Булгаков Артур Олександрович

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

Деякі проблеми здійснення права власності на землю Українського народу.

Проблема правового статусу громадян і юридичних осіб як суб’єктів здійснення права власності на землю Українського народу зумовлена сучасними об’єктивними і суб’єктивними соціальними, економічними, демографічними, екологічними, державно-правовими явищами у суспільному житті Українського народу, організаційно-правовими проблемами реформування відносин власності на землю і утвердження нового земельного ладу, який би забезпечував для України прогресивний соціально-економічний розвиток, національну продовольчу і екологічну безпеку, законність і правопорядок у земельних відносинах на основі конституційних засад права власності на землю Українського народу.

Проголошене у перших законах незалежної України і закріплене у Конституції України право власності Українського народу на землю не знайшло свого адекватного вираження у земельному законодавстві і подальшого розвитку у правовій системі України. Чинний Земельний кодекс України не відтворює і не розвиває положень статті 13 Основного закону держави щодо права власності на землю Українського народу, статті 14 Конституції України в частині гарантування права власності на землю, набуття і реалізації громадянами, юридичними особами і державою права власності на землю виключно відповідно до закону

Виходячи з методологічних засад права власності на землю, основним національним багатством має визнаватися у законодавстві України не вся земля у межах кордонів держави, а лише та частина земної поверхні, яка вкрита родючим гумусним шаром ґрунту і завдяки людській праці продукує капітал, який разом з ґрунтом є власністю Українського народу і розподіляється в суспільстві через приватну і суспільну форми власності. Земля як основне національне багатство – це розташована над надрами в межах державних кордонів частина земної поверхні з родючим шаром ґрунту, який використовується для виробництва у сільському господарстві, що має розподілятися між сільським господарством, промисловістю і державою через приватну і суспільну форми власності .

Аналіз правового становища Українського народу в системі суб’єктів здійснення права власності на землю дозволяє зробити висновок, що Український народ є самостійним суб’єктом здійснення права власності на землю і має особливості у правовому становищі серед інших конституційних суб’єктів права власності на землю Українського народу.

Реалізація норми статті 14 Конституції України в частині набуття права власності на землю потребує не лише законодавчого закріплення підстав виникнення права власності на земельні ділянки, а й визначення умов та способів здійснення такого права громадянами, юридичними особами і державою. В юридичному значенні умови набуття права власності на землю – це закріплені у законі обставини, правила, норми, які встановлюють певні вимоги щодо суб’єктів, об’єктів і порядку набуття у власність земельних ділянок.

Крім того, конституційне гарантування права власності на землю надає право кожному громадянину вимагати від держави законодавчого закріплення і можливості реалізації правових засобів та механізму набуття, реалізації і захисту права власності на земельні ділянки, а також забезпечення охорони землі в межах державних кордонів, утвердження правопорядку у земельних відносинах.

Науково-теоретичний аналіз правового становища Українського народу в системі суб’єктів здійснення права власності на землю дозволяє зробити висновок, що Український народ є самостійним суб’єктом здійснення права власності на землю і має особливості у правовому становищі серед інших конституційних суб’єктів права власності на землю Українського народу. Суть таких особливостей полягає по-перше, в тому, що на конституційному рівні закріплені імперативи, реалізація яких має запобігати концентрації у держави юридичних правомочностей власника землі, що мало місце за радянських часів; по-друге, оскільки категорія “Український народ” визначається у Основному законі як громадяни України, то застосовуючи закони формальної логіки, не громадяни України не є Українським народом і тому вони не можуть бути суб’єктами права власності землю як територію в межах держави і як основне національне багатство, не можуть приймати участі у референдумах щодо території держави, не можуть впливати на дії органів державної влади та місцевого самоврядування у здійсненні ними прав власника на землю від імені Українського народу тощо; по-третє, наявність у ст.14 Конституції України припису щодо права приватної власності на землю громадян і юридичних осіб не виключає можливості набуття права власності на земельні ділянки іноземним особами, якщо це окремо буде передбачено законом; водночас іноземні держави не можуть набувати у власність земельні ділянки на території України; по-четверте, саме народу, а не державі, на праві власності, має належати покрита родючим шаром ґрунту частина земної поверхні у межах території держави, а також вироблена на ній абсолютна і додаткова вартість; по-п’яте, завдання держави та органів місцевого самоврядування полягає в тому, щоб через закони та інституційно-правові механізми забезпечити підвищення родючості ґрунту і суспільний розподіл капталу; по-шосте, громадяни України всіх національностей можуть відповідно до закону вільно володіти, користуватися і розпоряджатися землею з метою задоволення приватних, суспільних, державних, громадських інтересів; по-сьоме, український народ має право у визначених Конституцією України формах захищати своє право власності на землю.