Турчіна М.О.

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

ПЕНІТЕНЦІАРНА СИСТЕМА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В ХІХ –

НА ПОЧАТКУ ХХ СТ ТА АКТУАЛЬНІСТЬ ЦІЄЇ ТЕМИ В НАШ ЧАС

З початку 90-х років XX ст. Україна взяла курс на побудову громадянського суспільства і правової держави. Проте формування нового економічного базису, бурхливий сплеск неконтрольованого ринку, соціальна і правова незахищеність українських громадян стали благодатним ґрунтом для розквіту злочинності, яка набуває якісно нових, не відомих раніше форм. Тому сьогодні зростає роль спеціальних органів держави, діяльність яких цілком спрямована на боротьбу зі злочинністю. У системі цих органів особливе місце займають установи, які виконують покарання у вигляді позбавлення волі, – пенітенціарні установи.

Стан кримінально-виконавчої системи відображає ступінь цивілізованості країни. Нинішнє становище кримінально-виконавчої системи України з очевидністю показує, що вона потребує серйозної кореляції і видозмінення. Тут сплітається в клубок комплекс соціально-економічних, правових, психологічних проблем, без належного розв’язання яких безглуздо вважати пріоритетними питання виправлення засуджених та їхньої адаптації до вільного життя.

Процес зміни юрисдикції кримінально-виконавчої системи як у минулому, так і сьогодні, спрямований на досягнення однієї загальної мети: зробити пенітенціарну систему не тільки каральною, але і гуманною. Як відомо, повне пізнання, а тим більше розв’язання сучасних проблем науки і практики немислиме без з'ясування їхньої історії. Тому знання історії формування й еволюції пенітенціарного системи необхідне для правильного розуміння і всебічної оцінки її ролі та призначення в системі державних органів.

Вітчизняний досвід є важливим у процесі реформування кримінально-виконавчої системи України. В останні роки у вітчизняній кримінально-виконавчій сфері відбуваються явища, схожі з ситуацією, в якій опинилася пенітенціарна система Російської імперії в ХІХ ст. (недостатнє фінансування пенітенціарних установ, незадовільні умови утримання засуджених, дискусія про доцільність трансформації пенітенціарних установ у тюрми за західним зразком). Однак через недостатнє дослідження відповідних історико-правових проблем неможливо використовувати досвід імперського законодавця у діяльності відповідних пенітенціарних установ і не повторювати сьогодні колишніх помилок у функціонуванні системи виправних установ.

Становлення в Росії системи закладів, що виконують покарання у вигляді позбавлення волі до початку ХІХ ст. Тюремні установи згадуються вже в Судебниках 1497 р. та 1550 р. Але тюремне ув’язнення до кінця XVІІ ст. мало лише попереджувальний характер та застосовувалося на досудовій стадії процесу. Соборне уложення 1649 р. згадує тюремне ув’язнення вже більш ніж в 40 випадках. При Петрі І широкого розмаху набула практика використання праці ув'язнених на різного роду роботах, що було закріплено в Артикулі військовому 1715 р. Петро I швидко оцінив переваги арештантської праці, яка не вимагає великих фінансових витрат, і став активно використовувати її для реалізації своїх грандіозних планів у процесі здійснення державних перетворень. Умови утримання засуджених до позбавлення волі були жахливими. Людина, яка потрапляла до тюрми, була приречена на повільну смерть. Певні позитивні зміни в тюремній системі стали відбуватися лише за царювання Катерини ІІ, яка послідовно проводила політику, спрямовану на вдосконалення та централізацію державного апарату. У цей період в Росії починає формуватися ідея виправлення злочинців через працю. Катерина II під впливом гуманістичних ідей просвітництва, бажаючи привнести в Росію передовий тюремний досвід, дійшла думки про необхідність створення відповідного нормативного документа – Статуту про тюрми, але цей акт так і не був затверджений. У Російській імперії другої половини XVIII ст. склалося становище, коли, з одного боку, з'явилися перші науково обгрунтовані ідеї про цілі покарання у вигляді позбавлення волі, його зміст, порядок і умови виконання, які відповідали передовим поглядам того часу в цій сфері; а з другого боку, фактично, система місць позбавлення волі розвивалася сама по собі, без урахування нових ідей, виходячи із суто прагматичних цілей. Завдання виправлення арештантів ще не знайшло якої-небудь соціальної і матеріальної опори.

В пенітенціарна системі Російської імперії в ХІХ ст. у дореформений органом управління пенітенціарною системою фактично було філантропічне Піклувальне про тюрми товариство, метою якого проголошувалося етичне виправлення злочинців, утримуваних в місцях ув’язнення, і поліпшення їх стану. Визначено, що з часів Олександра І починається активне видання нормативних актів, що стосувалися пенітенціарної сфери: Положення про посаду наглядачів тюремних замків 1823 р., Статут про утримуваних під вартою 1832 р., Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. та ін., які були систематизовані в XІV томі Зводу законів. До середини ХІХ ст. склалася дуже складна система кримінальних покарань у вигляді позбавлення волі і установ, призначених для його виконання: гамівні та робочі будинки, ув’язнення, яке поєднувалося із засланням (в основному, в монастирські тюрми), каторга, військово-арештантські роти, фортеці та тюрми. Тюремне управління як у центрі, так і на місцях, було розпорошене між різними юрисдикціями. На місцях пенітенціарні установи перебували в підпорядкуванні посадовців і органів, які належали до різних відомств: губернатор і губернське правління, комітети Товариства піклувального про тюрми, губернський прокурор, повітовий стряпчий, поліцмейстер, городничий, справник, начальник внутрішньої варти, жандармський штаб-офіцер.

Пенітенціарна система Російської імперії напередодні реформи в 1862–1879 рр характеризується тим,що скасування кріпосного права спричинило цілу низку реформ. Правлячі кола чудово усвідомлювали, що, реформуючи суд, армію, фінансову систему, місцеве управління, не можна залишити осторонь тюремне питання. Усвідомлення необхідності змін у російській тюремній сфері відбулося не без впливу західних гуманістичних ідей і зарубіжного досвіду. З метою впорядкування функціонування тюремних установ уряд вживав заходів до централізації тюремного управління. 18 серпня 1862 р. була затверджена думка Державної ради, згідно з якою завідування всіма місцями позбавлення волі цивільного відомства було зосереджено в МВС, що поклало початок реформі тюремної частини. При цьому МВС спільно з Міністерством юстиції було запропоновано вибрати конкретні пенітенціарні системи для певних губерній. У зв'язку з цим, з 1862 р., МВС починає збирати офіційні відомості про стан тюремної системи Російської імперії, тим самим готуючи грунт для проведення реформи.

Найбільші зміни в системі пенітенціарних установ стали відбуватися в останній третині ХІХ ст., які, власне, й іменуються тюремною реформою. Початок цих змін пов'язується із створенням у 1872 р. Комісії для складання загального систематичного проекту про тюремне перетворення під головуванням В.Соллогуба, а з 1877 р. – К.Грота. У своїй роботі комісія враховува-ла результати роботи міжнародних тюремних конгресів. Комісія дала достатньо реалістичну оцінку існуючому в Росії становищу в місцях позбавлення волі, констатувавши украй незадовільний стан пенітенціарних установ. У 1879 р. була затверджена думка Держради про створення Головного тюремного управління (ГТУ), яке наділялося деякими правами окремого міністерства і повинно було втілювати в життя основні напрями тюремних перетворень у Російській імперії.

Нормативне регулювання діяльності пенітенціарних закладів та умов відбування в них покарання в період тюремної реформи визначається досить активною нормотворчою діяльністю ГТУ, створеного в результаті тюремної реформи 1879 р. Було видано багато нормативних актів, регулюючих окремі питання виконання покарань, пов'язаних з позбавленням волі. Така активність пояснювалася гострою потребою практичних працівників у регулюванні цієї сфери суспільних відносин. Що стосується законодавчого рівня регулювання пенітенціарних питань, то даний процес істотно стримувався невизначеністю з концептуальними положеннями при розробці нового Кримінального уложення. І оскільки обговорення проекту Уложення затягнулося майже на два десятиліття, то ГТУ змушене було взяти на себе нормативне регулювання діяльності пенітенціарних установ.

Головне тюремне управління мала такі напрями діяльності: центральне і місцеве тюремне управління, адміністративно-господарська діяльність, управління засланням, будівельні роботи, пересилка арештантів, тюремний патронат, духовно-етичне виправлення ув'язнених, нормотворча діяльність, міжнародна пенітенціарна діяльність. ГТУ мало власну структуру і штати, де найбільша роль відводилася начальнику і тюремним інспекторам, які відрізнялися високим рівнем компетентності і освіченості, мали уявлення не тільки про стан тюремних установ Росії, але й володіли знаннями у галузі зарубіжних пенітенціарних систем. Управлінська структура ГТУ дозволила достатньо ефективно організувати керівництво тюремними установами відразу ж з моменту його створення. Із розширеннямкола завдань, які стояли перед ГТУ, збільшувалася кількість його діловодств, що було зумовлене зростанням уваги суспільства і держави до пенітенціарних проблем і доказом безперечної довіри до нового державного органу. У царській Росії існувала офіційна кадрова політика в тюремній сфері, яка грунтувалася на засадах самодержавства. Вірність імператору була головним критерієм при підборі і розстановці кадрів у тюремному відомстві. Цим пояснюється домінування серед тюремних класних чинів колишніх армійських офіцерів, найчастіше дворян, та солдатів і унтер-офіцерів, які вийшли у відставку, переважно із селян, серед чинів тюремної варти. Водночас уряд, чудово усвідомлюючи необхідність спеціальної відомчої підготовки кадрів, докладав до цього чимало зусиль, створюючи школи і курси для всіх охочих присвятити себе тюремній справі

Становище, що склалося після прийняття Кримінального уложення 1903 р.: система пенітенціарних установ була певним чином спрощена, а кількість видів пенітенціарних установ зменшена. Були ослаблені також станові відмінності при регулюванні умов утримання позбавлених волі. Як позитивні зрушення слід назвати також використання досвіду розвинених країн. Практично безперервно тривав процес правового регулювання різних аспектів розвитку тюремної системи. При цьому активну роль відігравало ГТУ, у віданні якого знаходилися місця позбавлення волі. За змістом нормативних положень російські тюрми були на рівні сучасних для того періоду пенітенціарних вимог. Проте реальне становище в місцях позбавлення волі істотно відрізнялося. Перелік пенітенціарних установ, незважаючи на його скорочення, ще залишався відносно великим, але відмінностей між ними практично не було. У цьому виявлявся вплив соціологічної школи кримінального покарання, що припускає різні види позбавлення волі.

Органи управління пенітенціарною системою на місцях можна розділити на Губернські тюремні інспекції ті Губернські піклувальні про тюрми , товариства та комітети.

З 1890 р. в губерніях починають функціонувати тюремні інспекції, що стали представниками ГТУ на місцях, через які управління підтримувало зв'язок з окремими місцями ув’язнення. З п’яти перших тюремних інспекцій Російської імперії дві були створені саме в українських губерніях – Київська та Харківська. Запровадження інспекцій було останньою і необхідною умовою для одноманітного виконання покарання у вигляді позбавлення волі в усій імперії. Завдяки інспекціям тюрми дійсно стали перетворюватися на пенітенціарні установи. З появою інспекцій виникли адміністративні органи, які взяли на себе всю повноту відповідальності за організацію тюремної справи на місцях і досягли в цьому успіху. Практика свідчила: там, де були інспекції, місця позбавлення волі утримувалися краще, тюремна служба організовувалася правильніше, кошти, що виділялися на тюрми, витрачалися раціональніше. Намітилася чітка тенденція підвищення заробітку ув'язнених практично у всіх місцях позбавлення волі.

Товариство піклувальне про тюрми посідає вельми помітне місце в історії розвитку тюремної справи в Російській імперії. Воно було першою установою імперії, яка стала узагальнювати пенітенціарний досвід, що став згодом тією науково-практичною базою, на основі якої надалі здійснювалася реформаторська діяльність у тюремній сфері. Товариству та його органам на місцях, звичайно, не вдалося здійснити всіх завдань з організації тюремного управління через об'єктивні і суб'єктивні причини. Але їм першим у Росії вдалося визначити і певною мірою дослідити нагальні проблеми виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення волі. Майже столітній досвід роботи Товариства піклувального про тюрми в узагальненому вигляді був неоціненним початковим матеріалом для реформ, спрямованих на перетворення тюремної системи Російської імперії в пенітенціарну. Товариство стояло біля витоків становлення цивілізованої пенітенціарної системи в Російській імперії в організаційному і правовому плані. Саме завдяки зусиллям Товариства в імперії почалося формування законодавчої бази виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення волі.

Сьогодні Україна, проголосивши курс на побудову правової держави, узяла на себе зобов'язання з формування громадянського суспільства, частиною якого є цивілізована пенітенціарна система. Назріла гостра необхідність у використанні багатої історичної спадщини. Наявний досвід пенітенціарного будівництва, відновлені справжні історичні факти, їх оцінка і переоцінка з позицій безперервного поступального суспільного розвитку можуть стати основою сучасного процесу реформування вітчизняного законодавства і практики виконання кримінальних покарань. З цією метою необхідно здійснювати не тільки організаційно-правове забезпечення намічених перетворень (вдосконален-ня кримінально-виконавчого законодавства; формування громадських опікунсь-ких рад над установами, де утримуються обвинувачені і засуджені; реалізація цілеспрямованої діяльності громадських і релігійних організацій у сфері духовно-етичної освіти і виховання засуджених у місцях позбавлення волі), але й сприяти залученню найширших верств населення, вчених, фахівців, практиків для ефективного застосування всього комплексу вживаних заходів.