R. M. Vick // Handbook of art therapy. – 2003. – P. 5–15.