Бойко Микола Петрович, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії та права

Дніпродзержинського державного технічного університету

ІДЕЯ ПАНСЛАВІЗМУ У РОЗРОБЦІ

ЧЛЕНІВ КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОГО ТОВАРИСТВА

У філософських та політичних поглядах кирило-мефодіївцями була поставлена проблема стосовно теоретичного обґрунтування для створення слов’янського союзу народів на основі спільних традицій, мови, форм державностей, спільних рис релігій, тощо. Вони вважали, що такий союз зможе стати самостійною одиницею, яка б впливала на міжнародні стосунки і на справи самого союзу. Союз слов’янських народів матиме морально-правову основу та пробудить у народах благородні почуття і братерські стосунки. Так М. Костомаров відмічав, що: “Панславізм, хоч не усі, які чули про нього і намагаються прийти в цей стан слід сказати, що це є таке, які думають про нього, правильно розуміють його розумом і співчувають серцем? Між іншими, це іде в числі наступних породжених нашим мислячим віком, ледве не сама моральна, справедлива, багата життям і повна надій. Це устремління цілого племені слов’янського вийти із віковічного запізнення, освіченості людства, намагання кожного із слов’янських народів вибирати особистий розвиток з допомогою рідних національностей, і усією братньою сім’єю прийняти живу участь в розвиваючій сфері освіченості людства, і з’явитися перед суддею з відродженим земним талантом” [4, c. 130]. Панслов’янська ідея розуміється М. Костомаровим, як процес об’єднання людей на основі ідеї просвітництва, бо неосвіченість людей веде до розбрату і втрати волелюбного настрою. Заради такої ідеї, потрібно діяти для здійснення великої цілі – створення Слов’янського Союзу вільних народів.

Ідея панславізму розглядаються В. Білозерським, стосовно загальної тенденції об’єднання народів, яке покладе кінець війнам, класовому розмежуванню суспільства. Така ідея, на його думку, має вище призначення для гуманізації обраного шляху до прогресу, бо: “...дійсне він уявляє як загальне устремління до народності. Народи побачили між собою великий засіб та сильно впевнилися в тому, що всі вони між собою велика сила, дуже впевнилися в тім, що вони діти однієї сім’ї і, незважаючи на своє розрізнення, зв’язані загальнолюдським життям, єдністю першопочатку, з якого витікають намагання увійти до однієї великої і загальної цілі, до якої вони призначені” [3, c. 79]. В. Білозерський стверджує, що любов до народу поширюється на інших людей, ним також усвідомлюється, що світ є загальне ціле, а народи у ньому живуть у співдружності, тому між ними потрібне порозуміння. Відмова від егоїстичних наслідків, до яких призводить колонізація і експлуатація народу народом, це є безбожний шлях і заперечує шлях до покращення людського взаєморозуміння. Панславізм, окрім ідеології, також є загальний процес об’єднання народів у федерацію не тільки слов’ян, але й інших народів, які цю ідею підтримують. Першим кроком для цього, повинна бути вирішена задача утворення федеративної спілки слов’янських народів, як В. Білозерський підкреслює свою думку: “Панславізм є з’єднання великих племен в єдину загальну сім’ю, яка буде натхненна любов’ю до людства, вона повинна розвивати в людях християнські правила життя і пристосовувати їх до суспільства. Таким чином принести новий елемент, і так сказати, дати новий поштовх до загальної діяльності” [3, c. 69]. Кирило-мефодіївці в панслов’янській теорії бачили місце України, як важливого державного елементу, бо в українцях були присутні характерні їм симпатії та антипатії до сусідніх народів, де вони шукали друзів, союзників. Так поляки були найбільш близькими до українців народом, бо українські діячі у минулому виступали у союзі з Річчю Посполитою в боротьбі з тевтонським орденом, турками. Але повного єднання між ними не відбулося, бо як писалося у “Книзі буття”: “…і хотіла Україна знову жити з Польщею по-братерськи, нерозділимо, але Польща жодною мірою не хотіла одрікатися свого панства” [5, c. 26]. Польське панство, на думку кирило-мефодіївців, було тією причиною, яка вела до класової і національної відмежованості слов’ян: українців від поляків. Але коріння розбрату між ними були значно глибшим та стосувалося релігійних і культурних питань. Приєднання України до Росії теж не було перспективним кроком, коли Україна порвала з Польщею, бо надії національного визволення стали неможливими в умовах колоніального стану України: “Але скоро побачила Україна, що попалася у неволю, бо вона по своїй простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе одне був, що ідол і мучитель. І одділилась Україна од Московщини, і не знала бідна, куди прихилити голову” [5, c. 27]. Кирило-мефодіївці з одного боку вважали, що Україна шукала рівноправного союзу з іншими слов’янами, з другого боку, вони були вражені політичним егоїзмом об’єднання народів на нерівноправних умовах. Це визвало крах надій на створення слов’янської федерації на принципах добровільного союзу. У кирило-мефодіївців, розробка теорії державотворення і федералізму мали конкретне підґрунтя і спиралися на молоду студентську молодь Київського університету. Ідейно-політична атмосфера того часу пробуджувала інтерес до національної історії та культури, що доводило ґрунтовний висновок – українці співробітничали з багатьма слов’янськими народами. Серед слов’ян розвивалися ідейно-культурні, кровно-сімейні стосунки та потреба у політично-юридичних нормах співробітництва. Г. Андрузький відмічав про особливості слов’янських настроїв серед київської молоді: “Слов’яністи діляться за племенами: на малоросів, поляків і росіян, але поміж них чисельні лише перші дві партії, але з поміж росіян ідеями слов’янізму займаються не більше чотирьох – п’яти студентів… Головний корінь слов’янізму вважається у Москві, хоча там із цим не пов’язують політичних ідей, а займаються лише дослідженнями старожитностей та історією слов’янських племен” [6, c. 108]. Кирило-мефодіївці вивчали історію слов’ян, задля постанови політичних цілей в обґрунтуванні ідей слов’янського федералізму, де вони доводили, що федералізм слов’янських народів повинен бути позбавлений впливу політики держав, які гнітили народи. Ідеї федералізму не могли виникнути ні в Польщі, ні в Росії, а виникли серед народів: чехів, українців, болгар, сербів. Панславізм став ідеологією української інтелігенції, центри поширення якого були у містах Києві, Харкові, Львові. Їх групи спиралися на ідеї національного Просвітництва: “Ідея панславізму, прийнялася в Україні не так як в Москві, де вона проявлялася або в намаганні зрозуміти значення букварів, або в риторичних похвалах старомосковської Русі, під яке боязливо підкрадалася всеросійському престолу надія втратити коли-небудь царську владу над слов’янськими народами і приготувати їм бажану долю України і Польщі. В Україні ця ідея зразу втілилася у світлу форму федеративного союзу слов’ян, де б кожна народність зберігала свої особливості при загальній суспільній свободі. Разом з тим виникло враження, що тільки цим, і єдино вірним шляхом, Україна може піднятися із занепаду і зберегти свій особистий, стільки ж несправедливо і безсердечно принижений образ. Молоді люди харківського і київського університетів скоро стали вдохновлятися цими ідеями” [2, c. 480]. Панславізм кирило-мефодіївців мав філософське підґрунтя та спирався на домінанту, що слов’янські народи є активними суб’єктами внутрішнього саморозвитку. Їх саморух до прогресу виважувався різними шляхами історичних суперечностей, бо існувала єдина ціль, яка зближувала їх, – це широка національна інтеграція народів. Кирило-мефодіївці вирішували актуальне для їх часу питання: що заважає народам об’єднатися, і який у цьому зв’язку повинен бути тип федеративного союзу слов’янських народів, та які повинні домінувати духовні цінності? Доцільно постало тут ще одне питання такого плану: чому слов’яни втратили свої стратегічні державні переваги, що призвело до падіння рівня економічного життя і зниження рівня освіти, науки. Чи це було вигідне їх ворогам?

Проблема пошуку відповідей на ці питання виявляло тяжке становище слов’ян, бо вони мали обмежені права на національний саморозвиток: “Панславізм був природним наслідком національного відродження слов’янських племен наприкінці XVIII ст. Його джерелом був глибокий національний інстинкт і намагання виробити народну і політичну волю. Ціллю всеслов’янської ідеї було визволення цілих племен, що ледве животіли під усяким фізичним і моральним гнітом” [1, c. 32]. М. Костомаров відмічав, що вищі посади в Російському уряді займають іноземні вчені, економісти, чиновники, які зовсім не зацікавлені в пробудженні слов’янської свідомості. Але іноземці поширювали наукові, технічні знання, бо тенденція користування знаннями європейських спеціалістів починається з царювання Петра І. В російській культурі відбувалося “онімечення” освіти, науки, а перевага в управлінні державою, освітою, армією надавалися іноземним спеціалістам. Кирило-мефодіївці уявляли майбутню федерацію через призму політичної та філософської думки просвітителів, які хотіли побудувати таку державу рівноправних народів, яка б визволила людей з ярма бюрократичних стосунків з державою. У думках кирило-мефодіївців, вперше було зафіксовано той факт, що держава це є організований інститут насилля над людиною, і таке насилля проходить по всіх напрямках суспільного життя. Людина в класовому суспільстві відчужує себе від держави, бо держава є органом, який тримає штат державних чиновників. Функція держави полягає у вирішенні класово-соціальних конфліктів у суспільстві, і це буде позитивно впливати на соціальну, політичну, культурну сторону стосунків слов’янської федерації. Дехто з кирило-мефодіївців, ще з років навчання в університеті, міркували створити не зразкову деспотичну монархію для слов’ян, а навпаки – конституційну державу на зразок французької республіки. Кирило-Мефодіївське товариства ставило питання побудови такої федерації, де б держава виконувала організаційні функції та розвивала інтеграцію слов’ян у братерство народів. Держава майбутньої федерації слов’ян мала б нагадувати США, де кожний штат мав би окремі права, по відношенню до центру, що давало їм самостійність і ініціативу на місцях, тобто, влада, обрання її керівних органів, внутрішнє керівництво та законодавство могло б контролюватися громадянами. Кирило-мефодіївці виділяли центр федеративного союзу, який закріплювався за Росією, але це не повинно базуватися на самодержавно-кріпосницькій, а лише на федеративній демократичний основі та на справедливих правах, які б мали всі народи. Вони бачили федеративну державу, як існування автономних національних штатів, з яких складалися народи проживаючі у Росії, Туреччині, Австрії, Польщі. Вони рекомендували цим державам добровільно дати волю слов’янам для того, щоб склався єдиний союз слов’янських народів і такий союз показав перспективу співробітництва всіх народів. Таке бачення майбутньої федерації є проблемним в тому, що народи штучно мали приєднуватися, де є різниця в релігійних та економічних рівнях розвитку. Але було незрозуміло, чому Галичина повинна стати частиною Польщі, де існував антагонізм поляків і західноукраїнського населення. Кирило-мефодіївці оперували такими категоріями, як народ, народність, що було в дусі їх часу, а нація є політичною формою співдружності та мала свою специфіку форми взаємозв’язків, ними згадувалася мало. Вони ставили питання ліквідації існуючих тогочасних форм влади, а за основу управління федерацією повинен був створений сейм загального скликання, де від кожного штату був представлений депутат. Такий сейм мав дві камери, де були представлені; в одній були виборні сенатори і міністри, в інший – виборні депутати. Тобто річ йшла про виборців законодавчого і виконавчого органів влади, які б діяли нероздільно в інтересах федеративного союзу, але кожний з цих органів виконував би окремі функції. Сейм мав право вибирати президента та сенат на чотири роки та двох міністрів: іноземних та внутрішніх справ. Ідея федералізму була для М. Костомарова не тільки запозиченням досягнень народного устрою в інших країнах; мається на увазі як у демократичній Греції, республіканському Римі, чи в США. Він розумів, що самодержавний центризм не здатний контролювати далекі окраїни імперії, а тому сильні позиції на місцях займають губернатори, чиновники, які грабують народ і займаються самоуправством. Кирило-мефодіївці вивчали правові документи функціонування державних установ інших країн та намагалися визначити форму державної структури, яка могла бути прийнятною для українців, й зупинилися на демократичній системі. Для М. Костомарова було важливим синтезувати досвід козацької демократії, як типової європейської ініціативи, із самими підставами створеної національної держави на кращих традиціях та типах управлінської організації. Складність цього питання для кирило-мефодіївців була в тому, що в Російській імперії існувала заборона на поширення філософських політичних творів, які б могли збуджувати настрої вільнодумства – “крамоли” відносно існуючих порядків. Для деспотичної держави сенсом її існування є контроль над вільним поширенням видавничої справи та обмеженням засобів їх забезпечення. Кирило-мефодіївці розуміли той факт, що видавнича справа повинна стати народною ініціативою, а не тільки справою державною, бо в демократичному суспільстві повинно домінувати розмаїття суспільних думок, різних точок зору, вільного поширення ідей та ідеологічних конструкцій. Вони намагалися знайти приклади народних джерел людського співробітництва між українським та європейським суспільством, це конче було головним пунктом ідейного обґрунтування та утвердження суто “українських”, (як їм видавалось чи прагнулося) цінностей.

Література

1.Возняк М. С. Кирило-Мефодіївське братство — Львів, 1921.

2. Герцен А. И. Полное собрание сочинений — М. : 1919. — т. 9.

3. Записки В. М. Белозерского // Украина. — 1919.

4. Каграманов Ю. М. Европа и мы / Ю. М. Каграманов // Иностранная литература. — 1993. — № 6.

5. Костомаров М. І. “Закон Божий” Книга буття українського народу — К. : Либідь, 1990.

6. Рябчук М. Ю. Західники мимоволі / Сучасність. — 2000. — № 5.