Педагогические науки/4. Стратегические направления реформирования системы образования.

К. пед. н., ст. науковий співробітник Паламар С.П.

Інститут педагогіки НАПН України, Україна

ВНУТРІШНІЙ ДІАЛОГ У ПРОЦЕСІ ІНТЕПРЕТАЦІЇ ХУДОЖНЬОГО ТЕКСТУ ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ ПРЕДМЕТНИХ КОМПЕТЕНОСТЕЙ УЧНІВ ОСНОВНОЇ ШКОЛИ

Загальновизнаним є факт, що важливою характеристикою предметних компетентностей є функціональність знань. Функціональні знання – чітка, об’єктивна, систематизована наукова інформація, засвоєна до рівня осмислення її зовнішніх та внутрішніх зв’язків та придатну для творчої реалізації особистості в змінних умовах її існування, як складову ключових компетентностей.

Функціональність знань є передумовою формування функціональної грамотності. Функціональна грамотність як мінімальний рівень компетентності, який надає людині змогу ефективно діяти в різних сферах життя, досліджується в роботах ряду вчених [6].

Набуття функціональної грамотності передбачає сформованість умінь діяти за прийнятими в суспільстві нормами, правилами, інструкціями, розв’язувати стандартні життєві завдання в різних сферах життєдіяльності на основі переважно прикладних знань. Важливо вказати, що вимоги до рівня функціональної грамотності у процесі розвитку суспільства зростають. Розвиток предметних компетентностей учнів основної школи в процесі вивчення художньої літератури забезпечується діалогізацією навчання художній літературі, зокрема, шляхом культури внутрішнього діалогу у процесі інтерпретації художнього тексту.

Мета публікації – розкрити механізм внутрішнього діалогу у процесі інтерпретації художнього тексту як чинник формування предметних компетеностей учнів основної школи.

Найважливіше значення в дослідженні проблеми внутрішнього мовлення мали роботи Л. Виготського, які підкреслювали важливість внутрішнього мовлення як механізму словесного мислення. У роботі «Мислення і мовлення» [4] Л. Виготський чітко показав наукове значення дослідження внутрішнього мовлення як психологічного ядра всієї проблеми взаємовідносин мислення і мовлення, зробив першу спробу теоретично розібратись у специфічних особливостях внутрішнього мовлення як мовлення «про себе» і «для себе» й окреслив низку припущень відносно генезису внутрішнього мовлення, його синтаксису й семантики.

Подальший теоретичний аналіз проблеми внутрішнього мовлення був здійснений Б. Ананьєвим [1], П. Блонським [3], І. Павловим [8] та ін.

У внутрішньому мовленні особа, яка говорить, і слухач представлені в одному обличчі, оскільки це «мовлення для себе». Своєрідною формою установки на комунікацію у внутрішньому мовленні є також внутрішній діалог у формі уявного спілкування з можливим співрозмовником.

У педагогічному аспекті істотне значення має розробка питання щодо формування внутрішнього мовлення в учнів у процесі їхнього навчання, на чому наголошував свого часу К. Ушинський. Зокрема, науковець наголосив на «мовчазній вимові слів» і суперечностях цього творчого процесу, виходячи з обмеженого дитячого запасу в словах і висловленях [12, с. 243-244]. У педагогічному відношенні в контексті нашого дослідження важливі думки К. Ушинського щодо переходу до внутрішнього мовлення, про поступовість його формування й про розвиток самостійності мислення учнів, яке виражається у самостійно створеній фразі.

На думку І. Страхова мисленнєву діяльність за допомогою внутрішнього мовлення необхідно вивчати в динаміці, як процес, що має своє становлення й завершення [10, с. 13].

Б. Ананьєв накреслив три фази розвитку процесу внутрішнього мовлення. Першою з них є називання як вираження первинного усвідомлення думки. Друга фаза – процес внутрішнього називання, для якого характерні скорочені структури внутрішнього мовлення. Мовленнєву основу третьої фази становить розгортання внутрішнього говоріння [1].

Не менш складним є питання про форму слів у внутрішньому мовленні, про особливості їх складу і будови. Але в цьому плані думки психологів здебільшого подібні. Переважає твердження про скороченість, фрагментарність, уривчастість слів у внутрішньому мовленні, про їх згорнутість.

Наявними є також конкретні судження про неповноту форми слів: Л. Виготський, зокрема, посилаючись на Леметра, зазначає, що для внутрішнього мовлення є характерним зведення слова до початкових букв, що внутрішнє мовлення є в точному змісті мовленням майже без слів, тобто, за нашим розуміння, конкретно-чуттєвими образами [4]. Властивості внутрішнього мовлення, (згорнутість – розгорнутість, голосність – беззвучність, зрозумілість – незрозумілість іншим особам) визначаються певною функцією й ситуацією, у якій вона реалізується [1; 10]. Правильному розумінню терміна «внутрішнє мовлення» сприяє розрізнення О. Леонтьєвим [100] двох об’єктів: внутрішнього говоріння і внутрішнього проговорювання. Порівнюючи між собою ці два об’єкти, які містять термін «внутрішнє мовлення», О. Леонтьєв зазначає, що розходження між ними – це розходження між проміжною ланкою появи мовлення і ланкою кінцевою. Внутрішнє проговорювання необхідне для появи як внутрішнього, так і зовнішнього мовлення. Його основою є неусвідомлене створення схеми, яка відбивається в дійсному мовленні.

На відміну від О. Леонтьєва, Т. Ушакова [11] протиставляє внутрішньому говорінню сукупність внутрішніх процесів, що протікають в особливій схованій ланці механізму мовлення й попереджають будь-яке осмислене говоріння, а у слухача спонукають до осмислення сприйнятого мовлення [11, с. 39]. Таку сукупність процесів, на думку Т. Ушакової, можна назвати внутрішньою ланкою мовленнєвого механізму.

На нашу переконання, для того, щоб проникнути в розуміння цієї ланки мовленнєвого механізму необхідно мати уявлення про особливості, види та форми внутрішнього мовлення.

Сучасний дослідник внутрішнього мовлення Е.Гродзинський [13] звертає увагу на питання про те, чи є внутрішнє мовлення словесним. Науковець зазначає, що у світовій літературі з психології внутрішнього мовлення всі автори, крім Н. Жинкіна, розглядають внутрішнє мовлення як словесне.

Е.Гродзинський доходить висновку, що внутрішнє мовлення має словесний характер і не є предметно-образним кодом. Учений спрямовує свої зусилля на підтвердження позиції, відповідно до якої внутрішнє мовлення становить насамперед мовлення уявне, і його не можна зводити до активності мовленнєво-рухового апарату, прихованих чи явних артикуляцій. Цей аспект має важливе значення для розуміння природи й особливостей внутрішнього мовлення.

Г. Кучинський у роботі «Психологія внутрішнього діалогу» [5] також обстоює подібну позицію й докладно досліджує розмаїтість форм внутрішнього мовлення. Зокрема, він розглядає питання наявності і механізмів вияву прихованої артикуляції обов’язковим компонентом внутрішнього мовлення. Аналізуючи результати проведених А. Соколовим експериментів [9], автор підкреслює, що прихована артикуляція не становить репродукції того, що чує людина: вона є засобом закріплення сприйнятого матеріалу не стільки тому, що дозволяє відтворювати його, скільки тому, що узагальнює чутне, дозволяє створювати логічну схему матеріалу [5, с. 81].

Г. Кучинський доходить висновку, що внутрішнє мовлення може бути як мовленням вимовним (мовленням, основою якого є більшою чи меншою мірою виражена артикуляційна активність мовленнєво-рухового аналізатора), так і мовленням уявлювальним. При цьому один вид мовлення має яскраву образну форму, інший – окреслену. Уявлення мовлення разом із виголошенням тексту природним мовленням є дві основні рівноцінні форми внутрішнього мовлення людини. На думку автора, внутрішній діалог реалізується не одним, а двома видами внутрішнього мовлення [5, с. 84-87].

Отже, внутрішній діалог утворений не тільки внутрішнім говорінням. Застосовуваними є безперервні переходи всіляких різновидів внутрішнього мовлення один в одного та їх функціональна єдність: усі ці види мовлення продукуються самою людиною й необхідні їй [5, с. 93].

Облік описаних особливостей внутрішнього мовлення дозволяє зрозуміти специфіку внутрішнього діалогу у творчому процесі. На думку Г. Кучинського, «внутрішній діалог має місце в тому випадку, якщо одна із смислових позицій, які беруть участь у ньому, виражена за допомогою згорнутого, узагальненого, стиснутого внутрішнього мовлення у формі звичайних смислових уявлень. Вона може бути згорнутою, стиснутою в одне слово. Вона буде переживатися вся цілком унаслідок симультанності уявлень. І з цієї ж причини вона буде характеризуватися високою швидкістю виникнення, надто ж якщо порівнювати її появу зі швидкістю розгортання смислової позиції у вимовному мовленні» [5, с. 103].

Різноманіття форм внутрішнього мовлення зумовлене багатством функцій, виконуваних ним у життєдіяльності особистості. Так, внутрішнє мовлення є одним з основних механізмів творчого розумового процесу. Оскільки джерелом творчості є несвідоме [2], то ми можемо припустити, що деякі форми внутрішнього мовлення, які не контролюються і майже не усвідомлюються людиною (особливо у творчому процесі) є взаємопов’язаним механізмом несвідомого та свідомого.

Ураховуючи те, що внутрішній діалог має мовленнєву природу, можна вважати, що внутрішній діалог як і внутрішнє мовлення характеризується складною динамікою усвідомлення.

За нашим розуміння, внутрішній діалог корелює з рівнями інтерпретації учнями основної школи художнього твору, що дозволяє дефінувати внутрішнє мовлення як взаємопов’язаний механізм інтерпретації змістовних характеристик конкретно-чуттєвих образів, інтеріоризованих за допомогою внутрішнього мовлення. Окреслений механізм внутрішнього діалогу оптимізує формування предметних компетентностей учнів основної школи у процесі вивчення гуманітарних предметів (зокрема – художньої літератури).

Література:

1. Ананьев Б.Г. К теории внутренней речи / Б.Г. Ананьев // Психология чувственного познания. – М. : Наука, 1960. – С. 348-369.

2. Білова Г.О. Несвідоме як джерело творчої діяльності : автореф. дис. на здобуття науковго ступеня канд. філос. наук / Харківський державний університет / Г.О. Білова. – Х., 1997. – 28 с.

3. Блонский П.П. Память и мышление / П.П. Блонский. – СПб. – Минск : Питер, 2001. – 288 с.

4. Выготский Л.С. Мышление и речь : собр. соч. в 6 т. / Л.С. Выготский. – Т.2. – М., 1982. – 504 с.

5. Кучинский Г.М. Психология внутреннего диалога / Г.М. Ушинский. – Минск, 1988. – 205 с.

6. Лебедев О.Е. Компетентностный подход в образовании / О.Е. Лебедев // Школьные технологии. – 2004. – №5. – С. 3-12.

7. Леонтьев А.А. Психолингвистические единицы и порождение речевого высказывания / А.А. Леонтьев. – М., 1969. – 305 с.

8. Павлов І.П. Лекції про роботу великих півкуль головного мозку / І.П. Павлов. – К., 1952. – 346 с.

9. Соколов А.Н. Внутренняя речь и мышление / А.Н. Соколов. – М., 1977. – 248 с.

10. Страхов И.В. Психология внутренней речи / И.В. Страхов. – Саратов, 1969. – 56 с.

11. Ушакова Т.Н. Проблема внутренней речи / Т.Н. Ушакова // Вопросы психологии. – 1985. – №2. – С. 39-51.

12. Ушинский К.Д. Человек как предмет воспитания // Педагогические сочинения : в 6-ти т. / К.Д. Ушинский. – Т.1. – М. : Педагогика, 1988. – 414 с.

13. Grodzinski E. Mowa wewnetrzna / Е. Grodzinski. – Wroclaw, 1976. – 186 s.