Гордійченко В.В. ЗНТУ

Становлення естетичної свідомості в Індії та в Китаї

Становлення естетичної свідомості в Індії, Китаї і взагалі на Далекому Сході та в Південно-Східній Азії, дивлячись по загальним процесам розвитку людства, напевне, також відбувалося в дуже далекі часи. Поки археологам не вдалося зафіксувати знахідки у Південно-Східній Азії яких-небудь магічних, міфологічних, релігійних та художніх творів та джерел найдавніших часів. То муж вивчення культури, мистецтва, тобто становлення естетичної свідомості в Індії та Китаї зафіксовано тільки в джерелах, що відносяться до VIII - VI ст. до н.е.

1. Розвиток естетики в Стародавній Індії

В Індії найдавнішими джерелами вважаються упанішади, в яких, можна стверджувати, представлені перш за все релігійні, а потім і світоглядні уявлення, а можливо, і погляди давніх індусів, в яких синтезувались зачатки філософських, етичних і естетичних уявлень та поглядів. Саме синтезовані, а не сплетені, як вважали раніше. Саме до моменту появлення у VIII ст. до н.е. перших упанішад в Індії вже (як казав А.В. Борисов) «були розвинені професійне музичне мистецтво, співи, танці, архітектура і образотворче мистецтво». Гадається, що була вже і професійна скульптура, бо неможливо уявити собі будь-який індуїстський храм чи любе ритуально-релігійне спорудження без висічених із каменя скульптур. Дійсно, що упанішади любі художні твори відносять до матеріальних об’єктів і явищ, оскільки не йде до пізнання світу і відкриттю краси Брахма. Для авторів упанішад головне в житті – це не приходячи чуттєві насолодження, а пошуки неприходячих істин, що приводять до пізнання та досягнення їх у найвищий стан. Мистецтва дістаються неправдивим задоволенням, навіть на крок не наближує до посягання істини. Ось це, кажучи по-сучасному, пізнавальна, гносеологічна нетерпимість авторів упанішад, якщо відштовхнутися від менталітету сучасних індійців, входить у непередбачливе противоріччя з усім процесом становлення філософського, особливо етичної й естетичної свідомості індійців. І в загалі: чи можливо уявити індуїстську релігію, храмову індуїстську архітектуру без сотень і сотень висічених із каменя еротичних скульптур, «проростаючих» просто таки із головної для чуттєвості і всього чуттєвого життя індуїстів проблеми кохання, що переповнює всі музичні жанри та синтезуючої в собі танцювально-жестикулююче і мімічне життя в емоційно сухих пізнавальних раціональних заключеннях? Але ж тільки до них у вигляді «кінечної» істини стримиться мудрець.

Відмітимо, що ранні і більш пізні упанішади розрізняються: перші – більш чуттєвою направленістю, а інші – пізнавально-раціональною, мислячою, але естетичною направленістю.

В ранніх упанішадах з великою силою і красою виразилось непередбачене намагання досягти давньої людини до в досконалої свободи, безмежному значенню, найдавнішому блаженству, устремління до того, що більше всього у житті було вартої уваги, посягання і досягнення. І, звичайно, для мудреців, склавших упанішади, не було нічого прекраснішого Брахмана – цього універсального ідеалу, уявлення якого асоціювалось з величчю та вдосконаленням найважливіших і найкращих речей у житті стародавніх індійців, перш за все з світом і кольорами сонця, з його животворними променями і теплом, з різнокольоровим полум’ям жертовного вогню та жаром багаття, з сяйвом місяця й усіх небесних і земних світінь, з блиском золота і видом дорогоцінних прикрас, а також із звуками зрошуючого суху землю дощу, з дзюрчанням річки і т.д.

Щоб зрозуміти це просторове і в цілому протирічливе, на перший погляд, вислів, треба уявити, що для індійців крилось і криється до цих пір за словом «брахман». Це: «гімн похвали», «сила заклинання», «священне знання», «блаженне звільнення», «ціле мудріє», «багатство». І це багатство уяв, що скривалося в одному, доволі значущому для індуса слові, дозволило упанішадам виголосити, що Брахман – це все: це універсум, єдине начало всього сущого, абсолют; під Брахманом розуміється щось найвеличніше і основне на самому собі, що дає опору всьому іншому у світі і самому світу.

Для мудреця Брахман – «предмет устремлінь» (Ке IV, 6), тобто в якійсь мірі як духовний ідеал. З естетичної точки зору пізнання Брахмана можливо тільки на шляху світла і краси. Виходить, що Брахман для індійців, особливо для їх мудреців, означає більше, ніж для стародавніх єгиптян бог сонця Ра, Амон чи Атон, бо Брахма – світоч світочів, образ блаженства, безсмертя, що сяє, це найпрекрасніше й блаженне споглядання, більш, чим щастя людей.

Для того, щоб досягти ці почуття та порозуміння не обов’язково читати всі упанішади, а достатньо уважно вчитатися у велику поему «Рамаяна», від якої всі сучасні індійці приходять у не менше захоплення, чим скажімо, їх далекі пращури. Достатньо вказати на те, що протягом 20 років в Індії кінця ХХ ст. щонеділі йшли з незмінним успіхом фільми, поставлені майже по кожному епізоду поеми «Рамаяна».

І можна бути впевненим, що перегляд цих фільмів породжують у сучасній Індії все більше «пурушей» – людей, що займаються поглибленим самопізнанням, власного внутрішнього Я – Атмана, чи внутрішньої людини, і стають духовними особами. І ця висока культура для мас, що возвеличує їх, а не масова культура, що приводить маси до прагматизму та бездуховного життя.

2. Розвиток естетики у Стародавньому Китаї

Процес становлення естетичної свідомості китайців завершувався майже одночасно з становленням естетичної свідомості індійців. Саме VI ст. до н.е. є, за джерелами, становленням естетичної свідомості народу, зате можна бути впевненим, що у свідомості китайського народу до того часу вже існували досить чіткі, якщо не естетичні й етичні поняття, то уявлення, які закріпилися у відчуттях, смаках, переживаннях, поведінці й вчинках народу, тобто в його менталітеті.

Світ на міфологічної стадії перед китайцями виник зразу ж як художня дійсність, у той час коли в усіх інших народів спочатку вироблялось своє міфоуявлення про будову світу і його суті, а потім починалось його художнє «завоювання». Китаєць спочатку зіткнувся з хаотичним нагромадженням речей у світі і був поставлений перед необхідністю самостійно розбиратися в цьому нагромадженні до вподоби богів. І почав він з міфів культу плодородіння, формуванню якого протистоять страшні та жахливі, вороже налаштовані щодо відношення до людини боги-монстри та потвори. В цьому хаотичному світі жорстока ворожа й непримиренна боротьба за першість. Чуття поклоніння і страху, захоплення й жаху не змогло не виникнути у китайців від таких богів, але ця ж ситуація подолання страху та жаху змусила їх виробити у собі сили та сміливість протидіяти силам, що несуть загибель. Саме життя наполегливо вимагало його захисту. Саме, виходячи з цього, повинен з’явитися герой в людській постаті, що протистоїть цим пагубним силам і знищити їх. Наприклад:

Хтонічна богиня Нюйва перемагає Чорного дракона – втілення

водної стихії, що приносить чимало бід людям; Мисливець

розправляється з багатьма потворами – носіями хаосу, серед яких

Змій Сю, Смерч, Велетенський вепр та інші божества першого

покоління богів¹.

Немає можливості згадати такий епізод, скажімо, з інших народів про створення світу, як це було придумано у Стародавньому Китаї.

Але здається, що саме соціально-природничий характер становлення китайської естетичної свідомості вимагав такої художньої міфології: розправивишись з жахливими богами-потворами, богиня Нюйва

…чинить пошкоджений під час схватки титанів небозвід і виступає у

якості деміурга у міфі про створення світу; Мисливець вражає із

свого лука дев’ять із десяти ввійдених на небозвід Сонць-Воронів і

тим рятує світ від погибелі ; Жовтий нащадок (Хуанді) долає бога

війни Чію і стверджує світ на землі. І нарешті після всього цього

розвитку космічний хаос і ворожнеча були переможені і на землі

встановився світ і порядок, з міфологічної точки зору як благо і краса.

Тепер, після всього цього, треба зосередити увагу на людині. Тепер нові чи переможені боги повинні допомагати людині. Наприклад: Гунь з волі Верховного бога допомагає людям у боротьбі з потопом. Боги вчать людину землеробству, стрільбі з луку, календарному обчисленню тощо. Боги і напівбоги, навчивши багатьох людей, піднімаються все вище в небо. Відбувається відокремлення землі від неба. Тепер на землі людина може обходитись без богів, відчуваючи свої сили і можливості справитися із своїми земними проблемами. Все це проходило у Китаї в період розкладання родового ладу і народження держави чи переходу до держави.

Тепер знадобилося скласти епос про те, як божественні пращури влаштовували життя того чи іншого племені: Юй осушує землю, Володар над просом і засіває лани; вони ладнають дороги, одними словом – наводять на землі порядок, долаючи хаос, які раніше влаштовували жорстокі й криваві боги. Тепер починається на землі своя боротьба вже між племенами й царствами на чолі з царями-воїнами, про які розповідають епічні пісні.

Для свідомого осмислення сутніх змін у міфології, у епічній поезії і піснях на допомогу приходить філософія, яка не може відірватися від земних справ людини, особливо від його взаємодій з природою, з суспільством, а також з сформованою державою. Тут виокремлюється ще одна відмінність процесів становлення філософії та естетичної свідомості китайців від таких же процесів у інших народів. Для китайців природа визнається вдосконаленням, а людина і все людство, взаємодіючим з природою, потребують у своєму вдосконаленні і повинні далі самовдосконалюватися. Тепер проблема вдосконалення людини і всього людства стає основною і головною проблемою філософії. Природньо, що при вирішенні цієї своєї земної задачі філософія не може обійтися без етики й естетики, які постійно націлюють її на утвердженні на землі порядку і на самокінець – краси.

І знову ж таки китайці розгортають перед людством дві можливі дороги розвитку: одні філософи, визнавши природу досконалою, закликають лише наслідувати її. Інші ж основне призначення філософії, естетики, етики і педагогіки вбачають у формуванні досконалої, чи ідеальної людини, здатного у творчих зусиллях і вдосконалювати природу, і самовдосконалюватися. Вони наполягали, що вихований ідеальний член суспільства повинен бути націлений на «всезагальне благо» до вподоби епічних героїв. Епічні герої, образи яких художньо втілені в епосах, поемах, гімнах і піснях, – це ідеал для етики, естетики і педагогіки. В їх поступках і діях відбиті і краса космосу, і краса героїв, і вона повинна втілюватися в людях, відчувших, переживших цю красу – стали прекрасними.

Історія давньокитайської філософії, відповідно етики й естетики знає і виділяє дві крупні філософські школи, у характері яких у різному випадку, але обов’язково повинно бути природно-соціальний синтез, правда, у даосизмі, тобто Лао-Дзи та його наступників – з акцентом на природному вдосконаленні й красі, тобто на красі світу, а у Конфуція – на соціальних аспектах процесу вдосконалення краси людських поступків та справ, які відбуваються у рамках пошуку і втілення соціального чи суспільного ідеалу. Наприклад, історики філософії й естетики стверджують, що «центральною частиною даосизма є вчення про світ. Все інше – вчення про суспільство та державу, теорія пізнання, теорія мистецтва (в її стародавньому вигляді) – випливає від вчення про світ. У центрі конфуціанської філософії – людина в його суспільних зв’язках, людина як основа непохитного спокою і порядку, ідеальний член спільноти» ²

1. Померанцева Л.Е. Китай//История эстетической мысли. – Т.1,– с.130.

2. Померанцева Л.Е. Китай//История эстетической мысли. – Т.1,– с.130.