Бойко Микола Петрович,

кандидат філософських наук,

доцент кафедри філософії та права

Дніпродзержинського державного технічного університету

ТЕМА УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВНОСТІ У ФІЛОСОФСЬКОМУ АНАЛІЗІ

КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОГО ТОВАРИСТВА

Питання створення української державності стало актуальним при розвитку соціально-політичних, економічних і культурних процесів, які позначилися напередодні XIX століття. Ці процеси вимагають філософського аналізу та комплексного підходу у вияві проблеми суспільного становлення, рівня свідомості, а також вплив об’єктивних обставин на свідомість української громади. Українському народові завжди було притаманне почуття наповненості розумовим змістом свого життя, це виражалося крізь: в побуті, спілкуванні, художніх образах, релігії, філософії. Не в меншій мірі, українець був державником по своїй суті, але це було можливе через прояв “потаємного” прихованого почуття того, що він може керувати собою та іншими, тобто він здатний до внутрішньої самоорганізації. Але стояло інше питання: чи мав право керувати українською державою український народ, котрий не мав досвіду управління державою? Держава, насамперед, є органом колективного управління, якої українці не мали і якої ще не було створено, але воля керувати державою є очевидним фактом визрівання національної свідомості, і здійснювалася в ідейних положеннях та концепціях. Вірогідним матеріальним носієм “державотворення” народної волі в українцях були культурно-просвітницькі громади: масонські ложі, політичні групи, товариства, які почали формуватися в Україні. Україна довгий час не була державою, і українці себе відчували “малоросами”, ніж окремим історичним народом, бо воля до державотворення у них витравлювалася. Земля, яка населена народом, має етнокультурний статут, а прерогатива благодатного розвитку стоїть за тим народом, який виявляє культурний талант і господарський хист, бо саме він творить культурну самобутність. Культурна творчість виявляє суб’єктивну спромогу кожної людини, де окрім суб’єктивного сприйняття світу враховуються об’єктивні закономірності, які впливають на характер духовності. У ХІХ столітті Україна не набула національно-культурних ознак європейської державної, бо у свідомості українських інтелігентів існувало лише емоційно-інтелектуальне розуміння її, як батьківщини. Україна є земля на якій живе народ, але водночас вона є “чужою” територією, де народ обмежений державної ініціативи та вільної діяльності. Українські діячі розуміли, що Україна залишається “невідомою країною”, основною дією цього є вивчення історії і світогляду українців, а з цього виводився постулат вірогідного варіанту держави. Діячі Кирило-Мефодіївського товариства займалися дослідженням історичного минулого для виведення аксіоматичного варіанту створення суспільно-політичної системи державного управління. По цьому питанню багато було зроблено М. Костомаровим, Т. Шевченком, М. Гулаком, П. Кулішем, В. Білозерським, які зацікавилися деталями і формами функціонування культурного побуту українців. Так Т. Шевченко ставив за мету вивчення особливостей побутового життя народу, вглиблюючись у суть життя окремих людей: “Якщо б я знав, що мені коли-небудь прийдеться писати історію жителів цього розкішного захолустя, я б тоді не обмежувався лише поверховим поглядом, а намагався б проникнути і в хороми і крізь, куди тільки можна проникнути, крізь побачив би, і, можливо, б моя історія була повніша і кругліша” [4, c. 258]. Формування державності в Україні відображалася в поглядах кирило-мефодіївців, які пізнавали минувшину та абсолютизували окремі історичні подій. Так М. Костомаров і П. Куліш бачили позитивний вплив Росії на українську культуру та відмічали позитивність реформ Петра I і Катерини II, бо завдяки цим реформам Україна поступово прилучалася до європейської цивілізації. Т. Шевченко виражав протилежну позицію та зазначав, що Росія ввела кріпосне право серед вільнолюбних українців, і з цим почався процес деградування українського народу. Члени товариства розглядалася перспектива розвитку національної злагоди серед слов’ян, але й визначало той факт, що між українцями і росіянами розвивалося культурне та політичне суперництво. Тогочасні росіяни складали значну частину Росії та підтримували свою державу. Поляки стояли в опозиції до російської держави та робили спроби відродити втрачену Річ Посполиту в національних повстаннях 1831, 1863 роках. На відміну полякам, українці жили намаганнями відродити втрачену козаччину і гетьманщину. У руслі таких ідейно-політичних реалій діячі товариства не були прагматичними націоналістами, вони розвивали ідеї слов’янського братства та співдружності, бо як писав М. Костомаров: “Ми бажаємо іти з великоросійським народом одною дорогою, як йшли до цих пір, наші радощі і страждання нехай будуть спільними; взаємно будемо йти до успіхів внутрішнього життя, взаємно зберігати нашу єдність народну від зовнішніх ворожих сил” [2, c. 154]. Всі документи кирило-мефодіївців мали слов’янофільську ідею, бо на їх думку, слід створити таку філософію, яка б примирила гострі міжслов’янські суперечності перед ворожими тенденціями колоніальних зазіхань держав Європи: Англії, Франції, Прусії, Австро-Угорщини. Ці держави ставили за мету розірвати зв’язки між слов’янськими народами і включити їх в орбіту своїх політичних, економічних, культурних інтересів. Вони враховували таку геополітичну тенденцію, де Туреччина пригнічувала болгар, сербів, хорватів; Австро-Угорщина включала землі чехів, словаків, поляків; Російська імперія володіла землями українців, білорусів, поляків. У філософії Кирило-Мефодіївського товариства осмислювалися основні положення українського слов’янофільства, які є подібні до ідей російського слов’янофільства. Але російські слов’янофіли в ідеологічній та політичній основі мали зовнішньополітичні орієнтації: приєднання усіх слов’ян до Росії, які на той час були під владою Австро-Угорщини і Туреччини. Російський царизм виступав носієм великодержавницької слов’янофільської ідеології і тут можна виділити два моменти: а) царизм боявся ідеї слов’янського єднання, яке б поставило питання демократичного утримання народів під єдиним начальством царя, який повинен бути демократичним лідером слов’янської сім’ї, а не тільки російським самодержцем; б) у слов’янських народів розвивалося почуття націоналізму, сепаратизму, це означало, що вони випробували нові форми боротьби за державне самоствердження.

Тут проявлялася тенденція відставання Росії від реальних об’єднуючих процесів серед країн Європи, в яких враховувалися особливості народів. О. Хом’яков був філософом, політиком та лідером російських слов’янофілів, не уявляв перспектив розвитку слов’янської ідеології. Він стверджував, що внутрішні сили, які привели до об’єднання слов’янських народів навколо Росії, досить нереальні, так як цілі самодержавства були не у створенні вільної спілки слов’ян, а в об’єднанні їх навколо великодержавних інтересів. Слов’янофіли робили натяк, на те, що Росія і народи, які входять до неї розвивалися на традиційній культурі, а спорідненість їх зв’язків з росіянами, допомагають їх національним цілям. Але вони не могли зрозуміти, що політичне об’єднання слов’ян повинно бути започатковано внутрішніми факторами, які не характерні цілям самодержавства. Слов’янське питання, яке отримало критичні зауваження з боку російських слов’янофілів, з етнічно-культурного переходить у політичну сферу, бо політика – це одна з форм вирішення міжслов’янських суперечностей, яка веде до конфліктних ситуацій, так О. Хом’яков писав: “Малоросіян очевидно заразила політична дурість. Зітхаючи і боляче бачити таке обмеження і відсталість. Коли суспільне питання у піднятті культурного рівня не тільки не вирішено, але навіть не близьке до вирішення. Люди, очевидно вчені, беруться за політику! Не знаю, до якого рівня дійде злочинне заблудження малоросіян, але знаю, що безглуздість їх дуже ясна. Час політики пройшов” [5, c. 268]. О. Хом’яков мав на увазі діяльність Кирило-Мефодіївського братства, бо саме вони поставили і вирішували питання міжслов’янської федерації політичними засобами (принаймні вони займалися виробленням політичної ідеології). Але вони не ставили акцент тільки на політичні методи, на їх думку, більш активною формою була просвітницька діяльність. Кирило-мефодіївці вважали, що для слов’ян необхідно було пізнати самих себе, бо за довгу історію намітилися протилежні фактори розходження у культурних і політичних орієнтаціях на “Захід” або “Схід”. В силу географічного і політичного положення у Росії та Україні були укорінені обидва типи слов’янської орієнтації “західна” та “східна”, які впливали на суспільно-політичне життя. Слов’яни усвідомлювали своє буття з боку духовного змісту, де сенс людського життя визначав тип світогляду. У світогляді слов’ян, відношення між людьми розумілося як фактор утворення гармонійної цілісності людської особистості. Російські слов’янофіли бачили цілісність Російської державності у єдності трьох першооснов: самодержавства, православ’я, народу, які стали фактором слов’янської єдності та включали ідейні принципи відновлення “святої” Руської держави. Контакти слов’ян з Західною Європою мали для них позитивну тенденцію, але російські консерватори розуміли, що зв'язок Росії з Європою мало небажані домішки політичного республіканства які порушують слов’янську єдність. Серед інтелігентів – слов’янофілів існувало розуміння того, що Європа і Росія знаходяться у політичній конфронтації з часів французької революції XVIII століття. Капіталізм розвивався в Європі, зокрема в Голландії та Англії, а Росія намагалася від нього відгородитися і розвиватися своїм шляхом, за такий шлях стояв цар Микола І та його прибічники. Таким чином самодержавство підтримувало ідеологію слов’янофільства, як російського ідейного напрямку. Таке ж лояльне відношення царизму було і до слов’янофільства Кирило-Мефодіївського товариства. Лояльність царя до Кирило-Мефодіївського товариства була підкреслена у матеріалах слідства у справі цього товариства III відділенням імператорської канцелярії: “Справа щодо слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія, не торкалася слов’янофілів. У цьому випадку належить діяти з величезною обережністю, щоб викоріняючи зло, не придушить добрі начала. Слов’янофіли, які займаються утвердженням в нашій вітчизні мови, звичаїв і способу думок власне російських, очищали нашу народність від зайвих домішок іноземних, вони у вищій мірі корисні; вони є двигунами в державі, знаряддям могутності її, тому уряд повинен ними користуватися та заохочувати тих, хто діє істинно в російському дусі” [3, c. 8]. Тема українського державотворення, яка розроблялася у працях Кирило-Мефодіївського товариства, мала витоки із попередніх ідейно-політичних течій і традицій демократизму в Росії. Діячі Кирило-Мефодіївського товариства були знайомі з проектом Конституції М. Муравйова, в якому засуджувалося кріпосне право та самодержавний лад в Росії. У цьому проекті зазначалося про необхідність знищення військових поселень; визнавалася рівність всіх громадян перед законом; надання державно-культурної автономії народам. Але у Конституції М. Муравйова зберігалися незмінними основи кріпосної і самодержавної системи: майновий наділ при збереженні посади у державному апараті і збереження права поміщиків на землю, а селянам необхідно надати свободу, але без землі, а з правом її викупу. Російський імператор виконував би функції “головного чиновника” і правителя держави, але з особливим обмеженням його влади демократичною конституцією. У поміркованих поглядах кирило-мефодіївців проглядаються подібні переконання, зокрема, вважалося, що цар повинен стати громадянином держави, виконувати волю демократичного суспільства та діяти за законами конституції. У перехідний період від монархізму до республіки, цар є вищою персоною, яка могла б зберегти суспільство від революційних рухів. Протистояння процесу зародження демократії в Росії створили обставини, які визвали запеклу реакцію в особі царя Миколи I, в його активних намірах виявів джерел революції та у наведенні “палочної дисципліни” в суспільстві після декабристського повстання, вважалося благою метою царя спасти Росію від світової революції, яка в той час охопила Францію, Польщу, Прусію, Австро-Угорщину. Кирило-мефодіївці розвивали ідеї попередніх демократичних організацій, їх діяльність потрібно вважати як національно-політичний рух, де вони визнавали рівноправні стосунки народів, як в межах слов’янської спільності, так і на рівні міжнародного співробітництва. Вони пішли значно далі ідейно-конституційних проектів декабристів та намічали програмні положення та цілі, які конкретизувалися у їх майбутніх діях: “Ідеологія кирило-мефодіївців становить великий крок уперед, особливо по лінії поєднання двох потоків українського громадського руху. Своїм корінням сягають кирило-мeфодіївці до українських декабристів і діячів українського літературного відродження, виводячи на одну, ще дуже все-таки неякісну дорогу, ті рухи, що досі йшли нарізно й розбіжно” [1, c. 38]. Вони переймалися ідеями товариства “Об’єднаних слов’ян”, але ними був зроблений позитивний практичний крок у бік національного відродження України. Кирило-мефодіївці, на основі їх ідейних розробок, стали справжніми сподвижниками української ідеї, вони перейняли ці ідеї з позиції свого погляду. Якщо слов’янські народи, які входили у склад Австро-Угорської імперії, отримали певні демократичні права з боку австрійського цісаря, то народи Росії їх не мали, бо у Росії не існувала парламентська форма управління. Саме кирило-мефодіївці розуміли, що потрібні поступові кроки для формування у суспільстві політичної свідомості, їх наміри були подібні з намірами політичних попередників. Кирило-мефодіївці ставили питання відміни кріпосного права і наділення селян землею без права викупу, бо ж земля природно належить селянам. Вони вирішували проблему визволення селянства та пов’язували це з подальшою перспективою створення демократичного союзу слов’янських народів. Народне правління у майбутній федерації слов’янських народів є варіативна форма об’єднання народів з урахуванням історично-культурних особливостей та наданням автономії кожному народові, для вирішення внутрішніх проблем. Стан свідомості народів визначає пріоритет використання їх мови та надання їй ознак державного статуту. Кирило-мефодіївці рекомендували прийняти компромісну мову – російську, як засіб міжслов’янського спілкування. Тобто прийняти російську мову, яку не терпіли поляки, а чехи, словаки, болгари, мало її вживали, хіба що білоруси і українці, російську мову знали добре. Мовне питання у майбутній слов’янській федерації було важливим та мало своє поширення, кирило-мефодіївці вважали, що на основі мовного різнобарв’я живуть національні твори слов’янських народів, де виникає взаєморозуміння тонких духовних струн живих характерів героїв у створенні національних літературних шедеврів. Вони стверджували, що складання форм свідомості народу залежить від вирішення питання знання слов’янських та інших мов. Багато з членів Кирило-Мефодіївського товариства знали іноземні мови: польську, німецьку, англійську, французьку, італійську, іспанську, що значно розширювало їх кругозір і світогляд. Ідеї національної державності і федералізму кирило-мефодіївців спиралися на тезу, що необхідно мати засоби практичного проведення їх у дію, а для цього необхідно створити організацію однодумців, де окремі ці положення отримували аналітичне розроблення. Кирило-Мефодіївське товариство було осередком політичної організації, яка ставила питання про створення слов’янської спілки. М. Костомаров стверджував, що спілкування з колом освіченої інтелігенції зближувало кирило-мефодіївців у політичну кооперацію, яка ставила своєю ціллю проведення практичної діяльності заради інтересів слов’ян та впливати на розвиток суспільного життя.

Література

1. Гермайзе О. Ю. Рух декабристів і українофільство / Україна. — 1925.

2. Науково-публіцистичні і полемічні писання Миколи Костомарова. — К. : 1928.

3. Симоненко Р. Як же насправді називалося Кирило-Мефодіївське товариство? .

4. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів в 3-х томах К.: — 1949.

5. Хомяков А. С. Письмо Самарину от 30 мая 1847 г. Полное собрание сочинений — М.: 1900.