Піпа А.О.

Єгоркіна Т.О.

Донецький національний університет економіки та торгівлі

ім. М.І. Туган-Барановського

Правове регулювання перестрахування: деякі аспекти

Перестрахування в Україні, як інструмент підвищення фінансової сталості страховиків – нова, не дуже розвинена сфера страхової діяльності, аналіз проблем якої викликає чимало теоретичних питань. Однією з головних проблем, яка обмежує розвиток перестрахування в нашій країні, є недосконалість його правового регулювання. Таке становище пов’язано з тим, що нормативно-правова база регулювання перестрахування перебуває ще у стадії розвитку і не охоплює весь спектр відносин, пов’язаних з перестрахуванням.

Останнім часом хоча і спостерігається позитивна тенденція у формуванні правової основи для перестрахування, однак за такий короткий термін створити досконалу систему законодавчо-нормативних актів не вдалося. Стаття 12 Закону “Про внесення змін до Закону України “Про страхування”, постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про порядок здійснення операцій з перестрахування” – от, власне, і усі нормативні акти з перестрахування.

Важливість перестрахування для можливості проведення страхової діяльності без серйозних втрат для страховиків і економіки у цілому, здавалося, мала б спонукати до врегулювання цього виду діяльності на законодавчому рівні. Однак далеко не усі фахівці схвалюють намір законодавчо врегулювати відносини щодо договору перестрахування. На думку Л.Клоченка, П.Мюллера[1, 48], С.Дедикова[2, 34 - 39], взаємини сторін у сфері перестрахування регулюються, на практиці звичаями ділового обороту, а не законами й іншими правовими актами. Обґрунтовуючи свою позицію, названі автори посилаються на прогалини у законодавчому врегулюванні перестрахування і наводять приклади того, як у більшості країн перестрахування здійснюється поза рамками законодавства.

Тому, метою даної статті є розглядання перестрахування через призму цивільного законодавства та дослідження зміни формування правової основи для перестрахування.

Законодавче врегулювання діяльності перестрахувальних товариств у світовому страховому господарстві не відзначається одноманітністю. Учасники ринка страхових послуг при міжнародних страхувальних операціях мають справу з різними юрисдикціями, з неоднаковими підходами до тих самих інститутів. І це до певної міри ускладнює практичне здійснення перестрахування між сторонами договору, які знаходяться у різних країнах. Так, сторони договору перестрахування намагаються попередньо найуважнішим чином вивчити особливості відносин правозастосувальних органів у різних державах, практику застосування договорів перестрахування і здебільшого вирішують розбіжності, що виникають у позасудовому порядку, виходячи з правил, прийнятих у перестрахуванні. Більшість з цих правил поступово трансформувалися у так звані стандартні застереження(wording), вироблені з урахуванням тривалого застосування їх на практиці. Зазначені застереження включаються з незначними змінами практично до усіх договорів перестрахування, надаючи текстові договору юридичної прозорості та закінченості, що дозволяє уникнути можливих ускладнень.

Серед фахівців у галузі перестрахування(К.Пфайффер, Ю.Фогельсон) поширено думку, що в основі таких застережень лежить звичай ділового обороту, запозичений у країн з розвинутим страховим ринком[3, 12; 5, 227]. Однак слід зазначити, що у результаті подібних запозичень можуть скластися ситуації, за яких проведення перестрахування вступає у протиріччя з чинним законодавством, а саме з ч.2 ст.7 ЦК України, що регулює застосування загального права на території нашої країни, визначаючи: звичай, який суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.

Так, І.Новицький стоїть на позиції розрізнення ділових узвичаєнь і звичаю. Під діловим узвичаєнням він розуміє особливий засіб доповнення змісту волі сторін у конкретних правовідносинах, якщо у якійсь частині цю волю не виражено прямо. Тобто, дозволяє судити про те, як вирішується більшістю учасників ділових відносин те чи інше питання, що виникає за тих чи інших обставин, як прийнято його вирішувати. Звичай же – правова норма, і, отже, він зобов’язує[8, 67].

Серед ознак звичаю М.Брагинський і В.Вітрянський виділяють набуття ним зобов’язальної сили із санкції держави, результатом чого є можливість застосування звичаю для вирішення певних питань; і те, що звичай до моменту його використання (під час укладання договору чи у разі вирішення спору судом) може вважатися сформованим і широко застосованим[9, 49-61]. Ці автори також підкреслюють, що звичай існує незалежно від волі сторін і “своєю узгодженою волею сторони, як правило, можуть лише паралізувати дію звичаю”[9, 77].

Впровадження звичаїв – тривалий процес, під час якого певні правила перетворюються у звичку; і у цьому сенсі звичай має “консервативний” характер[7, 33]. Так, Д.Мейер зазначав, що звичай може стати джерелом права лише за наступних умов: він має містити юридичне переконання, тому що жодне інше переконання не може породити права… Юридичне переконання має постійно проявлятися одноманітно; у іншому випадку звичай не може усталитися[10, 55].

Таким чином, не можна не погодитися з О.Таркуцяком[12, 361] стосовно того, що в Україні перестрахування потрібно розглядати через призму цивільного законодавства, не обмежуючись лише регламентацією поняття договору перестрахування(ст. 987 ЦК). Перестрахування, як і будь-яка інша форма комерційної діяльності, має потребу у введенні правил, на які вона могла б спиратися. Чинна ж форма не відповідає у повній мірі потребам практики, оскільки не відображає позицію законодавця щодо розмежування договору перестрахування від договору страхування. У зв’язку з цим постає питання: чи повинен договір перестрахування підпорядковуватися нормам, регулюючим договір страхування, або іншим, які враховували б специфіку відносин, що складаються у сфері перестрахування.

Вважаємо, що вирішення цієї проблеми можливо шляхом включення в окремий параграф Цивільного кодексу України основних положень про договір перестрахування, які пояснювали б його сутність і визначали б неможливість прирівнювання останнього до договору страхування. Тоді погляди і наміри сторін у момент укладення договору перестрахування не могли б згодом бути неправильно втлумачені; і суди, що розглядають спори про договори перестрахування, не застосовували б до цих специфічних відносин норми про звичайний договір страхування, вносячи додатковий дисбаланс у відносини перестрахування.

Використані матеріали:

1. Клоченко Л., Мюллер П. О договоре перестрахования // Страховое дело. –2006. - №1.

2. Фидельман Г., Мюллер П. Проблемы правового регулирования перестрахования // Страховое дело. –2006. - №10

3. Пфайффер К. Введение в перестрахование. – М., 2005. – 155 с.

4. Дедиков С. Специальные условия договоров перестрахования // Закон. – 2006. - №6

5. Новицкий И.Б. Источники советского гражданского права. – М., 1959.

6. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Общие положения. – М., 2005. – 682 с.

7. Мейер Д.И. Русское гражданское право. – М., 2006. – 830 с.

8. Таркуцяк А.О. Страхові послуги: Навч. посіб. – К., 2006. – 584 с.