Історія / 1.Історія України

Кандидат історичних наук, доцент КРАВЧЕНКО Н.Б.

Національний аграрний університет, Україна

ГЕНДЕРНА ПАРИТЕТНІСТЬ У ВЛАДНИХ СТРУКТУРАХ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Розбудова України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави потребує формування гендерно-орієнтованої, соціально-економічної політики, що одночасно є компонентом розвитку громадянського суспільства.

Формування гендерної паритетності передбачає розв’язання не лише соціально-економічних проблем чоловіків і жінок, а перш за все – реалізацію їх політичних, громадянських, культурних прав.

Попри всі недоліки радянської системи, саме завдяки державній політиці щодо пропорційного представництва жінок у владних структурах, відсоток жінок-депутатів у місцевих органах влади становив 50%, у Верховній Раді України – 36%, що відповідало світовим стандартам і було одним з найістотніших демократичних досягнень держави. [1]

Період демократичної перебудови та становлення української державності характеризується поглибленням гендерної асиміляції у сфері політики й управління. Найяскравішим прикладом є депутатський склад Верховної Ради України, де жінки становили на: 1990 рік – близько 3%, 1994р. – 3,7%, 1998р. – 8,1%, 2004р. – 5,1%.[2]

Приєднавшись до Декларації Тисячоліття ООН та визначивши Цілі Розвитку Тисячоліття, України зобов’язалась , зокрема, забезпечити гендерне співвідношення на рівні не менше 30 до 70 відсотків тієї чи іншої статі у представницьких органах влади та на вищих щаблях виконавчої влади. Тобто, до 2015 року слід привести до свого парламенту не менше 30 % жінок. [3]

Аналогічна ситуація у місцевих законодавчих та представницьких органах влади. Так, за результатами виборів 1994 і 1998 років не було обрано жодної жінки на посаду голови обласної ради чи обласної державної адміністрації. В 2002 році вперше за роки незалежності головою Дніпропетровської обласної ради було обрано жінку.

Хоча, загалом у складі депутатів за статтю на виборах до місцевих рад спостерігаються певні кількісні зміни: у 1994 році жінки обрані до місцевих рад становили 30%, а у 1998 році – 38%.[4]

Причинами скорочення кількості жінок у законодавчих органах влади слід вважати стереотипи та систему цінностей, що склалися у суспільстві, а також відмова від квот для жінок.

Повернення до квотування може вважатися цінним засобом забезпечення рівних можливостей чоловіків і жінок. В цьому ключі все більшої популярності і підтримки набуває концепція "рівності за отриманим результатом", основним аргументом якої є те, що відсутність формальних перепон для реалізації права не гарантує наявності рівних можливостей. Тому квоти сприяють встановленню рівності за результатом. Якщо існують перешкоди для рівності, необхідно вживати компенсаційних заходів, які й будуть вважатися засобами рівності за результатом. [5] Цей підхід є законодавчо закріплений у ст. 4 Конвенції ООН про заборону всіх форм дискримінації щодо жінок. В ній вказується, що: "Вжиття державами-сторонами тимчасових спеціальних заходів, спрямованих на прискорення встановлення фактичної рівності між чоловіками та жінками, не вважається ... дискримінаційним..." [6]

Щодо виконавчих органів влади, то тут працює значно ширше коло жінок, але вони, у переважній більшості, займають посади спеціалістів. За даними Держкомстату України станом на 1січня 1998 року серед керівників центральних органів виконавчої влади, жінки становили 7%, а у місцевих органах влади – 1%.

До реорганізації центральних органів виконавчої влади серед 21 міністра України було дві жінки – С.Станік та Р.Богатирьова, а також три жінки очолювали державні комітети України – В.Довженко, О.Кужель, Т. Кисельова. В 2005 році до новообраного Кабінету Міністрів ввійшло дві жінки – О.Білозір – міністр культури, та Ю.Тимошенко – Прем’єр-міністр України.

Конвенція ООН також передбачає забезпечення жінкам на рівних умовах з чоловіками представляти свої уряди на міжнародному рівні і брати участь у роботі міжнародних організацій. [7]

У1998 році вперше в історії України жінку було призначено послом у Швейцарії. В центральному апараті закордонних справ працювала 71 жінка - 21% (для порівняння – в 1995 році – 12,4%), 8 з них – на керівних посадах. [8]

Зі здобуттям незалежності почали відроджувати свою діяльність громадські жіночі організації. На сьогодні в Україні діє 30 всеукраїнських та міжнародних організацій, 200 обласних та понад 1000 районних та міських жіночих організацій , а з березня 1999 року – Національна рада жінок України, до якої входять 12 жіночих організацій. [9]

З 1997 року діють жіночі політичні партії: Всеукраїнська партія жіночих ініціатив, «Жінки України», «Жіноча народна партія (об’єднана), «Солідарність жінок України, «Жінки за майбутнє» та інші.

Тобто, жіночий потенціал все активніше залучається до розбудови незалежної України. Демократичні перетворення у країні є важливою передумовою формування громадянського суспільства, рівних прав і можливостей громадянина. Проте, кардинальних гендерних змін в суспільстві поки що не зафіксовано і зводить Індекс гендерної рівності для України від 0,421 у 1998 році до 0,428 у 2001році. [10] За рівнем гендерного розвитку Україна має рейтинг 54 і входить до підгрупи країн із середнім рівнем розвитку людського потенціалу. Гендерні диспропорції в органах державної влади є констатацією факту порушення гендерної рівності. Ситуація вимагає цілеспрямованих заходів щодо формування нової парадигми гендерної паритетності у владних структурах України.

Література:

1. http://www.google com/searh

2. http://www.google com/searh

3. «Хрещатик», 23 червня 2004 року.

4. http://www.telekritika.kiev.ua/news

5.http://www.telekritika.kiev.ua/newswww.vibory.com/ukr/coments/analit/data.base.html

6.Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. К.: «Право», 1995. – 20с.

7. Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. К.: «Право», 1995. – 20с.

8. Кулачек О. Роль жінки в державному управлінні. – К.: «Основи», 2005. – С.208-209.

9. Піча В.М., Левківський К.М., Хома Н.М. Політологія.-Київ-Львів: «Каравела»-«Новий Світ-2000»,2002.- С.106.

10.Україна. Національний звіт людського розвитку 2001. – К., 2002. – 113с.

Відомості про автора:

1. Кравченко Наталія Борисівна.

2. Домашня адреса (адреса для листування): 03040, м. Київ,

вул. Бурмістенка, буд. 12, кв. 12.

3. Домашній телефон: (044) 258-63-97.

4. Місце роботи та посада: доцент кафедри історії України Національного аграрного університету.

5. Науковий ступінь - кандидат історичних наук; наукове звання – доцент.

6. Гендерна паритетність у владних структурах української держави