Филимонова А.Г.

Донбаська національна академія будівництва та архітектури

Руйнування основ традиційної культури українських селян за часів Голодомору 1932-1933 рр.

У вивченні національно-культурних традицій українського народу особливий інтерес викликає трансформація традиційної селянської культури наприкінці 1920 – на початку 1930-х рр. Саме в ці роки, під час суцільної колективізації та Голодомору 1932-1933 рр. відбулася деформація вироблених століттями культурних традицій, їх денаціоналізація та певною мірою уніфікація, був порушений їхній тяглий природний розвиток. Інтерес до теми зумовлений масштабністю руйнівного впливу наслідків радянських перетворень у сільському господарстві на всі сфери традиційної культури українського селянства.

Історіографічна традиція вивчення проблеми була започаткована поза межами України, зокрема, завдяки зусиллям Д.Мейса. В Україні її дослідження активізувалося із здобуттям незалежності, й на сьогодні історіографія питання є досить розлогою. Результати наукового осмислення деформації традиційної культури в кінці 20-х – на початку 30-х років ХХ ст. можуть слугувати джерелом національного самоусвідомлення українців та подолання кризових явищ у культуро-психологічній сфері українського народу.

Колективізація і Голодомор 1929-1933 років є чи не найжахливішою соціальною катастрофою, яка призвела до величезних жертв, й відлуння якої відчутні й дотепер. Селянство в Україні складало понад 90% від загального складу населення і етнічно в абсолютній більшості було українським. Відповідно до перепису 1926 р. лише 10,4 % українців проживали у містах, решта жили у селах. Для селян колективізація означала голод, насильство, конфіскацію майна, вбивства, тривале ув’язнення, вигнання з домівок та страждання. Розкуркулювання, як частина політики колективізації, обернулася фізичним знищенням або депортацією на Північ СРСР мільйонів українських селян. Безконтрольні вилучення продовольства у вже колективізованого селянства спричинилися до мільйонних жертв. Ці події мали життєво небезпечні наслідки, але вони ж стали й справжньою культурною катастрофою, яка змінила обличчя традиційної сільської культури України.

Колективізація деформувала чи знищила численні культурні норми, безнадійно змінила давню культурну та соціальну структуру з великою кількістю складових частин.

Непоправних втрат зазнала матеріальна культура селян. Документальні джерела усної історії підтверджують факти масового відбирання у людей усіх родинних цінностей: золота, посуди, прикрас тощо. За свідченнями очевидців Голодомору, окремі сім’ї вижили тільки завдяки тому, що продавали чи обмінювали на харч золоті хрестики, жіночі прикраси, вишиванки тощо. Чимало побутових речей та знарядь праці відбиралось або й взагалі знищувалось під час реквізицій, що призвело до глибокої зміни звичних соціокультурних селянських практик.

Владна політика стосовно села призвела до зруйнування традиційних узвичаєних форм самоорганізації селянства, концентрованих навколо громад. Громади зберігали певну дистанцію від влади і вели незалежне і багате культурне життя. Звичним явищем для українського доколгоспного села були вибори осіб, що здійснювали місцеве самоврядування під час зборів мешканців села. Таке самоуправління замінили контрольованими з боку партійних органів псевдогромадськими владними установами.

На зламі 1920 – 1930-х рр. були змінені традиційні селянські ритуали, зокрема, весільні звичаї, сенс яких у традиційному суспільстві полягав у корегуванні соціально-економічного життя родини як основної ланки селянської громади, адже шлюб був основним способом розподілу майна та землі серед членів родини. До кінця 20-х рр. традиційний весільний обряд зберігався у всій його цілісності. До середини 1930-х рр. відбулася деформація структури весільних обрядів: деякі частини яких зникли, а деякі були замінені на нові. Так, з’явився новий вид одруження, що називався «сходитися». Часто-густо після колективізації чимало селян взагалі були неспроможні влаштувати весілля, замінене громадянською процедурою («розписом»). З відновленням весільної обрядовості, багато її елементів було втрачено або заборонено. Зокрема, це стосувалось релігійного освячення шлюбу.

Подібних заборон дістало святкування всіх релігійних свят, а між тим, з цими святами у традиційній селянській культурі був пов'язаний цілий шар специфічної обрядовості. Деформацій зазнали селянські звичаї влаштування храмових свят («храмів»), на які збиралось чимало народу з сусідніх сіл. В кінці 1920-х – на початку 1930-х років радянською владою був проведений ряд антиріздвяних та антивеликодніх кампаній, метою яких було примусити селян взагалі припинити дотримуватись християнських обрядів. Під час релігійних свят в новостворених культосвітніх закладах стали проводити антирелігійні бесіди, лекції, вистави. Такі «лекції» не мали наукового обґрунтування, а зводились до брутально-лайливого висміювання Божих законів та релігійних звичаїв народу. Режим нав’язував тематику свят і тут же оголошував їх єдиними справді «народними». Одним із таких впроваджених свят став «день інтернаціоналу», який з 1928 р. мав святкуватися щорічно 1-2 травня. Слід зазначити, що чимало радянських свят, через насильницьке нав’язування, надовго прижилися у суспільстві, а деякі, хоча і без ідеологічного наповнення, святкуються і досі, як наприклад, першотравневі свята, або свято 8 Березня, яке було запроваджене у 1932 р. як Міжнародний комуністичний день, а зараз відзначається як Міжнародний жіночий день.

Після Голодомору майже зникли з селянського повсякдення узвичаєні молодіжні розваги, такі, як «досвітки» та «вечорниці». Були усунені з культурної активності різдвяні та весняні цикли пісень, руйнувалася тисячолітня традиція гагілок і веснянок, оголошувалося "поза законом" свято Івана Купала. Зживалися всі ті форми культурного життя, де люди збиралися разом.

Змінилися обряди, пов’язані з народженням дитини та прилученням її до свого роду. З початком колективізації більшість селян через матеріальні труднощі та психологічний пресинг не мали змоги дотримуватись традиційних ритуалів при народженні дитини. Була викривлена структура обрядів: дородового та післяродового поводження жінок, родин (відвідувань новонародженого), пострижин тощо. Хоча, незважаючи на сувору заборону, люди все ж намагалися будь-що похрестити новонароджених дітей.

Трагічні події не могли не відбитися на поховальній обрядовості. Традиційно ритуал поховання сприймався як важливий етап переходу душі у світ пращурів – небіжчиків обмивали, наряджали, «встеляли» дорогу до могили, відспівували, оплакували, поминали за обідом. Навіть у 1932-1933 рр., за можливості, окремих елементів поховальної обрядовості знесилені селяни намагалися дотримуватися поки була змога – читали над покійними молитви, співали похоронних пісень. Утім, голод й постійні реквізиції робили свою справу. Якщо в 1932 р. ще мали місце поодинокі випадки, коли після похорону робили поминки, то в 1933 р. дев’ятини та сороковини взагалі не робили. Була суворо заборонена присутність священика на похороні. Зникали відправи та ритуали омивання, оплакування, виряджання померлих в останню путь, прощання з ними. Люди вмирали цілими сім ями і вже не було кому поховати їх за звичними обрядами. Масова смертність 1932-1933 рр., виснаженість тих, хто виживав, поспіх владних органів у захороненні померлих змушували відмовитися від традиційних ритуалів. Коли вже селяни не справлялися з виготовленням трун, почали хоронити в скринях, ящиках, а далі і без нічого. Селами їздили призначені працівники, які збирали тіла померлих й скидали їх до спільних могил. Траплялося, що таким чином хоронили й ще живих людей.

Драматичні події не минули й сфери художнього осягнення буття селянами. Разом із забороною або знищенням цілого ряду обрядів та ритуалів відбулася втрата значного шару усної народної творчості, фольклору, надбань вокально-пісенного жанру. Свій внесок до занепаду народної музичної творчості та традицій сільського малярства внесло й фізичне знищення іконописців (богомазів), скрипалів, лірників, бандуристів, кобзарів. Культурні норми життя нерозривно перепліталися з соціальними й економічними, і саме ці носії кращих набутків художньої культури селянства довгий період передавали вміння і навички музикування та музичної грамоти, зберігали виконавсько-інструментальну основу фольклору, живе звучання соціально й етично спрямованих пісенних текстів, дум, балад, забезпечували живе, існування "деяких найважливіших усних і візуальних" символів. Разом із сільськими «бардами» та малярами одночасно зникли і традиційні для селянської культури інструменти — скрипка, кобза, бандура, флейта; забулися відповідні тексти — християнські псалми, думи, балади, пісенні цикли тощо. Все це не могло не позначитися на природному побутуванні української мови, на її лексиці, фонетичних особливостях, милозвучності, природності; обернулося розповсюдженням викривлених мовних форм – «суржика».

Отже, соціально-культурними наслідками Голодомору 1932-1933 рр. стали знищення та деформація багатьох селянських традицій у сфері матеріальної та духовної культури, що супроводжувалися девальвацією родинних та громадських цінностей, трансформацією морально-етичних засад поведінки.

Література:

1. Лекції з історії світової та вітчизняної культури /За ред. проф. А.Ярися та проф. В.Мельника. – Львів, 2005. – С. 535-537.

2. Борисенко В. Свіча пам’яті: Усна історія про геноцид українців у 1932-1933 роках. – К., 2007. – С.35, 59, 65.

3. Дзюба І. Література соціалістичного абсурду (Колективізація і голодомор у творах 30-тих років) // Три голодомори в Україні в ХХ ст.: погляд із сьогодення. – К., 2003. – С.163.

4. Нолл В. Трансформація громадянського суспільства. – К., 1999. – С. 18.