Бугайчук Олена Вікторівна

Криворізький економічний інститут ДВНЗ КНУ, Україна

Стратегічне управління організацією, як реалізація цільового підходу

Не буває безцільної діяльності, але ступінь усвідомлення цілей може бути різним: від майже несвідомої орієнтації на розмиті, неясні наміри до чіткого встановлення взаємозв’язаних цілей та завдань. Процес установлення цілей не лише сприяє тому, що конкретні цілі розвитку підприємства досягаються з більшою ймовірністю, а й є також основою зменшення обсягів непотрібної діяльності, безладу, пасивності у виконанні загальних намірів. Система взаємозв’язаних, взаємопідтримувальних цілей передбачає наявність у ній різних за змістом, термінами, орієнтацією та механізмами здійснення способів їх досягнення. Стратегічні цілі охоплюють зовнішній стан організації (ринкові характеристики підприємства, його конкурентоспроможність тощо); внутрішні фінансово-економічні результати, яких підприємство бажає досягти (річна прибутковість, обіговість капіталу, рентабельність та інші ключові фінансові та операційні критерії, яких можна досягти в результаті виконання обраної стратегії); інші характеристики підприємства, за допомогою яких можна визначити його стратегічні успіхи. Ступінь усвідомлення змісту та ролі цілей в організації дає змогу визначити різні типи управління. У сучасній практиці наявні, наприклад стратегічне, поточне, проектне та інші типи управління.

Стратегічне управління сьогодні — це реалізація концепції, в якій поєднуються цільовий та інтегральний підходи до діяльності організації, що дає можливість встановлювати цілі розвитку, порівнювати їх з наявними можливостями (потенціалом) організації та приводити їх у відповідність шляхом розробки та реалізації системи стратегій (“стратегічного набору”).
Характерні риси системи стратегічного управління певної організації залежать від взаємодії таких чинників:

- галузевої приналежності;

- розмірів організації (залежно від галузевих особливостей);

- типу виробництва, рівня спеціалізації, концентрації та кооперації;

- характерних рис виробничого потенціалу;

- наявності (відсутності) науково-технічного потенціалу;

- рівня управління;

- рівня кваліфікації персоналу тощо.

У 60-х р.р. ХХ ст. відбувається дослідний та експериментальний бум у сферах управління промислово розвинених країн. Загальні тенденції робіт даної сфери та їх основні риси згодом були визначені як “цільовий підхід”.

Цільовий підхід – це система методів і методичних прийомів, що забезпечують постійну орієнтацію управлінської діяльності на кінцеві результати з урахуванням соціально-економічних складових, які постійно змінюються внаслідок розвитку системи потреб, кількісних і якісних змін у виробничому потенціалі системи, щодо якої застосовується цільовий підхід.
Дуглас Макгрегор, прихильник цільового підходу, вважає, що метод управління за цілями необхідний, тому що дає можливість оцінювати керівників на основі результатів, а не особистих якостей. Макгрегор пропонує, щоб кожен керівник встановлював конкретні виробничі цілі та засоби їх досягнення спільно зі своїм безпосереднім начальником. Після певного періоду часу керівник і підлеглий змогли б оцінити фактичні показники роботи, порівнюючи їх із установленими контрольними показниками.

Концепція стратегічного управління лежить в основі стратегічного мислення і знаходить вираження у характерних рисах її застосування.

Реалізація концепції стратегічного управління організацією можлива лише тоді, коли організація є стратегічно орієнтованою.

Перевагами стратегічного мислення, що має першочергове значення, і усвідомленого стратегічного управління є:

1) забезпечення спрямованості всієї організації на ключовий аспект стратегії;

2) необхідність менеджерів більш чітко реагувати на зміни,
що з'являються, нові можливості та загрозливі тенденції;

3) можливість для менеджерів оцінювати альтернативні варіанти капітальних вкладень і розширення персоналу, тобто розумно перенести ресурси в стратегічно обґрунтовані та високоефективні проекти;

4) можливість об'єднати рішення керівників усіх рівнів
управління, пов'язаних зі стратегією;

5) створення середовища, що сприяє активному управлінню та протидіє тенденціям, які можуть призвести лише до пасивного реагування на зміну ситуації.

Поряд з чітко вираженими перевагами стратегічне управління має ряд недоліків і обмежень у використанні:

- через свою сутність стратегічне управління не може дати точної й детальної картини майбутнього;

- воно не може бути зведене до набору стандартних процедур і схем, що вказують однозначний спосіб вирішення проблем розвитку у певних умовах;

- організація робіт зі стратегічного управління вимагає величезних зусиль, великих витрат часу і коштів; вимагає створення сильної організаційної культури, систем мотивації й організації праці, певної гнучкості.

Таким чином, реалізація методології стратегічного управління можлива за наявності наступних умов:

- висока культура ринкових відносин і внутріфірмова культура;

- широка та надійна інформація про вимоги ринку, ціни, ресурси, партнерів і конкурентів, а також про витрати і потенціал самого підприємства;

- наявність кадрів, що володіють інструментами стратегічного управління і стратегічним мисленням.

Тому використання принципів стратегічного управління на українських підприємствах припускає проведення цілого комплексу підготовчих робіт.

Менеджмент як цілісна система управління орієнтується на досягнення всієї сукупності цілей і завдань, що стоять перед організацією, тому кожен керівник, від вищого до нижчого, повинен мати чіткі цілі в рамках покладених на нього обов'язків. Відповідну цільову орієнтацію роботи свого підрозділу він повинен забезпечувати впродовж усього планового періоду. Цілі та завдання менеджменту не тільки доводяться, але й погоджуються (шляхом попереднього обговорення) з менеджерами всіх рівнів, які спрямовують свої зусилля, ресурси й енергію на їх досягнення.

Література

1. Ансофф И. Стратегическое управление: Пер. с англ. — М.: Экономика, 1989. — 520 с.

2. Котельников В. Стратегическое управление. Принципиально новые подходы для эпохи быстрых перемен. ЭКСМО, 2007. – 96с.

3. Мескон М. Основы менеджмента/ М. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоури — М.: Дело, 1992. – 580 с.

4. Портер М. Стратегія конкуренції: Пер. з англ. — К.: Основи, 1998. - 392 с.

5. Ракитов А. И. Наука, образование, инновации: стратегическое управление. Наука-М, 2009.

6. Шершньова З. Є. —  Підручник. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2004. — 699 с.